Молода гвардія - Фадєєв Олександр
Ще нижче — начальник поліції Соліковський та бургомістр Стаценко, дуже солідний, п'яний зранку, він о певній годині акуратно прямував з парасолькою по грязюці до міської управи й так само акуратно повертався з неї, немовби він і справді чимось управляв. А на самім низу драбини перебував унтер Фенбонг із своїми солдатами, і вони-от усе й робили.
Яке незатишне й нещасне було улюблене містечко шахтарів, коли завзялися жовтневі дощі! Усе в грязюці, без палива, без світла, без парканів, з вирубаними палісадниками, з повибиваними шибками в порожніх будинках, в яких речі повикрадали перехожі солдати, а меблі — чини німецької адміністрації, що меблювали свої квартири. Люди не впізнавали одне одного, зустрічаючись,— так усі змарніли, обшарпались, прожилися. І, бувало, навіть найпростіша людина раптом зупинялась посеред вулиці або прокидалась уночі в постелі від думки: "Та невже все це правда? Чи не сон це? Не мара? Чи не збожеволів я?"
І тільки раптом, невідомо звідки взявшись, на стіні будинку чи телеграфному стовпі, маленька, мокра від дощу листівка, що обпікала душу вогняним словом "Сталінград", та гуркіт чергового вибуху на дорозі знов та знов казали людям: "Ні, це не сон і не мара, це правда. Боротьба триває!"
В один з таких днів, коли буйний осінній дощ із вітром періщив уже кілька діб, Любку довезла з Ворошиловграда німецька сіра машина низької посадки, і молодий лейтенант, німець, вистрибнувши першим, подержав їй дверцята й відкозиряв, коли вона, не озираючись, з чемоданчиком у руці вискочила на ґанок рідного дому.
На цей раз Єфросинія Миронівна, мати її, не витримала і, коли вони лягали спати, сказала:
— Ти побереглась би, Любонько... Прості люди, знаєш, що кажуть? "Надто вона близька до німців..."
— Люди так кажуть? Це добре, мамочко, це мені аж навіть зручно,— сказала Любка, засміялась і заснула, згорнувшись клубочком.
Другого ранку Ваня Земнухов, дізнавшись, що вона приїхала, майже бігцем промчав на довгих ногах через величезний пустир, що відділяв його вулицю од Восьмидомиків, і в грязюці по коліна, задубівши від дощу, вскочив у простору світлицю до Шевцових, навіть не постукавши.
Любка, сама-самісінька, тримаючи в руці маленьке дзеркальце, а другою — то поправляючи нерозчесані, розкручені локони, то пригладжуючи па талії просте зелене домашнє платтячко, ходила по діагоналі кімнати босоніж і жебоніла приблизно таке:
— Ах ти, Любка-Любонька! І за віщо так люблять тебе хлопчиська, я просто не розумію... І чим же ти така хороша? Фу! Рот завеликий, очиці маленькі, обличчя неправильне, фігурка... Ні, фігурка, правда, нічого... Ні, фігурка таки й справді нічого... А так, якщо роздивитись... І хоч би ти ганяла за ними, а то ж зовсім ні! Фу! Бігати за хлопцями! Ні, я просто не розумію...
І, схиляючи перед дзеркальцем голову то на один бік, то на другий, стріпуючи кучерями, вона, дзвінко вибиваючи босими ногами, пішла дрібушкою по діагоналі кімнати, нл-співуючи:
Любко, Любонько, Любовько-гоаубсхвыво."
Ваня, з незворушним спокоєм спостерігаючи її, вирішив, що настав час кахикнути.
Любка, не тільки не збентежившись, а набравши скортгт? виразу задерикуватого, поволі опустила дзеркало, обернулась, впізнала Ваню, примружила голубі очі й дзвінко розсміялась.
— Доля Серьожки Левашова мені цілком ясна,— сказав Ваня глухуватим баском.—— Йому доведеться діставати черевики для тебе в самої цариці...
— Ти знаєш, Ваню, це просто дивно, я навіть тебе люблю більше, як цього Серьожку! — признавалась Любка, трохи все-таки ніяковіючи.
— А я так погано бачу, що, одверто кажучи, мені всі дівчата видаються на одне обличчя. Я розпізнаю їх по голосу, і мені подобаються дівчата з голосами низькими, як у диякона, а в тебе, розумієш, він якось дзвіночком! — незворушно бубонів Ваня.— В тебе дома хто є?
— Нікого... Мама в Іванцових.
