Молода гвардія - Фадєєв Олександр
Частина перша
Розділ перший
— Ні, ти лиш поглянь, Валю, яке це диво! Розкіш! Наче вирізьблена... Вона ж не мармурова, не алебастрова, а жива, та яка холодна! І яка тонка, ніжна робота,— людські руки ніколи б так не зуміли. Поглянь, як вона спить па воді, чиста, строга, байдужа... А оце її відбиття у воді,— навіть трудно сказати, яка з них краща,— а барви? Дивись, дивись, вона ж не біла, тобто вона біла, але скільки одмін — жовтавих, трохи рожевих, якихось небесних, а всередині, з цією вологою, вона перлиста, просто сліпуча,— у людей-бо таких і барв, і назв нема!..
Так говорила, висунувшися з куща лози над річку, дівчина з чорними хвилястими косами, в ясній кофтинці і з такими прекрасними, зволоженими чорними очима, розкритими від яскравого світла, яке раптом линуло з них, що й сама вона була подібна до тої лілеї, віддзеркаленої в темній воді.
— Знайшла коли милуватись! І чудна ти, Улю, їй-богу! — відповіла їй друга дівчина, Валя, слідом за нею висунувши над річку трохи вилицювате й трохи кирпатеньке, але дуже миловиде свіжою своєю молодістю й добротою обличчя. І, не глянувши на лілею, стурбовано пошукала поглядом по берегу дівчат, од яких вони відбилпсь.— Ау!..
— Ау... ау... уу!..— відгукнулись па різні голоси зовсім близько.
— Ідіть сюди!.. Уля знайшла лілею,— сказала Валя, лю-бовио-насмішкувато глянувши па подругу.
1 в цю мить знову, як відгомін далекого грому, залунав гуркіт гарматних пострілів — звідти, з північного заходу, від Ворошиловграда.
— Знову!
— Знов...— беззвучно повторила Уля, і світло, що з такою силою линуло з її очей, погасло.
— Невже вони таки ввійдуть на цей раз? Боже мій! — сказала Валя.— Пригадуєш, як минулого року переживали? І все обійшлось! Та минулого року вони не підходили так близько. Чуєш, як бахкає?
Вони помовчали, прислухаючись.
— Коли я чую це та бачу небо, таке ясне, бачу гілки дерев, траву під ногами, відчуваю, як її нагріло сонечко, як вона смачно пахне,— мені стає так боляче, немовби все це вже пішло від мене назавжди, назавжди,— грудним схвильованим голосом заговорила Уля.— Душа, здається, так зачерствіла від цієї війни, ти вже привчила її не допускати в себе нічого, що може розм'якшити її, і раптом прорветься така любов, такий жаль до всього!.. Ти знаєш, я ж тільки тобі можу говорити про це.
Обличчя їх серед листя зійшлись так близько, що дихання їхнє змішувалось і вони прямо дивилися в очі одна одній. У Валі очі були світлі, добрі, широко розставлені, вони з покірністю й гарячою любов'ю зустрічали погляд подруги. А в У лі очі були великі, темно-карі,— не очі, а зорі,— з довгими віями, з молочними білками, з чорними таємничими зіницями, в самій, здавалось, глибині яких знов променилось це вологе сильне світло.
Далеке гучне гуркотіння гармат навіть тут, у низині коло річки, озиваючись легким тремтінням листя, щоразу накладало тінь турботи на обличчя дівчат.
— Ти пам'ятаєш, як добре було в степу вчора ввечері, пам'ятаєш? — притишивши голос, спитала Уля.
— Пам'ятаю,— прошепотіла Валя.— Як сонце сідало. Пам'ятаєш?
