Молода гвардія - Фадєєв Олександр
На обличчі бабусі РИНИК лукавий вираз:
— Ой, дивлюсь я на вас, хлопці й дівчата,— сказала вона,— та хіба ж так можна? Таке велике свято! На стіл погляньте! Невже ж та горілка тільки для краси! Треба ж її випити!
— Ой бабуню, ти ж у мене краща за всіх!.. До столу, до столу!..— закричав Олег.
Головне було — не дуже галасувати, і всім було дуже смішно хором шикати на того, хто підносив голос. Вирішили все-таки по черзі вартувати біля будинку, і дуже смішно було виганяти на вартування того, хто упадав коло сусіда чи сусідки або просто дуже-таки розвеселився.
Білоголовий Стьопа Сафонов у звичайному стані міг розмовляти про що завгодно, але, якщо йому випадало випити трохи вина, він міг розмовляти тільки про улюблений предмет. Веснянкуватий носик Стьопи Сафонова вкрився рісками поту, і він став розповідати своїй сусідці, Ніні Іванцовій, про птицю фламінго. Всі на нього зашикали, і його негайно вигнали на вартування. Він повернувся саме в ту мить, коли відсунули стіл і Сергій Левашов узяв гітару.
Сергій Левашов грав у тій недбалій руській манері, особливо популярній серед робітництва, коли вся поза і надто лице виконавця виявляють цілковиту байдужість до того, що відбувається: він не дивиться на танцюристів, не дивиться на глядачів і вже, звісно, не дивиться на інструмент, він не дивиться ні на що зокрема, а руки його самі собою вшкварюють таке, що аж кортить піти в танець.
Сергій Левашов узяв гітару й заграв якийсь модний перед війною закордонний бостон. Стьопа Сафонов кинувся до Ніни, і вони закружляли.
У цьому закордонному танці Любка-артистка була, звісно, краща від усіх. Але з чоловіків на першому місці був Ваня Туркенич, високий, стрункий, галантний — справжній офіцер. І Любка танцювала спочатку з ним, а потім з Олегом, якого вважали за одного з найкращих танцюристів у школі.
А Стьопа Сафонов знай не відпускав принишклу, начебто закляклу Ніну, і танцював з нею всі танці, і дуже докладно пояснював Ніні, чим різниться оперення в самця-фламінго і в самиці-фламінго і скільки самиця-фламінго несе яєць.
Зненацька обличчя в Ніни стало червоне й негарне, і вона сказала:
— Мені з тобою, Стьопо, зовсім незручно танцювати, бо ти маленький і мені на ноги наступаєш, і весь час базікаєш.
І вона вирвалась від нього і втекла.
Стьопа Сафонов поспішив був до Валі, але та вже пішла з Туркеничем. Тоді він підхопив Олю Іванцову. Це була спокійна, серйозна дівчина і ще мовчазніша, ніж її сестра, і Стьопа міг цілком безкарно розповідати їй про незвичайну птицю.
Все-таки він не забув образи і при нагоді пошукав Ніну очима. Вона танцювала з Олегом. Олег упевнено й спокійно кружив її велике міцне тіло, і усміх сам собою мерехтів на губах у Ніни, очі її стали щасливі, і вона була напрочуд гарна.
Бабуся Віра не витримала й заволала.
— Ото ще мені танції І що вони вигадали в тій заграни-ці! Серьожко, давай гопака!..
Сергій Левашов, навіть бровою не зморгнувши, перейшов на гопака. Олег за два стрибки проскочив усю кімнату, підхопив бабусю за стан, і вона, нітрохи не сконфузившись, несподівано легко полинула разом з ним, вистукуючи черевиками. Тільки з того, як плавно літав над підлогою темний поділ її спідниці, видно було, що бабуся танцює вміючи — обережно, і хвацькість у неї не стільки в ногах, скільки в руках, а особливо у виразі обличчя.
