Клошмерль - Шевальє Габріель
Потім Тардіво пішов, а Адель стала на порозі й подивилась йому вслід,
І ось цю мить двері з надвірного коридора широко розчахнулись, і Артюр, увесь блідий і такий чудний, як ото чоловік, що вже не годен стримати себе, перебігає через валу й вискакує на вулицю, відштовхнувши Адель. "Куди ЦЕ він так жене?" — питає хтось із нас. Але ще пе встиг ніхто відповісти, як на вулиці почулася сварка, далі бійка, а тоді голос Тардіво: "До мене, солдати!" "Гайда подивімося!"—гукнув хтось із зали. Всі попідхоплювались вибігти, аж тут десь поблизу "ба-бах!" із рушниці, і Адель падає в нас на очах додолу й стогне отак: "У-у-у! У-у-у! УтУ-у!" — і не ворушиться, а тільки груди й живіт ходять туди й сюди швидше, ніж звичайно. Це вже було страшно, їй-бо! Якийсь негідник солдат невідь для чого вистрелив зопалу в Адель і поранив її. Але я про це розповім пізніше...
Поки там інші зайнялись Аделлю, я вискочив на вуЛИЦЮ, бо ж, знаєте, ЦЕ мій обов'язок. Господи боже ти мій, що там тільки робилося! Посеред вулиці билися солдати й цивільні: всі були червоні всі несамовито лупцювали одне одного, всі горлали мов навіжені, а з усіх усюд надбігали городяни й солдати з дубцями, залізним пруттям і багнетами. Полетіло каміння й усе замашне, що потрапляло клошмерлянам на очі. Господи боже ти мій, на таке страх було й глянути! Тоді я кидаюсь у стовпище, кричу: "Ім'ям закону!" Та де там: їм було наплювати на закон і-на мене з ним укупі, і я завівся битись, як і всі билися. В таку хвилину сам себе не тямиш. Справдешня тобі настала революція, і ніхто вже не був при здоровому глузді, це одне річ певна. Часто питають себе, як ВИНИКАють бунти. А отак і виникають, як оце, зненацька, і ніхто ні в чому не добирає ладу, ба навіть сам устряє до бійки. Аж тут два-три солдати ще стрельнули з рушниць. І це поклало край баталії, бо всі з переполоху сипонули врозтіч, коли справа стала надто поважна. Та й крім того духу вже забракло. Надто запекло розходилися наприпо-чатку, замість приберегти трохи сили на кінець.
Як довго тривала ця битва, не скажу, та й жоден клошмерлянин не скаже. Чотири, може, п'ять хвилин. Але й цього вистачило для нещастя, коли всі отак розлютились по-дурному. І нещастя сталося, хоч і важко було цьому повірити. По-перше, Адель поранено в груди. Потім Артюра штрикнули багнетом у плече. Далі в Тардіво на тілі не лишилося живого місця від Артюрових кулаків. А Тафардель дістав прикладом по черепу, від чого голова
йому зробилася наче гарбуз. Синові Манігана зламано руку. Одного солдата вдарили заступом, двох солдатів добряче стусонули в живіт. І ще багато КЛОШМЕРЛЯН та солдатів терли собі забиті місця або накульгували. Що найгірше й найстрашніше — одного було забито випадковою кулею, десь метрів за шістдесят від побоїща,— такого собі Татава Сома, на якого ще казали Татав Баран, місцевого ідіота, бідолашного сумирного дурника. Бо таки й правду кажуть, що страждають завше невинні.