— Так, так... Ти знаєш, усі лають степ наш, кажуть, він нудний, рудий, горби та горби, і мовби він незатишний, а я люблю його. Пригадую, коли мама ще здужала, бувало, вона працює на баштані, а я, зовсім іще маленька, лежу собі на спині й дивлюсь високо-високо, думаю, ну як високо я зможу подивитися в небо, розумієш, у саму височінь? І мені вчора так боляче стало, коли ми дивились па захід сонця, а потім на тих мокрих коней, на гармати, вози, на поранених.,. Червоноармійці йдуть такі змучені, запорошені. Я раптом з такою силою зрозуміла, що це ніяке не перегрупування, а йде страшний, так, іменно страшний, відступ. Тому вони й у вічі бояться дивитись. Ти помітила?
Валя мовчки хитнула головою.
— Як подивилась я на степ, де ми стільки пісень співали, та на цей захід сонця, і ледве сльози здержала. А ти часто бачила мене, щоб я плакала? А пригадуєш, коли стало темніти?.. Вони все йдуть, ідуть у сутінках, і весь час оцей гуркіт, спалахи на обрії і заграва,— чи не в Ровеньках,— і захід сонця, такий важкий, багряний. Ти знаєш, я нічого не боюся в світі, я не боюсь ніякої боротьби, труднощів, мук, та коли б знати, як діяти... Щось грізне звисло над нашими душами,— мовила Уля, і похмурий, тьмяний вогонь позолотив їй очі.
— А як же ми добре жили, правда, Улечко? — сказала Валя крізь сльози, що навернулись на очі.
— Як добре могли б жити всі люди на світі, коли б вони тільки схотіли, коли б вони тільки розуміли! — сказала Уля.— Але що ж робити, що ж робити! — зовсім інакшим, дитячим голосом співуче сказала вона, зачувши голоси подруг, і в її очах заблищав пустотливий вираз.
Вона мерщій скинула туфлі, взуті на босу ногу, і, підхопивши вузькою засмаглою жменькою низ темної спідниці, сміливо ступила в воду.
— Дівчатка, лілея!..— гукнула, вискочивши з кущів, тоненька, гнучка дівчина з хлоп'ячими одчайдушними очима.— Ні, цур, моя! — скрикнула вона і, рвучким рухом підхопивши обома руками спідницю, майнувши смаглявими босими ногами, стрибнула в воду, оббризкавши й себе, і Улю віялом янтарних скалок.— Ой, та тут глибоко! — сміхом за-жебоніла вона, провалившись однією ногою у водорості й задкуючи.
Дівчата — їх було ще шестеро — з гомоном висипали на берег. Всі вони, як і Уля, і Валя, й тоненька дівчина Саша, яка тільки-но вскочила в воду, були в коротких спідницях, у простеньких кофтах. Донецькі гарячі вітри й пекуче сонце, немов навмисне, щоб відтінити фізичну природу кожної з дівчат, у тої позолотили, у другої засмажили, а в третьої загартували, як у вогняній купелі, руки й ноги, обличчя й шию аж до лопаток.
Як усі дівчата на світі, коли їх збирається більше двох, вони говорили, не слухаючи одна одну, так голосно, нестримно, на таких гранично-високих, верескливих нотах, немовби все, що вони говорили, було виявом найвищої крайності і треба було, щоб це знав, чув увесь білий світ.
— ...Він з парашутом стрибонув, їй-богу! Такий гарненький, кучерявенький, біленький, очиці, як намистинки!
— А я б не могла сестрою, їй-право,— я крові страх як боюсь!
— Та невже ж нас покипуть, як ти можеш таке говорити! Та бути того не може!
— Ой, яка лілея!
— Майєчко, циганочко, а якщо покинуть?
— Диви, а Сашка, а Сашка!
— Отак уже зразу й закохатись, та що це ти!
— Улько, чудійко, куди ти полізла?
— Ще потопитесь, навіжені!..
Вони говорили тією характерною для Донбасу мішаною грубуватою говіркою, яка виникла від схрещення мови центральних російських губерній з українською народною мовою, з донським козачим діалектом та розмовною манерою азовських портових міст — Маріуполя, Таганрога, Ростова-на-Дону. Та хоч би як говорили дівчата по всьому білому світу, все стає милим в їхніх устах.
— Улечко, і навіщо вона тобі здалася, золотко моє? — казала Валя, збентежено дивлячись добрими, широко розставленими очима, коли вже не тільки засмаглі литки, а й білі коліна подруги сховались у воду.