Ні в чому вільно так не виявляється народний характер, як у пісні й танці. Олег з лукавством, не в губах і навіть не в очах, а десь у тремтливих кінчиках брів, з розхристаним коміром сорочки, з крапельками поту, що виступили на лобі під волоссям, вільно й майже нерухомо тримаючи велику голову та плечі, йшов навприсядки з таким — одірви голову! — завзяттям, що в ньому, як і в його бабусі, зразу стало видно природного українця.
Білозуба, чорноока красуня Марина, що заради свята начепила все своє намисто, не втерпіла, тупнула каблуком, розвела руки, наче випустила щось дороге, і вихором пішла круг Олега. Але дядя Коля наздогнав її, а Олег знову підхопив бабусю за стан, і вони полинули в дві пари, тупаючи закаблуками.
— Ой помреш, стара! — раптом уся зашарівшись, скрикнула бабуся і впала на диван, обвіваючись хустинкою.
Всі загомоніли, заворушилися, заляпали в долоні, танець припинився, та Сергій Левашов, байдужий до всього, ще грав гопака, мовби це все його не стосувалось, і враз урвав на половині ладу, поклавши руки на струни.
— Україна подолала! — залементувала Любка.— Серьожко! Давай нашу вуличну!
І не встиг Сергій Левашов торкнутися струн, як вона вже пішла "руську", зразу так задріботіла каблуками, що вже ні на що не можна було дивитись, як тільки на її ноги. Так вона пройшла, несучи плавно голову й плечі, і вийшла перед Серьожкою Тюленіним, тупнула ногою і відійшла назад, поступившись йому місцем.
Серьожка з тим байдужим поглядом, з яким не тільки грає, а й танцює російський робочий люд, недбало пішов на
Любку, тихо постукуючи драними й безліч разів латаними черевиками. Так він пройшовся в міру й знову вийшов на Любку, тупнув і відступив. Вона, вихопивши хусточку, пішла на нього, тупнула й попливла по колу, з незбагненною вправпістю несучи непорушну голову і лише несподівано даруючи глядачеві якийсь ледве помітний, недбалий, легкий поворот, у якому, здавалось, бере участь самий тільки носик. Серьожка ринув за нею й нум чесати нога за ногу все з тим же байдужим поглядом, з опущеними руками, але з такою відданістю ділу, яку його ноги виявляли з недбалою й трохи кумедною старанністю.
Любка, круто зламавши ритм слідом за гітарою, що заграла дрібнішу, раптом повернула на Серьожку, але він усе наступав на неї так одчайдушно, в такому безнадійно любовному захваті тупаючи черевиками, що від черевиків стали відлітати грудки висхлого болота.
Особливістю його танцю було граничне відчуття міри,— це було завзяття, але завзяття глибоко приховане. А Любка казна-що витівала повними сильними ногами, обличчя її стало рожеве, золотаві кучері струшувались, ніби щирозлотні, і на всіх обличчях, звернених до неї, бринів вираз: "Оце так Любка-артистка!" І тільки закоханий в Любку Сергій Левашов не дивився на неї, обличчя його було канонічно байдуже до всього, тільки сильні нервові пальці хутко бігали по струнах.
Серьожка, одчайдушно змахнувши рукою, наче брязнув шапкою об землю, й відважно пішов на Любку, в такт музиці ляскаючи себе долонями по колінах і підметках, і так вія загнав Любку в коло глядачів, що оточило їх, і обоє вони зупинились, притупнувши каблуками. Навкруги засміялися, заплескали, і нараз Любка сумно мовила:
— Ось вона, наша вулична...
І потім вона вже більше не танцювала, а все сиділа поряд із Сергієм Левашовим, поклавши йому на плече свою маленьку білу руку.
Того дня штаб "Молодої гвардії", з дозволу підпільного райкому, видав грошову допомогу деяким родинам фронтовиків, що перебували в найскрутнішому стані.
Кошти "Молодої гвардії" складалися не так із членських внесків, як від продажу з-під поли цигарок, сірників, білизни, всяких продуктів, особливо спирту, що їх цупили хлопці з німецьких вантажних машин.
