Клошмерль - Шевальє Габріель

Цеї неділі кав'ярня при заїзді, як і давніш, була повна народу, і народ балакав про все, що хочте, а надто про загублений урожай винограду та всі оті нещастя, що спородила баталія. Бувши заразом і поранений, і явний рогоносець, Артюр зробився тихіший, лагідніший вдачею, і його через це стали більше поважати. А це означає, що люди повинні скуштувати якогось лиха, щоб трохи порозумнішати.

Отже, у заїзді люди собі пили й мирно гомоніли, позираючи на вулицю, бо там вряди-годи проходили жінки/ а ті, що запізнюються до меси, завше гарніше вбрані й привабливіші на вигляд. Якби не оці запізнілі парафіянки, то вулиця була б зовсім безлюдна. Стільки за цей рік переживши всіляких знегод, люди думали, що вже нічого гіршого трапитись не може, та й смішнішого також, коли говорити, скажімо, про Тафарделя, що так до кінця й не оклигав після удару по макітрі йіскрізь по містечку заводив мстиві розмови, ладний трощити все упень. Від цих несамовитих балачок йому пересихало в горлі, і він мало не щодня напивався. А коли він перебирав міри, то робився страшний. За свою думку він би рідного батька-ма-тір віддав на муки. Ніколи ще я не бачив чоловіка, котрий би з лагідного ставав такий лихий від якоїсь кварти божолейського! А це означав, що думка, коли вона засяде у слабку голову, може призвести до лиха.

Отож ми всі спокійно сиділи собі там, аж розімлівши з задоволення — як ото бував, коли хильнеш вина натщесерце,— нічого особливого, правду кажучи, ми не думали й нічого не чекали, крім закінчення меси, щоб іще раз побачити, як проходитимуть наші клошмерлянки, та добре на них роздивитись, бо це у нас велика недільна втіха. Аж ураз хтось десь нестямно закричав. Усі схопилися на рівні й кинулись хто до дверей, хто до вікна. А то, що ми побачили, було безглузде поза всяку міру й до того ж моторошне. Уявіть собі таке, якщо зможете!

Від завулка Ченців перехильцем на один бік ішла страшна стара жінка, гола, як мати породила, тільки —підперезана чотками й у маленькім капелюшку на маківці. І вгадайте — хто? Пюте, мій добродію. Гола-голісінька, з божевільним лицем ступав отак і, знай, говорить, знай, говорить, вимахуючи руками, та таке свинство меле, що від неї втікав би цілий полк зуавів. Геть здуріла, бачите. Напало на неї таке божевілля, що ото ротичним називається.:.

— Еротичним, пане Босолейлго?

— О-о, саме так. На Пюте напало еротичне. божевілля тієї неділі в жовтні в годину великої меси. Либонь, воно в неї взялося від її знаменитої цноти, що вона так і не здолала нікому віддати. Ну, і врешті та цнота вдарила їй у голову. А це означає, що коли зле користуватися цнотою, то вона може зашкодити. Така довга повздержливість негігієнічна, як ото опісля сказав лікар Мураль,— а він же, певне, на цьому краще знається, ніж Поносе. А втім, мова не про це.

Отож Пюте чимчикує отак вбрана, як я вже вам казав, а ми всі стоїмо, хто де, й повитріщались на неї радше з цікавості, аніж з задоволення, бо все те, що вона виставляла, було страх яке негарне. Боже праведний! Та Ьли б ото хто з пас побачив Жюді, Адель чи то кого ще з десятка-двох інших жінок, отако виряджених, то дивився б на неї радо-радісінько і мав би велику охоту підбігти до неї на поміч, звісно, приклавши до цього діла руки. А ця Пюте — викликала тільки прикрість, жаль і огиду. Побачивши її отаку потворну та страшну, міг уже не дивуватись, чого вона така люта. Ця зловмисна святенниця була худа — просто жах, чисто як оті привиди, що лякають нас уночі: самі тобі кістки, обтягнені в'ялою шкірою, а на шкірі щетинясте волосся, мов у тої худобини та ще й таке руде. А голос скрипучий, мов іржаві завіси. Отож куди не глянь, усюди бридота — геть усюди.

