Молода гвардія - Фадєєв Олександр
Серьожка, за ним Мошков, за ними Стахович вискочили на верхній берег і застрелили їх.
Туркенич, а за ним ще кілька хлопців вибігли на міст. Там ще корчився один, і вони його добили. Потім відтягли солдатів за ноги в кущі, щоб не видно було з дороги, а зброю забрали з собою. Череда, розсипавшись на кілька кілометрів уздовж по річечці, пила воду — просто з берега, або вступивши передніми, а то й усіма чотирма ногами в воду, або перебрівши на той бік,— пила, роздимаючи вологі ніздрі, з таким одностайним могутнім звуком всмоктування, ніби тут працювало кілька насосів.
У велетенській цій череді змішались звичайні робочі воли, червоні, сиві, рябі, дуже неквапливі, й товсторогі грудасті бугаї, як вилляті на своїх стальних ратицях; корови різних порід, граціозні ялівки й матки на самій порі з роздутими боками, недоєні, з набряклим вим'ям та червоними, розпухлими дійками; ці дивні, що тримались окремо, ясно-червоні корови з рогами, які ростуть просто з плоского тім'я; великі чорпо-строкаті й червоно-строкаті голландки, такі поважні в своїх білих розводах, що здавалося, немовби вони в очіпках та фартухах.
Пастухи-погоничі, старезні діди, які за життя своє наче перейняли забарну поваду своїх корів, а може, просто звикли за час війни до мінливостей долі, не звертаючи уваги на стрілянину, яка знялась поблизу, посідали колом на мокру землю, позаду череди, й залюлячили. Проте вони одразу повставали, побачивши озброєних людей.
Хлопці шанобливо скидали шапки, віталися.
— Здрастуйте, пани-товариші! — сказав грибкуватий дід з викрученими ступнями, одягнений поверх полотняної сорочки в педублену кожушанку без рукавів.
З того, що в руках у нього був плетений гарапник, а не довгий пастуший батіг, як у інших, ясно було, що він старший поміж ними. Видно, щоб заспокоїти своїх дідів, вій обернувся до них і сказав:
— То ж партизани!..
— Пробачте, добрі люди,— знову знявши й надівши шапку, сказав Олег,— німецьку охорону ми порішили, просимо допомогти худобу розігнати по степу, щоб німцям не дісталась...
— Гм... Розігнати! — трохи помовчавши, сказав другий дід, невеличкий, моторний.— То ж наша худоба, з Дону, чого нам її в чужому краю розганяти?..
— Що ж, ви її назад поженете? — сказав усміхнувшись Олег.
— Воно так, назад не поженеш,— зразу ж сумно погодився дідок.
— А розженемо — може, свої розберуть...
— Ай-я-яй, така ж сила! — раптом сказав маленький дід 8 одчаєм та захопленням і схопився за голову.
І стало видно, що переживають ці діди, приневолені гнати всю цю величезну силу худоби 8 рідної землі в чужу, німецьку землю. Хлопцям стало жаль і худоби, й дідів. Але вволікати було не можна.
— Діду, дайте-но свій батіг! — сказав Олег і, взявши його з руки маленького дідка, пішов до череди.
Череда, поки воли й корови вдовольняли спрагу, помалу переходила на той бік річки, і частина розбрелась, шукаючи решток сухої трави, дихаючи в мокру голу землю. Частина сумовито стояла, підставивши спини під дощ, або озиралась,— де, мовляв, ви, пастухи, що нам робити далі?
З певністю та спокоєм, наче він потрапив у свою стихію, Олег, де відштовхнувши рукою, де ляснувши по животі чи по шиї, де гучно хльоснувши батогом, розчищав собі дорогу між худобою. Він перейшов річку й виліз у самісінький тлум череди. Дід у кожушаній душогрійці прийшов на допомогу /із своїм гарапником. За ним рушили й решта дідів і всі хлопці.