. Одно слово, вийшло казна-що. А все з дурного розуму. Потім люди, знай, питали себе, як ото так швидко стались усі ці неподобства, коли ніхто цього й не хотів. Воістину все стається по-дурному. Отак і те, про що я вам розповів. Отож тепер "нічого й не залагодять жалібні примовляння тих, хто прийшов подивитись і кого пойняли іжаль і скорбота, і ні до чого тепер казати, що такі речі неможливі в містечку, де люди взагалі-то й непогані, що таки правда, скільки мені, як польовому сторожеві, відомо. Звичайно, наш народ непоганий. Але що сталось, те же не відстанеться. Годі було це заперечити, мавши перед очима гірку правду, бачачи жертви, а надто Татава, який уже поблід, ніби здивувавшись, що помер отак 'з доброго дива, бідним телепнем,— був він ним за життя, та~й тепер зостався і тільки спантеличено витріщився на небо, як би витріщився, либонь, і на землю, коли б був ЩЕ живий.
Що було далі, неважко вгадати. Зала Торбайонового заїзду перетворилась на шпиталь, туди набилося сила народу подивитись на поранених; впрілі Мураль і Базеф ходили від одного до іншого з ліками та бинтами. Артюр дико горлав, бувши водночас поранений і рогатий, та ще через те, що йому підстрелили дружину, спершу так її вшанувавши. Здорово вийшло, хіба ні? А Тардіво горлав не менш люто за ображену військову честь, діставши доброї прочуханки від Торбайонових кулаків,— розтовчена губа й два вибитих зуби, звісно, не влаштовували капітана. Та найдужче шкода було Аделі,— вона лежала на більярдному столі, раз у раз тихо ойкала, а всі наші добрі жінки юрмились довкола й примовляли: "Господи, чи ж таке можливе?" — і вигляд; у них був гірший, ніж на сповіді. Між передніми стояла Жюді, яка відразу надбігла з того боку вулиці, зачувши про таку лиху пригоду,— иразний знак, що вона зовсім не була злостивиця, рли в неї не відбивали коханця. Вона дуже обережно
Р? ' 253 розстебнула корсаж і сорочку Аделі і так розхвилювалась, забачивши кров суперниці, аж стала раз за разом приказувати: "Я прощаю Аделі геть усе!" А це означав, що люди краще ставляться до ближніх, коли в тих нещастя. Схилившись над пораненою, а то, може, й присмертною сусідкою, Жюді зайшлася плачем і зовсім розкисла, нічого не тямила й не чула, затиснена у враженому лихом натовпі. Цим скористались два-три мерзотники, що ревно поплескували її по сідниці, знай, примовляючи з удаваним бідканням: "Ой яке лихо! Ой яка біда!" А це означає, паночку, що людське свинство ніколи не мине вигідної для себе нагоди! І ще один чоловік горлав на свій ма-нір — Тафардель! голову-бо мав розбиту, під лівим оком синець. Оцей удар прикладом по черепу добряче розворушив йому всякі ідеї. Він, знай, чиркав, щось у своєму записнику і при тім без угаву виступав проти кюре та колишніх аристократів, які, мовляв, спробували його вбити, щоб заглушити голос правди. Таке тут лихо, а без кумедного не обійшлося.' Звісно, Тафардель — людина освічена, але я завше гадав, що він трохи пришелепуватий, хоч собі й непоганий— вдачею, а оцей удар по голові, певна річ, не вставив йому клепки.
