Клошмерль - Шевальє Габріель
З одного боку, росте потроху квартал свіжих могил, а з другого — ширшає поле майже зрівняних із землею горбків, де розсипаються на порох старі, всіма забуті мерці, яких навідують тільки пташки та комахи. Але ці покинуті могилки з постираними епітафіями на плитах дістають навесні найкращі букети квіточок, пророслих тут самі по собі, яких немає на. доглянутих могилках, засуджених удовольнитись, лише нарізаними квітами в усяких склянках та горщиках. А на центральній плоїці гарні каштани завжди бережуть непроникну сутінь.
Коли стоїш у їхньому затінку, то на неосяжний сліпучий обшир під гарячим літнім сонцем було б боляче дивитися, якби цей блиск не послаблювало коливання гірського повітря, що обвіває Клошмерль. Велика липа видається більш ніж будь-коли вічною. Сягаючи своїми коренями, в численні минулі віки, вона сама становить один з найглибших коренів місточка.
Лише одне для втаємниченого може правити за ознаку тих кількох змін, що відбулися за цей час. Тепер і в горішньому містечку проти мерії стоїть вбиральня, і в долішньому, біля пральні,— разом з отією, що в завулку Ченців, вони доводять до трьох число цих вигідних споруд. Наявність їх засвідчує повну перемогу Бартелемі П'єшю, сенатора П'єшю, програму якого терпляче здійснювано пункт за пунктом, аж нарешті його честолюбство увінчала дуже доречна смерть старого сенатора Проспера Луеша.
Шанований Проспер Луеш помер у віці шістдесяти трьох років, саме перебуваючи в одному інтимному закладі, де він небезпечно стомлював своє серце забавками, для яких виразно був уже застарий. Його останнє зітхання виказувало втіху, та ще й у такід позі, що особа, яка співпрацювала з ним задля його Задоволення, цілу хвилину не могла збагнути, чому він такий бездіяльний. А потім з жахом зауважила, що обіч неї тлінь, чиї очі перекосила вже не хтивість, а вічне блаженство. Вона пронизливо заверещала, робота по сусідніх кімнатах урвалась, і на її вереск позбігались, мов ті здивовані наяди, молоді'жінки з розмаїтими й довершеними тілами: адже цей будинок був найперший у Парижі за попитом, бо вдовольняв найвибагливіших клієнтів, у тому числі навіть скинених королів.
За розумною порадою господині, жінки з головою, ці дами сквапно заходились придумувати для Проспера Луе-ша скромне виправдання, відповідне до його сенаторської гідності. Сповіщена телефоном префектура вжила всіх належних заходів. На десяту годину ранку тіло перевезли до приватних апартаментів сенатора, і тоді офіційно сповістили про його скін. Ще за кілька годин у газетах можна було прочитати:
"Цей великий трудівник помер на службі, вивчаючи допізна справу, де розглядались соціальні питання. Всім відомо, що Проспер Луеш завжди захоплювався цими питаннями й набув у них незаперечного великого досвіду. Остання його думка була про бойовий люд наших промислових передмість, звідки він сам родом. З життя пішла велика й прекрасна людина".
Того ж дня в кулуарах сенату й палати чулися різні коментарі до цього некролога.
— Ця знаменита справа — то юна Pipi,— мовив якийсь єхида.
— Ви маєте на увазі будинок матусі Йоланд?
— А то ж який! Pipi була Просперова улюблениця. "Малявка з пальчиками феї",— казав віп.
Ця блискавично поширена новина скерувала весь персонал законодавчого корпусу до будинку пані Йоланд, де потому кілька місяців казково процвітали справи. Там відбувалось об'єднання в національному масштабі представників різних партій. Що ж до юної Pipi, то вона відразу зажила слави, і незабаром її конфіскував один страшенно багатий дід-одинак, для якого спогад про останню хвилину Проспера Луоша був єдиним збуджувальпим засобом, який па нього ще якось там діяв. :л Не без ролчулешш сприйняв новину про смерть свого .давнього товариша сенатор до Вільпуль. Він зумів перебороти свій біль і вирік у тісному колі кілька похвальних слів на адресу небіжчика:
— Гарний кінець для старого бійця! Вмер, згорівши ПА грудях у юності. Жаль тільки, що без покаяння. Але господь буде милосердний до цього штукаря: у нього був непоганий смак. Pipi — чудова дівка.