Обережно намацуючи поросле водоростями дно однією ногою та вище підібравши поділ, так що видно стало краї чорних її штанців, Уля ступила ще крок і, дуже перегнувши високий стрункий стан, вільною рукою підчепила лілею. Одна з двох важких чорних кіс із пушистим розплетеним кінцем упала в воду і попливла, але в цю мить Уля здобулась на останнє, самими пальцями, зусилля і висмикнула лілею разом з довгим-довгим стеблом.
— Молодець, Улько! Своїм вчинком ти цілком заслужила звання героя союзу... Не всього Радянського Союзу, а, скажімо, нашого союзу неприкаяних дівчат з рудника Перво-майки! — стоячи по литки у воді й витріщаючи на подругу округлені хлоп'ячі карі очі, говорила Саша.— Давай квітку! — І вона, затиснувши між колінами спідницю, спритними тонкими пальцями вправила лілею в чорне, буйно закучерявлене по скронях та в косах Улине волосся.— Ой, як ли-чить тобі, аж завидки беруть... Зажди,— раптом сказала вона, підвівши голову й прислухаючись.— Шкрябає десь... Чуєте, дівчатка? От проклятий!..
Саша й Уля хутко вилізли на берег.
Всі дівчата, підвівши голови, прислухались до уривчастого, то тонкого, осиного, то низького, буркотливого, рокотання, намагаючись розгледіти літак у розпеченім, аж білястім повітрі.
— Не один, аж три!
— Де, де? Я нічого не бачу...
— Я теж не бачу, я по звуку чую...
Вібруючи, звуки моторів то зливались в одне нависаюче грізне гудіння, то розпадались на окремі, пронизливі чи низькі рокітливі звуки. Літаки гули десь уже над самою головою, і, хоч їх не було видно, немовби чорна тінь од їхніх крил пройшла по обличчях дівчат.
— Мабуть, на Каменськ полетіли, переправу бомбити...
— Або на Міллерово.
— Таке й скажеш — на Міллерово! Міллерово здали, хіба не чула зведення вчора?
— Все одно, бої йдуть десь далі на південь.
— Що ж нам робити, дівчата? — говорили вони, знову мимохіть прислухаючись до гуркоту далекої артилерійської стрілянини, яка, здавалось, наблизилась до них.
Хоч яка тяжка і страшна війна, хоч би які жорстокі втрати й страждання несла вона людям, юність з її здоров'ям та радістю життя, з її наївним добрим егоїзмом, любов'ю та мріями про майбутнє не хоче й не вміє за стражданням і загальною небезпекою бачити небезпеку й страждання для себе, поки вони не нагрянуть і не порушать її щасливої ходи.
Уля Громова, Валя Філатова, Саша Бондарева і всі інші дівчата тільки цієї весни закінчили школу-десятилітку на руднику Первомайськім.
Закінчення школи — це важлива подія в житті молодої людини, а закінчення школи в дні війни — це подія зовсім особлива.
Все минуле літо, коли почалась війна, школярі старших класів, хлопчики й дівчатка, як їх усі ще звали, працювали в найближчих до міста Краснодона колгоспах та радгоспах, на шахтах, на паровозобудівному заводі у Ворошиловграді, а деякі їздили навіть на Сталінградський тракторний, що робив тепер танки.
Восени німці вдерлись на Донбас, зайняли Таганрог і Ростов-на-Дону. З усієї України тільки Ворошиловградська область іще лишалась вільною від німців, і влада з Києва, відступивши з частинами армії, перейшла у Ворошиловград, а обласні установи Ворошиловграда й Сталіно, колишньої Юзівки, розташувались тепер у Краснодоні.
До глибокої осені, поки встановився фронт на півдні, люди з загарбаних німцями районів Донбасу все йшли та йшли через Краснодон, місячи руду грязюку по вулицях, і, здавалося, грязюки стає дедалі більше й більше тому, що люди наносять її зі степу на своїх чоботях.