Ніхто ще не встиг отямитися з подиву, а вона, наві-жена, отак як була голяка, так і поперла просто в церкву через великі двері, горлаючи свої псалми з усіляких соромітних слів. Ми всі бігцем кинулись туди, подумавши собі, що оцей її захід у ровну церкву серед меси буде неабияка дивовижа.

А дивовижа була ще більша, ніж хто міг би подумати. Без угаву горлаючи, вона йшла великим проходом, і наші парафіяни заверещали з жаху, немов побачили диявола, що перекинувся жінкою, від чого став іще страшніший. Поносе, що саме збирався мовити до парафіян "Боттиэ УОЫЭСШП" !, сторопіло вирячився на неї й тільки спромігся пробелькотати: "Але ж, моя люба панно... моя люба панно... так негоже..." Ці слова привернули до нього увагу цієї найпобожнішої католички, і вона заходилася шпетити кюре на всі заставки, винуватячи його в усіх найбільших неподобствах, що їх чоловік може заподіяти слабшим істотам. А сама бачить, що всі порозгублювалися, та й шасть на амвон і давай виголошувати таку несамовиту проповідь, якої ще, либонь, зроду-віку не чули в жодній церкві. Нарешті Нікола прийшов до тями, поклав свою алебарду й кинувся до амвона, щоб стягти з нього негідницю. Але тільки-но він став ногою на першу приступку, як йому просто на голову полетіли святі книги Поноссові, а за ними й ослінчик, що його ця божевільна пошпурила з усієї сили. Якби не трикутний капелюх з пір'ям, був би Ніколі капець. Але ослінчик його, таки приголомшив, і він не зміг нічого далі робити, тим паче, що був уже й так кволий у ногах, після того удару Туміньйона, якому він тоді тільки в зуби заїхав. Отож Пюте стала господинею становища, стоячи голяка на амвоні

З вами господь (лат.).

серед перелюдненої церкви, та ще' й у капелюшку набакир. Тоді всі гуртом напосілися на неї, хто з якого боку, і Туміньйон, що мав на Пюте доброго зуба, стяг її додолу, вхопивши ззаду за патли. Яка вже там могла бути меса тієї неділі! Кінець кінцем нею зав л ада ли кілька чоловік і відвели її додому. Потім прийшов Мураль, а з полудня її відвезено машиною до Вільфранша, вже вдягнену й міцно зв'язану, щоб не пручалася. Посадовили її до буйних у божевільню, і ніякої надії не було, щоб вона вилікувалася. Та ніхто за нею й не побивався. Бо то навіть було визволення для містечка,— адже якби не вона, то не скоїлося б такої тьми лихих пригод і Татав зостався б живий,— либонь же, й йому хотілося жити, хоч він був і дурник.

-! Все це я до того кажу, що Пюте була така негідь, що другої такої скільки світ світом не бачено у Клошмерлі. Хоча з другого боку, вона була бідна нещаслива дівчина. Рідко коли злі— люди бувають щасливі, еге ж? Бо вони самі труять себе своєю злістю. Отож і Пюте сама собі спаскудила життя, хоч це й не її провина,— вона ж не просила народитись на світ такою потворною, що до неї 8а ціле її життя жоден чоловік не схотів підступити. Була б вона мала свою пайку втіхи, що інші жінки мають, то, либонь, не заздрила б сусідкам. Цнотливість живота не гріє, як кажуть у нас. Справді, як подумати, то вона була бідна нещасливиця, теж на свій кшталт жертва клятого всесвітнього розгардіяшу.