— Казали, що він трохи зловживав...— вкинув хтось із співбесідників, але як стій дістав сувору відповідь:
— Що ви називаєте зловживанням? Краще скажіть: це був чоловік із великим шиком! — відрубав пан де Віль-пуль зі слізьми в очах.
Однак він знов подолав свій біль та породжені ним похмурі передчуття.
"Зрештою,— подумав він,— Луеш був старший від мене на три роки!" Перспектива такої відстрочки його підбадьорила. Але він подумав собі, що слід дійово розвіятись після такого згубного удару по його спокоєві, і визначив собі програму кількох спокійних утіх, що їх вирішив зажити того самого вечора у будинку пані Роз, іншому спеціалізованому закладі, де надзвичайно юний— персонал виказував вельми омолоджу вальний вплив на чоловіків його віку.
У крісло Проспера Луеша, завдяки підтримці Александ-ра Бурдільї та Арістіда Фокара, з якими він вмів ладнати водночас, сів Бартелемі П'єшю. А коли він став сенатором, то зав'язав стосунки з Гонфалон де Беками, віддавши свою доньку Франсину за нащадка цієї шляхетної родіши, яка відчувала велику потребу позолотити свій герб— і, власне, тільки й жила з нерівних шлюбів, вміло добираючи посполитих наречених із достатком. Посаг Франсини пішов на сплату деяких нагальних боргів та на ремонт даху лівого крила замку, де мешкали молодята, чекаючи, поки П'єшю прилаштує десь зятя. Тесть намірявся зробити з нього помічника префекта або ж пропхнути його в міністерство. Цей шлюб був досить обтяжливий (високородний Гаетан Гонфалон де Бек не мав грошей навіть на необхідні видатки родини), але лестив П'єшю, допомагаючи йому налагоджувати знайомства та стосунки в"різних сферах. Поступово П'єшю став важливою персоною, що надало йому можливість виступати посередником у всіх дрібних суперечках між Саоною та Азергськими горами. Він здобув славу безсторонньої, обдарованої здоровим глуздом людини. Кінець кінцем Клошмерль від цього тільки виграв. Тут стали влаштовувати сільськогосподарські виставки, сюди тепер навідувались різні політичні діячі, а це приваблювало до містечка чимало інших сторонніх, де води залишали свої гроші. На всіх довколишніх банкетах Ц'єшю рекламував клош-мерльське вино, і це теж добре прислужувалось інтересам містечка. Комерсанти та виноградарі не могли нахвалитися своїм бісовим пройдою П'єшю.
Гонфалон де Беки та Сен-Шулі виявились якимись дуже далекими родичами. Через Сен-Шуля можна було дістатись до баронеси, а через неї підтримувати добрі офіційні стосунки з архієпіскопатом, що було неабищо. П'єшю сказав собі, що завдяки цим новим зв'язкам він стане одним з* найзначніших. людей в Божоле, господарем принаймні десятка долин. Вміло підготований обома сторонами випадок звів докупи баронесу Куртебіш і сенатора. Розмова велась про Оскара де Сен-Шуля та його політичне майбутнє.
— Ви б змогли зайнятися моїм дурнем? — без манівців спитала баронеса. 1
— А що він уміє робити? — у свою чергу, спитав П'єшю.
— Дітей своїй жінці. І гаяти час. І більше нічого путнього. Чи цього досить, щоб з нього зробити депутата?
