Молода гвардія - Фадєєв Олександр
По ліву руч видніли будівлі дитячої лікарні та школи імені Ворошилова, а по праву, на горбі,— будівлі райвиконкому та "скаженого пана". І раптом у неї вихопився легкий крик... Під похмурим небом, з низькими рваними хмарами, що мчали по ньому, на будівлі школи Ворошилова майорів на вітрі червоний прапор. Вітер то напинав його так дуже, що весь він витягався в трепетний прямокутник, то ледь відпускав його, і тоді він спадав складками, і краї його мерехтіли.
Ще більший червоний прапор майорів на домі "скаженого пана". Чимала група німецьких солдатів і кілька чоловік у цивільній одежі стовбичили коло будинку, біля приставної драбини, і дивились на прапор. Двоє солдатів стояли на самій драбині, один у тому місці, де вона спиралась на дах, другий — трохи нижче, і то поглядали на прапор, то перемовлялися з тими, що стояли внизу. Але чомусь ніхто з них не ліз далі й не знімав прапора. На цій найвищій точці велично маяв прапор, який було видно всьому місту.
Тьотя Маруся, не тямлячись, геть скинула капці, сунула ноги в туфлі і, навіть не запнувшись хусткою, нечесана, побігла до сусідки.
Калерія Олександрівна в спідній сорочці, з опухлими ногами, ставши колінами на підвіконня, взявшись руками за наличники, дивилась на прапори з виразом екстазу на обличчі. Сльози текли ручаями по її худих темних щоках.
— Марусю! — сказала вона.— Марусю! Це зроблено для нас, радянських людей. Про нас пам'ятають, нас не забули наші. Я... я вітаю тебе...
І вони кинулись одна одній в обійми.
Розділ сорок дев'ятий
Червоні прапори майоріли не тільки над будівлями "скаженого пана" й школи імені Ворошилова. Червоні прапори майоріли над дирекціоном і над колишньою райспоживспіл-кою, над шахтами № 12, № 7—10, № 2-біс, № 1-біс, над шахтами Первомайки і селища Краснодон.
З усіх кутків міста люд стікався дивитись на прапори... Коло будинків і пропускних будок збирались чималі юрби. Жандарми й поліцаї збилися з ніг, розганяючи людей, але ніхто з них не зважився зняти прапори: біля підніжжя кожного прапора був клапоть білої тканини з чорним написом: "Заміновано".
Унтер Фенбонг, вилізши на будівлю школи імені Ворошилова, вздрів там дротину, що йшла від прапора в вікно на горищі. І на горищі справді лежала міна під закрайком даху,— її навіть не замаскували.
Ні в жандармерії, ні в команді СС не було нікого, хто вмів би знешкоджувати міни. Гауптвахтмайстер Брюкнер послав машину до окружної жандармерії в Ровеньки по мінерів. Але мінерів не знайшли і в Ровеньках, і машина помчала до Ворошиловграда.
Десь о другій годині дня мінери, прибувши з Ворошиловграда, розрядили міну на горищі школи, а в усіх інших місцях мін не виявили.
Поголос про червоні прапори, вивішені в Краснодоні па честь Великої Жовтневої революції, пройшов по всіх містах і селищах Донецького басейну. Ганьбу німецької жандармерії вже не можна було приховати від фельдкоменданта області в Юзівці, генерал-майора Клера. І майстер Брюкнер дістав наказ будь-що розкрити й виловити підпільну організацію, а інакше йому пропонували зняти з погонів срібні блискавки й піти в солдати.
Нічогісінько не знаючи про організацію, яку мав виловити, майстер Брюкнер вчинив так, як робили на його місці всі жандармерії та гестапо: знову запустив свій "густий волок", як назвав це колись Сергій Левашов: у місті і в районі тоді заарештували десятки безневинних людей. Але, хоч який густий був волок, він не захопив нікого з районної партійної організації, що за її вказівкою вивішено прапори, і нікого з членів "Молодої гвардії". Німці не припускали, що організація, котра на ділі це здійснила, складається з хлопчаків та дівчаток.
І правда, трудно було це припустити, якщо в ніч найстрашніших арештів видатний підпільник Стьопа Сафонов, схиливши набік білу голову, слинячи олівця, записував у своєму щоденнику:
"Годині о п'ятій до мене зайшов Сенька, покликав у гості на Голуб'ятники, сказав: будуть гарні дівчата. Ми пішли, посиділи трохи. Двоє-трое дівчат були нічогенькі, а решта мотлох..."
У другій половині листопада від своїх людей із хуторів "Молода гвардія" дізналася, що німці женуть у тил з Ростовської області велику череду худоби, півтори тисячі голів. Череда вже пройшла мостом через Донець біля Каменська иа правий берег і суне поміж рікою та великою ґрунтовою дорогою Каменськ — Гундоровська. При череді, крім пасту-хів-українців з Дону, йшла озброєна гвинтівками варта, два-надцять-тринадцять пристаркуватих німецьких солдатів із господарської команди.
Тої ж ночі, коди це стало відомо, групи Тюленіна, Петрова й Мошкова, озброєні гвинтівками і автоматами, зібралися в лісистій балці на березі річечки, що впадає в Сіверський Донець, коло дерев'яного мосту, де ґрунтова дорога перетинає річечку. Розвідка донесла, що череда ночує кілометрів за п'ять від них поміж скиртами, що їх порозкидали пастухи й солдати на корм худобі.
Йшов буйний холодний дощ із снігом, сніг танув, під ногами замісилась багниста каша. Хлопці, що притягли на ногах із степу пуди грязюки, збивалися в купи, зігріваючись теплом один від одного, жартували:
— Нічого собі, потрапили на курорт!