Оце ж я вам і розповів, як скінчила Пюте. Відтоді настав край усяким гучним подіям у Клошмерлі, і ніколи Івже більше не траплялося такого лиха, щоб хто вбивав чи то ранив кого в нас у містечку. І це щастя, бо що ж то за життя, коли лаються, б'ються і вбивають одне одного? А надто в стороні, де добре вино, як оце в нас. Це ви п'єте клошмерльське 1928 року. Знаменитий то був рік. Урожай дав тринадцятиградусне! Чисто вино для папського причастя, паночку!

Листопад випав холодний і сніжний, під кінець місяця термометр показував, вісімнадцять градусів морозу. Вітри мели великою вулицею, і необачних, що ризикнули вийти з дому, продимало наскрізь. Усе видавалося сумним під безбарвним пебом, де хмари пливли, мов ті повітряні кулі, Ц так низько, що аж ударялись об Азергські тори. Звиклі

жити ощадно, клошмерляни поховалися по своїх будинках, де у грубах весело палахкотів вогонь. Вони бавили своє дозвілля, пригадуючи до найменших подробиць події цього невдатного року. Все поволі входило в береги. Військо зібралось у дорогу, бувши терміново відкликане після своєї горезвісної акції, рани затягувалися, зламані кістки зростались, пристрасті влягалися, сусідки знов мирилися, позабувавши свої колишні чвари. Артюр Торбайон видужав зовсім, зате Адель оклигувала повільно. Вона знов стала на своє місце в заїзді, і всі це— вважали слушним, розуміючи, що комерцію, яка дає такий добрий прибуток, не годиться ламати через невеличкий сімейний прогріх, до того ж спокутуваний кров'ю. Сам Тафардель теж відходжувався, але став якийсь збудженіший, ніж доти, ввійшовши в смак вина, якого він не вмів пити, через що часом наражав свою репутацію на велику небезпеку.

Хоч назовні це й не дуже було помітно, та найбільше постраждав Нікола, що втратив свою силу й гарну поставу. Можливо, це все слід було приписати наслідкам підступного удару, що його завдав Туміньйон під час бійки 16 серпня.

ЧАС

ЗРОБИВ

СВОЄ

Турист, що сьогодні проїжджає через Клошмерль, дуже б здивувався, дізнавшись, що колись це мирне містечко струснув скандал, який мав криваву розв'язку й світове значення. А втім, навіть серед самих клошмерлян спогад про нього поступово відходить у забуття. Час збігав, припосячи щодня свою частку всякої дрібної роботи, дрібних радощів, прикростей, клопотів, і його безнастанний прибій стирав спогади, тендітні й дуже несталі, розраховані на сміховинно короткий вік.

Декотрих дійових осіб драми 1923 року забрала смерть. Інші, теж підтоптані життям, заживали супокійних літ поза мирською суєтою: те, що їм ще суджено було прожити— недовга милостива відстрочка,— уже не входить як важливий складник до суми людських вчинків. Ще інші, змінивши своє становище, повиїжджали з містечка: кому всміхнулась доля й увінчала успіхом його честолюбство, а хто зазнав тяжкої поразки. Проміжком у кілька років люди не можуть похвалитись однаково. Нові прагнення й нові інтереси їх зводять або розводять, гуртуючи колишніх ворогів і роз'єднуючи колишніх спільників. Полку переможців, полку заздрісників, полку покірних долі, полку вдоволених своєю долею прибувало і убувало, а багато хто попороходив у табір ворога,

Але саме містечко лишилось майже таке саме, як і було, без нових будов, вартих особливої уваги,— довгий ряд присадкуватих будиночків з масивними сходами, глибокими льохами, терасами-балконами та альтанками. І та сама церква — строката суміш деталей, —що їх різні покоління додавали одну до одної, керуючись чуттям ощадності, яка заказувала відбудовувати більше, ніж конче потрібно, та підсвідомим почуттям прекрасного, яке підказувало, що гарно, і завдяки чому кінець кінцем споруда утримувалась від руйнації.

А за церквою осяяний сонцем цвинтар приймає свій, звичний контингент клошмерлян, який з року в рік зостається майже незмінний.