— Цілком досить,— відповів П'єшю.— Та головне не в цьому. Я міг би своїми шляхами посприяти вашому зятеві на виборах, але з умовою, що від цього всім буде певна вигода. І щоб мені потім за це не дорікали. Ви мене розумієте?
— Я вас дуже добре розумію,—відповіла, як завжди гостро, баронеса.— Одно слово, чого ви хочете?
— Я нічого не хочу, я просто домовляюсь,— холодно відповів П'єшю, чия діалектика збагатилась багатьма відтінками, відколи він став завсідником у парламепті.— А це зовсім інша річ...
Баронеса не любила всіх оцих селюцьких висловів, схожих на повчання, і не крилася зі своєю досадою.
— Між вами й мною, любий, політичні тонкощі ні до чого. Зрозуміло, ви сильніші, і це, взагалі кажучи, прикро. Щодо цього я повік не зміню своєї думки. Мої предки укладали більше й то набагато важливіших угод, ніж ваші. Бо в мене є предки і не з поспільства, любий мій сенаторе
— Щодо предків, пані баропосо,—лагідно'зауважив на те. П'єшю,—то в мопе вопи тож с. Інакше не було б мене.
— Якісь маленькі люди, пане сенатор?
— Дуже маленькі, пані баронесо. Досить часто челядники. А це взагалі свідчить про те, що вони краще маневрували, ніж ваші. То на чому ми спинились?
. — Слово було за вами, пане сенатор. Чекаю на ваші умови зі зв'язаними руками й ногами, любий мій. Отже, користайтеся з нагоди.
— Я скористаюся з неї для того, щоб вас звільнити від пут,— галантно відповів П'єшю.— Присилайте до мене вашого зятя — це буде найпростіше. Чоловіки між собою швидше розуміються, коли йдеться, про певні питання.
— Гаразд,— сказала баронеса.— Я дам йому знати.
І підвелася, вже збираючись виходити. Але на хвильку ще затрималась.
— П'єшю,— приязно мовила вона,— в нашому світі потрібно більше таких людей, як ви... замість дженджиків із пташиним розумом, як оцей бідолаха Оскар. Ви, мабуть, були дуже справний чоловік у тридцять років. Але вже давно забули, що таке дурощі. Завітайте цими днями до нас у замок на обід. Та приведіть із собою юну Гонфалон де Бек. Адже ця дівчина тепер наша! — — Ще ранувато, пані баронесо. Боюся, що її манери залишають бажати кращого.
— То саме пора, любий мій, цим зайнятись. В мене вона дечому підучиться. Я її вже бачила: гарна дівчина. . — І не дурна, пані баронесо.
— Зате чоловік бідної кралечки дурний за двох! Нічого, ми спробуємо з неї зробити щось бодай подібне до пристойної дами. Бо кількох століть виховання їй завжди бракуватиме, не забувайте цього, любий мій! Тільки не ображайтесь на мої слова.
П'єшю всміхнувся. .
— До вашого відома, пані баронесо, мене не' так легко образити. Але я вірю, що Франсина швидко призвичаїться до ваших викрутасів. За одинадцять місяців заміжжя вона вже набралась ваших гордощів і стала такою персоною, що куди! Чули б ви, як вона розмовляє зі своїм батьком!
— Це добра ознака, пане сенатор. Отже, домовились. Приводьте її до мене — я її навчу справжньої гордовитості. Якщо вона до мене прислухатиметься, її діти в двадцять років повністю все надолужать.
Перш ніж попрощатись, баронеса не втрималася, щоб не висловити ще кілька нарікань:
— Який жаль, що люди мого світу мають потребу в ваших грошахі ,
На ці слова П'єшю відповів, ЯКІ натуральний селюк:
— Так, наші су добре вам прислуговуються, але й кров корисна не менше! Хирлява родина Гонфалонів буде не проти того, щоб трохи оздоровитись за рахунок крові П'єшю.
— Найгірше те, що це правда! — відказала баронеса.— До скорого побачення, мій дотепний республіканцю!
— До скорого побачення, пані баронесо.