— Сядьмо. І поклади дзеркало, щоб не дратувати мене... Любов ГригорівноIі За своїми повсякденними справами чи думала ти, що скоро двадцять п'ята річниця Великої Жовтневої революції?
— Звичайно! — мовила Любка, хоч, по совісті сказати, вона про це просто забула.
Ваня схилився до неї й щось шепнув їй на вухо.
— От ловкоГ От молодці! Вигадали що} — І вона від щирого серця поцілувала Ваню просто в губи, і він мало не впустив окуляри від збентеження.
Мамочко! Ти фарбувала колись яку-небудь одежу? Мати дивилась на Любку не розуміючи.
— Скажімо, мала ти білу кофтину, а хочеш, щоб вона стала... синя.
— Як же, доводилось, доню.
— А щоб червона була, теж доводилось?
— Та це ж однаково, яка фарба...
— Навчи мене, мамочко, може, я собі що-небудь пофарбую.
— ...Тьотю Марусю, чи тобі не доводилось перефарбовувати одежу з одного кольору в інший? — питав Володя Осьмухін у своєї тітки Литвинової, що жила з дітьми неподалік від дому Осьмухіних.
— Звичайно, Вово, доводилось.
— Чи не могла б ти мені перефарбувати в червоне дві-три наволочки?
— Вони ж, буває, мажуться, Вовочко, в тебе стануть щоки червоні й вуха.
— Ні. я не буду на них спати, я вдень їх надіватиму лиш для краси...
— ...Тату, я вже пересвідчився, що ти добре готуєш фарби не тільки для дерева, а навіть для металу. Чи не можеш ти пофарбувати в червоний колір одне простирало? Розумієш, знову просять мене ці підпільники: "Дай нам одне червоне простирало". Ну, що ти їм скажеші — так говорив Жора Арутюнянц батькові.
— Пофарбувати можна. Але... все-таки простирало! А мама? — з побоюванням відповів батько.
— З'ясуйте нарешті між собою, хто з вас головний у домі — ти чи мама? Нарешті!.. Питання ясне: потрібне абсолютно червоне простирало...
Після того як Валя Борц одержала записку від Серьож-ки, вона ніколи не говорила з ним про цю записку, і він ніколи не питав про це. Але відтоді вони були вже нерозлучні. Вони поривались одне до одного, щойно займався день. Найчастіше Серьожка перший з'являвся на Дерев'яній вулиці, де не тільки звикли до худенького хлоп'яка з цупким кучерявим волоссям, що ходив босоніж навіть у ці холодні дощові дні жовтня, а полюбили його — і Марія Андріївна, і особливо маленька Люся, хоч він здебільшого мовчав у їх присутності.
Маленька Люся навіть спитала якось:
— Чому ви так не любите ходити в черевиках?
— Босому танцювати легше,— усміхаючись, відповів Серьожка.
Але після того він уже приходив у черевиках,— йому просто бракувало часу, щоб їх полагодити.
В той день, коли серед молодогвардійців раптом виник інтерес до фарбування тканин, Серьожка й Валя мали вже вчетверте порозкидати листівки під час кіносеансу в літнім театрі.
Літній театр, у минулому клуб імені Леніна, містився в дощаній високій довгій будівлі з незатишною, завжди відкритою сценою, перед якою в дні сеансів спускали полотно. Люди сиділи на нефарбованих довгих лавах, вкопаних у землю,— рівень їх вищав помалу до задніх рядів. Коли німці зайняли Краснодон, тут стали демонструвати німецькі фільми, здебільшого воєнно-хронікальні; іноді виступали мандрівні естрадні трупи з цирковими номерами. Місця в театрі були не нумеровані, вхідна плата однакова для всіх,— на яке місце сісти, залежало від енергії та заповзятливості глядача.
Валя, як завжди, пробралась на той бік залу, ближче до задніх рядів, а Серьожка лишився по цей бік входу, ближче до передніх. І коли погасло світло і в залі ще йшла боротьба за місця, вони пустили віялом листівки в публіку.
Пролунали крики, зойки. Листівки розхапали. Серьожка й Валя зійшлися в звичайнім умовленім місці, біля четвертого від сцени стовпа, який підпирав будівлю. Народу, як вавжди, було більше, ніж місць. Серьожка й Валя зостались поміж глядачами в проході. В ту мить, як з будки на екран упав синій з іскрами, курний конус світла, Серьожка злегка торкнув ліктем лікоть Валі й показав очима лівіше від екрана. Затуляючи всю ту частину сцени, звисав із софіта великий темно-червоний, з білим кружалом та чорною свастикою посередині, німецько-фашистський прапор; він трохи коливався від руху повітря в залі.