Гукаючи та ляскаючи батогами, вони на превелику силу розділили череду надвоє, згаявши на це чимало часу.
— Ні, це не діло,— сказав дід у душогрійці,— Ударте 8 автоматів, усе одно пропадати...
— Ай-я-яй!..— Олег скривився, як від болю, і майже в ту ж мить обличчя його мимохіть набрало лютого виразу. Він зірвав з-за плеча автомат і пустив чергу по череді.
Кілька волів та корів упало, інші, підранені, ревучи й стогнучи, ринули в степ. І вся ця половина череди, почувши запах пороху та крові, віялом сипонула по степу,— аж земля застугоніла. Серьожка й Женя Мошков пустили по черзі з автоматів у другу половину череди, і вона теж розсипалась.
Хлопці бігли вслід і там, де ще трималось по кілька десятків голів, стріляли в худобу. Весь степ сповнився пострілами, муканням та ревінням скотини, тупанням ратиць, лясканням батогів і страшними та жалібними криками людей. Траплялося, бугай, на бігу підстрелений, разом спинявся, поволі підгинав передні ноги й важко падав уперед, на ніздрі. Підстрелені корови, ревучи, підводили свої прекрасні голови й знов безсило опускали їх. Вся місцевість довкола вкрилась тушами, що червоніли в тумані на чорній землі...
Коли хлопці поодинці розходились, кожен своєю дорогою, довго ще стрічались їм то тут, то там воли й корови, що розбрелись по степу.
Трохи перегодом над степом закурів димок. Це Серьожка Тюленін за дорученням Туркенича підпалив дерев'яний місток, що якимось дивом досі вцілів.
Олег і Туркенич ішли разом.
— Ти помітив цих корів з рогами, які ростуть неначе просто з тім'я, а вгорі загинаються всередину, майже сходяться? — збуджено питав Олег.— Це із східної частини Сальського степу, а може, навіть із самого Астраханського. Це індійська худоба... лишилась вона ще з часів Золотої Орди...
— Звідки ти знаєш? — недовірливо спитав Туркенич.
— Коли я був ще малий, вітчим, їдучи в цих справах, завжди брав мене з собою, він у цім ділі був чоловік тямущий.
— А Стахович сьогодні молодець! — сказав Туркенич.
— Т-так...— невпевнено мовив Олег.— їздили ми тоді з вітчимом. Знаєш, Дніпро, сонце, стада величезні в степу... І хто б міг подумати, що я... що ми...— Олег знову скривився, як від болю, махнув рукою й мовчав уже до самого дому.
Розділ п'ятдесятий
Після того, як німці обманом погнали до Німеччини першу партію жителів міста, люди навчились розуміти, чим це їм загрожує, і уникали реєстрації на біржі.
Людей виловлювали в них удома й на вулицях, як за рабовласництва виловлювали негрів у заростях.
Газета "Нове життя", видавана у Ворошиловграді сьомим відділом федьдкомендатури, з номера в номер друкувала листи до батьків од їхніх вигнаних дітей про немовби привільне, сите життя в Німеччині й про добрі заробітки.
У Краснодоні теж часом одержували листи від молоді, що працювала здебільшого в Східній Пруссії на найнижчих роботах — за наймитів, за домашню прислугу. Листи надходили без викреслень цензури, в них багато чого можна було прочитати між рядків, але вони скупо говорили тільки про зовнішні обставини життя. А більшість батьків зовсім не одержували листів.
Жінка, яка працювала на пошті, пояснила Улі, що листи, які надходять з Німеччини, переглядає спеціально посаджений на пошті німець від жандармерії, який знає російську мову. Листи він затримує й кидає в шухляду стола, де вони зберігаються під замком, поки їх багато не набереться,— тоді він їх спалює.