Світанок заходив такий темний, імлистий, сонний і так довго не міг прочуняти, ніби роздумував: "Чи варто вставати в таку гидку погоду, чи не вернутись назад та й залягти собі спати?.." Але почуття обов'язку перебороло в ньому ці ліниві вранішні роздуми, і світанок прийшов на донецьку землю. В мішанині дощу, снігу й туману можна було щось бачити кроків за триста.
За наказом Туркенича,— він очолював усі три групи,— хлопці, тримаючи напоготові гвинтівки закляклими, негнучкими пальцями, залягли на правому березі річечки — з того боку, звідки німці повинні були вийти на міст.
Олег, який теж брав участь в операції, і Стахович, якого вони взяли, щоб перевірити його в бойовому ділі, лежали на тому ж березі нижче, там де річечка вигиналась.
За час, який минув з дня виводу Стаховича зі штабу, Стахович брав участь у багатьох ділах "Молодої гвардії" і майже відновив своє добре ім'я. Це було йому тим легше зробити, що для більшості членів "Молодої гвардії" він ніколи й не втрачав його.
За доброю властивістю натури, притаманною іноді й людям принциповим, люди неохоче змінюють, вважають навіть за щось незручне міняти ставлення до людини, яке звично склалося, перейшло вже в побут, хоч незаперечні факти й показали, що людина ця зовсім не така, якою здавалась. "Виправиться!.. Ми всі не без вад",—кажуть у таких випадках люди.
Не тільки рядові члени "Молодої гвардії", які нічого не знали про Стаховича, а й більшість тих, хто був близький до штабу, за звичкою ставились до Стаховича так, наче з ним нічого не сталось.
Олег і Стахович мовчки лежали в чагарнику на опалім листі й оглядали голу, мокру горбкувату місцевість, намагаючись якнайдалі пробитись поглядом крізь запону дощу й снігу, що мріла в тумані. А до них, усе наростаючи, вже долинало різноголосе мукання сотень голів, що зливалося в якусь какофонічну музику, немовби диявол грав на дудці.
— Пити хочуть,— озвався Олег.— Вони будуть їх у річці напувати. Це нам зручно...
— Дивись! Дивись! — збуджено сказав Стахович.
Попереду, ліворуч од них, з туману виникли червоні голови — одна, друга, третя, десять, двадцять, безліч голів з дивними тонкими рогами, що ростуть майже просто вгору й загинаються гострими кінцями всередину. Голови були немовби й коров'ячі, але в корів, навіть у безрогих, виразно позначаються поміж вухами опуклості, нарости, що з них розвиваються роги. А в цих істот, тулуби яких не можна було бачити крізь туман, що загуск біля самої землі, роги росли просто з гладенького тімені. Вони, ці істоти, виникли з туману, як химери.
Вони йшли, мабуть, не перші в череді, а крайні від її лівого крила; там, у глибині за ними, лунало могутнє ревище й відчувався дужий рух тіл, що труться одне об одне, і тупотіння тисяч ратиць, від якого стугоніла земля.
І тут до слуху Олега й Стаховича долинула жвава німецька розмова, що наближалася спереду, правіше по дорозі. Чути було по голосах, що німці відпочили й перебувають у доброму настрої. Вони бадьоро чвакали своїми черевиками по грязюці.
Олег і Стахович, пригинаючись, майже бігцем перейшли на те місце, де лежали їхні товариші.
Туркенич стояв біля глинястої невисокої берегової кручі н© далі як за десять метрів од мосту, з автоматом, який він підтримував лівою рукою. Трохи висунувши голову поміж кущиками жухлої мокрої трави, він дивився в далечінь по дорозі. Біля самих його ніг сидів дуже сердитий, ясно-рудий Женя Мошков, з плетеним шарфом на шиї, теж з автоматом, почепленим на лівій руці, і дивився на міст. Хлопці лежали уступами один за одним по діагоналі вздовж берега. Переднім у цій лінії був Серьожка, а замикав її Віктор,— вони обидва теж тримали автомати.
Олег і Стахович лягли між Мошковим і Тюленіним.
Безтурботна, некваплива говірка немолодих німецьких солдатів звучала вже, здавалось, над самою головою. Туркенич став на одне коліно, тримаючи автомат напоготові. Мошков ліг, поправив зручніше підібгану мокру ватянку і теж виставив свій автомат.
Олег з наївним дитячим виразом дивився на міст. І раптом по мосту загупали черевики, і група німецьких солдатів у забрьоханих шинелях, хто недбало несучи гвинтівку на ремені, а хто закинувши її на спину, вийшла на міст.
Цибатий єфрейтор з пишними світлими ландскнехтськими вусами, йдучи поміж передніми солдатами, розповідав щось, оглядаючись, щоб чули й задні. Він озирався, обертаючи обличчя до хлопців, що лежали на березі, і солдати з підсвідомою цікавістю перехожої людини до нового місця теж дивились на річку праворуч і ліворуч од мосту. Але, пе сподіваючись тут побачити партизанів, вони їх і не бачили.
І в цю мить гострим, оглушливим звуком, що зливався в одну лінію, заторохтів автомат Туркенича, за ним Мошкова, і ще, і ще, й посипались безладні постріли з гвинтівок.
Все вийшло так несподівано й не схоже на те, як Олег собі уявляв це, що він не встиг вистрілити: в першу мить він дивився на все це з дитячим подивом, потім відчув внутрішній поштовх, що треба стріляти і йому, але все вже скінчилось. Жодного солдата вже не видно було на мосту: більшість упали, а двоє, що тільки-но ступили на міст, побігли назад по дорозі.
