Клошмерль - Шевальє Габріель

'

Того вечора П'єшю в ореолі своїх почестей і задоволення вийшов на край тераси подивитись на гарний бо-жолейський край, де нині вимовляли його ім'я з особливою шанобою. Він вимірював той шлях, що пройшов за кілька років тільки завдяки власному винахідливому розумові. Тафардель, застрягши у своєму дрібному амплуа, правив сенаторові за вихідний пункт для порівняння: по ньому П'єшю визначав висоту свого злету і через це завжди любив товариство вчителя, простодушного повірника,

з яким можна було почувати себе невимушено. Останній, пишаючись довірою сенатора та тим, що присвятив себе справі, яка забезпечила тому успіх, зберігав незмінну відданість П'єшю. І

— Я гадаю, пане П'єшю,— казав Тафардель,— що наші люди зовсім зашкарубли. Треба ж їх чимось оживити.

— А чим саме, любий мій Тафарделю?

— Я ще не вирішив остаточно. Але в мене є на думці дві-три реформи...

П'єшю гостро урвав його, хоч і з приязною доброзичливістю.

— Любий мій Тафарделю, досить уже реформ. Для нас із вами досить! Ми боролись у свій час, а після нас боротимуться інші. Треба дати людям час перетравити поступ. Теперішній порядок далеко не ідеальний, проте є в ньому дещо й позитивне. Тим-то перше ніж руйнувати, треба подумати...

Сенатор обвів рукою довколишні горби, з якими прощалося жарке сонце.

— Онде бачите,— поважно мовив він,— який приклад показує нам природа. Які тихі оці вечори після спекотно-го дня! Тепер ми переживаємо вечірню пору свого життя, любий друже. Тож побудьмо в мирі, не псуймо присмерку нашого повноцінного існування.

— Однак, пане П'єшю...— спробував був заперечити Тафардель.

Але сенатор не дав йому докінчити:

— Гаразд, вас цікавить реформа? Ну що ж, я можу дещо запропонувати...

З цими словами він узяв свого повірника за вилоги — там, де пальмове листя вирізнялось досить великою фіолетовою плямою.

— З цієї стрічки,— лукаво усміхнувся він,— ми зробимо розетку. То якої ви думки про мою реформу?

— О, пане П'єшю...— тільки й промовив Тафардель, мало не затремтівши.

І погляд учителів мимохіть спинився на червоній стрічці, що прикрашала петлицю сенатора. П'єшю перехопив цей погляд.

— А чом би й ні, справді? — сказав він.