— Я — на сцену, а ти вийдеш разом з усіма, заговориш із білетеркою... Якщо підуть зал прибирати, затримай хоч хвилин на п'ять,— шепнув Серьожка Валі на вухо.
Вона мовчки кивнула головою.
На екрані, над німецькою назвою фільму, виник, білими літерами, напис по-нашому: "її перше переживання".
— Потім до тебе? — несміливо спитав Серьожка. Валя кивнула головою.
Ледве погасло світло перед останньою частиною, Серьожка відійшов од Валі й зник. Він зник безслідно, як міг зникати тільки Серьожка. Ніде в проходах, де стояли люди, пе помітно було ніякого руху. Все-таки їй цікаво було, як він це зробить. Валя стала просуватись ближче до виходу, не зводячи очей з маленьких дверцят праворуч від екрана, через які Серьожка тільки й міг непомітно пробратись на сцену. Сеанс закінчився. Публіка з гомоном посунула до виходу, спалахнуло світло, а Валя так нічого й не побачила.
Вона вийшла з театру з юрбою й спинилась проти виходу під деревами. В парку було темно, холодно, мокро, листя не все опало й від вогкості ворушилося з таким звуком, немовби зітхало. От уже останні глядачі виходили з театру. Валя підбігла до білетерки, нагнулась, немовби чого шукаючи на землі в прямокутнику тьмяного світла, що падало з залу крізь одчинені двері.
— Чи не знаходили тут гаманця, маленького, шкіряного?
— Що ти, дівчино, коли б це я шукала, тільки-но люди вийшли! — сказала немолода білетерка.
Валя, нагинаючись, мацала пальцями то там, то тут розтоптану ногами грязюку.
— Він неодмінно десь тут... Я, коли вийшла, витягала хусточку, трохи відійшла, дивлюся — гаманця нема.
Білетерка теж стала дивитись навколо.
А тим часом Серьожка, вибравшись на сцену не через дверцята, а просто через бильця оркестру, звідти, зі сцени, щосили смикав прапор, намагаючись зірвати його з софіта, але щось держало. Серьожка вчепився вище і, підскочивши, звис на зігнутих руках. Прапор обірвався, і Серьожка мало не впав з ним в оркестр.
Він стояв на сцені сам перед напівосвітленим порожнім залом з широко відчиненими дверима в парк і акуратно, не поспішаючи, згортав величезний фашистський прапор спочатку вдвоє, потім учетверо, потім у вісім разів, щоб його можна було сховати за пазухою.
Сторож, замкнувши будку механіка, вийшов з темноти на світло, що падало з залу, до білетерки з Валею, котрі шукали гаманця.
— Світло! Чи не знаєш, що за це буває! — сердито сказав сторож.— Гаси, будемо замикати...
Валя метнулась до нього й схопила за борти піджака.
— Рідненький, одну секундочку! — сказала вона, благаючи.— Гаманця загубила, нічого ж не видно буде, одну секундочку! — повторила вона, не випускаючи піджака.
— Де ж його тут знайдеш! — сказав сторож лагідніше, очима нишпорячи навкруги.
В цю мить хлопчисько в глибоко натягненій на очі кепці, неймовірно череватий, на тоненьких, особливо тоненьких у порівнянні з його черевом ногах вискочив з порожнього театру, підстрибнув, дриґнув цими тоненькими ніжками, жалібно простогнав:
— Ме-е-е-е...
І зник у темряві.
Валя встигла ще лицемірно сказати:
— Ах, який жаль!..
Але сміх так душив її, вона затулила обличчя руками і, давлячись, майже побігла від театру.
Розділ сорок сьомий
Після розмови Олега з матір'ю ніщо вже не протистояло його діяльності: весь дім прилучився до неї, рідні стали його помічниками, і мати була першою між ними.
Ніхто не міг би сказати, в якому тиглі серця сплавилось у цього шістнадцятилітнього юнака щось із найціннішого досвіду старших поколінь, непомітно запозичене з книг, з розповідей вітчима, а особливо навіюване йому тепер його безпосереднім керівником, Пилипом Петровичем Лютиковим,— як сплавилося це в його серці з його власним досвідом, з досзідом його тозаришів, досвідом перших поразок, здійснення перших задумів.