Уля Громова за дорученням штабу "Молодої гвардії" відала всією роботою проти вербування та вигнання молоді: Уля писала й випускала листівки, влаштовувала в місті на роботу тих, кого мали вигнати, або добивалася з поміччю
Наталі Олексіївни звільнення по хворобі, інколи навіть переховувала на хуторах зареєстрованих і тих, що втекли.
Уля робила це не тільки тому, що це їй доручили, а й за якимось внутрішнім обов'язком: мабуть, вона відчувала якусь свою провину, що не змогла вберегти Валю від страшної долі. Це почуття провини дедалі більше краяло Улину душу, бо ні вона, ні Валина мама не мали од Валі ніяких вістей.
При початку грудня з поміччю жінки на пошті хлопці-первомайці вночі викрали зі столу цензора невручені листи. І ось вони лежали перед Улею в мішку.
Коли настали холоди, Уля знову жила в будиночку разом з усією родиною. Як і більшість молодогвардійців, Уля приховувала від рідні свою приналежність до організації.
Вона пережила тяжкі хвилини, коли батьки, боячись за неї, спробували було влаштувати її на роботу. Мати, лежачи в постелі, то нестямно дивилась на неї своїми чорними очима великої дикої птиці, то починала плакати, а старий Матвій Максимович уперше за багато літ нагримав на дочку. Обличчя його скрасніло аж до лисуватого тімені, але щось було в нім жалюгідне, невважаючи на величезну кощаву постать батька і на страшні кулаки, жалюгідне в залишках його кучерів на лисіючій голові і в неспромозі його вплинути на дочку.
Уля сказала, якщо батько й мати ще хоч раз попрікнуть її шматком, вона піде з дому.
Матвій Максимович і Мотрона Савелівна збентежились: вона була їхньою улюбленицею. І вперше стало ясно, що старий Матвій Максимович уже втратив свою владу над дочкою, а мати надто хвора, щоб наполягати.
Приховуючи свою діяльність, Уля особливо старанно хазяйнувала в хаті, а коли йшла з дому надовго, посилалась на те, що все життя таке принижене й бідне, що тільки й можна одвести душу з подругами. І щораз частіше вона відчувала на собі довгий скорботний погляд матері,— мати немов дивилась їй у душу. А батько навіть ніяковів перед Улею і при ній більше мовчав.
Інше становище було в Анатолія: коли батько пішов на фронт, Анатолій став головним у домі; мати, Таїсія Прокопі вна, і молодша сестричка обожнювали його й корились у всьому. І от Уля сиділа над цим мішком з листами не в себе дома, а в Анатолія,— він пішов того дня до Лілі Іваніхіної на Суходіл,— і довгими пальцями з конвертів, обрізаних цензурою, витягала листи, похапцем переглядала перші рядки й кидала на стіл.
Імена та прізвища, звернення до батьків, сестер з традиційними поклонами, зворушливі у своїй наївності, рябіли в очах Улі. їх було так багато, цих листів, що саме переглядання їх забрало в неї немало часу. Та між ними не було листа від Валі...
Уля сиділа, зсутулившись, опустивши руки на коліна, і дивилась перед собою з виразом безсилля... Тихо було в будиночку. Таїсія Прокопівна та сестричка Толика вже спали. Вогник каганчика з ледь помітним димком кіптяви то спадав, то зводився, похитуваний диханням Улі. Ходики над її головою лічили секунди з іржавим звуком: трік-трак... трік-трак... Будиночок Попова, так само як і будиночок Улі, стояв окремо серед хуторів, і це відчуття відірваності їхнього життя від життя людей властиве було Улі змалку, особливо в осінні та зимові ночі. Будиночок Попова був добрячий, тонке бриніння вітру, вже трохи зимове, ледве долинало з-за віконниць.
Уля відчувала себе зовсім-зовсім самотньою в цьому світі, повному таємничих недобрих звуків, і з цим вогником каганця, який то спадав, то підносився...
Чому так улаштовано світ, що люди ніколи не можуть до кінця віддати своє серце іншому?..