Ви, мабуть, уявляєте собі, що робилося в центрі містечка, збуреного жахом" та добрими намірами до єднання, які прийшли запізно. Коли сталось лихо, весь народ заговорив, що краще б жити у злагоді. Тут можна було побачити матінку Фуаш, Бабетту Манапу, Кароліну Лаліш, Клементину Шавень, священикову* Онорину, Тіну Фаде, Туа-нетту Нюнан, Адрієнну Бродекен, матінку Бівак, кумась із пральні й долішнього містечка, і всі вони зчинили крикняву на вулиці ще дужчу, ніж коли ото співають псалми чи торгуються на ярмарку: усе це, мовляв, через неподобства наших розпусниць, мовляв, я ж вам казала, пам'ятаєте, що це добром не скінчиться, коли навкруг такі страхіття й отака безсоромність, пані моя! Адже, мовляв, творилось якесь жахливе, огидне, соромітне, неймовірне свинство: стільки жінок так легко піддавались чоловікам і питали поради лише у свого передка, і це ще не кінець, іще може статись не одна пригода, якщо не втихомиряться оці безсоромниці. І всі говорили й віщували погані та страшні речі, не відаючи, що вони мелють, як оце жіноцтво вміє патякати про все на світі, нічого до'пуття не знаючи. Воно й те слід сказати, що більшість з отих балакух були кумасі, яким майже не випадало нагоди вдовольнити свою утробу—хіба лише зрідка, і то через зовсім щасливий випадок, коли чоловіки зарятовувались ними при великому голоді. Тож хіба ці вічно невтішені могли бути добрими суддями для інших жінок, тих смаковитих, котрі завше мали, змогу потрапити на зуб і загрібали не тільки свою частку? Все це жіночі історії, а щоб зрозуміти жіночі історії, треба знати, що робиться під спідницями у тих, хто оце так базікає. Крім того, це все мовилось упевнено й привселюдно. Вони говорили так, як ото плетуть на дротиках,— не напружуючись і вкладаючи в слово не більше здорового глузду, ніж у петлю. Кудкудакали, як ото курка, знісши яйце,— оце саме доречне порівняння.
А потім прийшов Поносе, і, видко, йому було дуже прикро бачити людей розгубленими й пригніченими. "Любі друзі мої, треба було трохи частіше ходити до церкви. То й господь був. би милосердніший до Клошмерля". Цей знав, що сказати! А як з'явився П'єшю, то спитав: "Як це все трапилось? Розкажіть-но мені". І мовчки слухав то одного, то другого,— зостаючись, як завше, при своїй думці. Тепер уже й придуркуватий Кюдуан узявся корчити з себе жандарма, хоч і запізно. А Ламолір, Маніган, Пуапанель, Машавуан, Бівак, Бродекен, Туміньйон, Фонсімань, Блазо та інші, навіть цей крутій Жіродо заходились розмірковувати, як його краще залагодити цю справу, яку важко було заладодити, насамперед для Татава, котрий уже не воскресне, та й для Аделі, Артюра та інших, котрі могли одужати тільки підлікувавшись та відлежавши своє у ліжку. Врешті Мураль сказав, щоб, бува, не було ускладнень, та й може кому потрібна рперація,— то треба відвезти всіх поранених до Вільфранша, попередивши шпиталь по телефону, а везти машиною, щоб було швидше й не так трясло. Так і зробили. Сам Мураль забрав Адель у своє авто, бо за неї, мовляв, треба (боятись найбільше, та й потрібен, нагляд на випадок кровотечі. Туди й повезли під четверту годину всіх поранених, крім Тафарделя,— гуля у того зробилась аж чорна, але він усе чиркав і чиркав у своєму записнику, щоб порозсилати до газет мстиві статті. Там він такого пороху підсипав, що мало уряду в повітря не висадив: мовляв, це все з наказу церковників убито Татава, поранено Адель і приголомшено вчителя Клошмерля. Новина ця наробила шелесту ща. всю Францію, дійшовши аж до палати депутатів, які перелякались, щоб їх не порозганяли. А цб означав, що наука, навіть у руках довершеного бевзя може бути неабияким стру ментом!
Коли поранені від'їхали, клошмерляни .й далі все розмірковували над цією пригодою, яку можна було пояснити тільки безмежною дурістю людини — очевидячки, найбільшою її хворобою, якщо придивитись ближче. Вбити Тата-ва та поранити десять чоловік тільки тому, що Артюр став рогоносцем,— де ж пак можна це назвати розумним, нехай навіть ідеться про честь? Ви, мабуть, згодні, що честь сюди вплутувати ні до чого. ІВо коли щоразу, як став на одного рогоносця більше, заготуватись кров'ю, тоді нічого не залишається, як спакувати свої речі й замкнути крамничку.