Удень Володя Осьмухін зайшов до своєї тітки Литвинової й простяг їй пакуночок з радянськими грішми: вони ходили побіч з марками, тільки за дуже низьким курсом.
— Тьотю Марусю, це тобі та Калерії Олександрівні від пашях підпільників,—сказав Володя.— аи що-небудь дітям заради великого свята...
Калерія Олександрівна була сусідка Литвинової, також дружина командира. Обидві мали дітей і обидві дуже бідували: німці не тільки відібрали в них усі речі, але й вивезли вантажного машиною більшість меблів.
Калерія Олександрівна й тьотя Маруся вирішили відзначити свято званою вечерею, купили трохи самогонки й спекли пшеничний пиріг з капустою й картоплею.
О восьмій годині на квартирі Калерії Олександрівни, де вона жила з матір'ю та дітьми, зібрались Лизавета Олексіївна — мати Володина, його сестра Людмила й тьотя Маруся з двома дівчатками. Хлопці, сказавши, що вони повинні побувати в товаришів, обіцяли прийти пізніше. Дорослі випили трохи, побідкались, що таке свято доводиться святкувати нишком. Діти проспівали стиха кілька радянських пісень. Матері трохи поплакали. Люся дуже нудьгувала. Потім дітей послали спати.
Було вже досить пізно, коли прийшов Жора Арутюнянц. Він страшенно зніяковів, потрапивши в світло,— бо ж весь був у болоті, бо не застав товаришів, бо довелось йому сісти поруч з Люсею. Від ніяковості він випив півсклянки самогону, яким Люся почастувала його, і сп'янів. Коли прийшли Володя й Толя Орлов, Жора був такий похмурий, що навіть прихід товаришів не вивів його з цього стану розчарування.
Хлопці теж випили. Дорослі зайшли в свої розмови. З уривків фраз, якими обмінювались хлопці, Люся зрозуміла, що вони були не в гостях.
— Де? — пошепки спитав Володя, перегнувшись до Жори через Толю "Грім гримить".
— Лікарня,— похмуро відповів Жора.— А ви?
— Наша школа...— Володя, що його вузькі й темні очі спалахнули завзяттям і хитруватістю, ще більше перегнувся до Жори й збуджено зашепотів йому на вухо.
— Як? Не маскування? — спитав Жора, на мить вийшовши із свого стану.
— Ні, справжню! — сказав Володя.— Школу жалко, та ні чорта, збудуємо нову!
Люся, образившись, що вони від неї криються, сказала:
— Якщо призначаєш побачення, сиди дома. Цілий день бігали хлопці й якісь дівчата: "Володя дома? Володя дома?"
— Я — як Васька Буслай: "Всі на Васьчин двір!" — засміявся Володя.
Толя "Грім гримить" із своїм сірим клочкуватим волоссям і маслакуватими кінцівками раптом підвівся й не зовсім певно сказав:
— Вітаю всіх з двадцятип'ятиліттям Великої Жовтневої революції!
Він посміливішав тому, що був п'яний. Він вельми розрум'янився, очі йому стали хитрі, і він заходився дражнити Володю якоюсь Фимочкою.
А Жора, ні до кого не звертаючись, похмуро дивлячись перед себе в стіл чорними вірменськими очима, говорив:
— Ясна річ, це не сучасно, але я розумію Печоріна. Звичайно, це, можливо, й не відповідає духові нашого суспільства... Але іноді вони варті саме такого ставлення...— Він помовчав і похмуро додав: — Женщини...
Люся демонстративно встала з місця, підійшла до Толі "Грім гримить" і почала ніжно цілувати його в вухо, приказуючи:
— Толечко, ти ж у нас зовсім п'яненький...
Словом, почався такий різнобій, що Лизавета Олексіївна, з властивою їй різкістю й життєвою практичністю, сказала, що пора розходитись.
Звикши піклуватись про дім та дітей, тьотя Маруся прокинулась, ледве розвиднілося; всунула ноги в капці, накинула домашнє плаття, швиденько розгнітила в печі, й поставила чайник, і, задумавшись, підійшла до вікна, що виходило на пустир.
