Клошмерль - Шевальє Габріель
Вельми влещений такою увагою...
Отак між мерією та замком було укладено хитру угоду. І Оскара де Сен-Шуля обрали депутатбм, що, однак, викликало деякі нарікання на адресу П'єшю з боку його рідні. Але він спокійно відповідав, коли мова заходила про баронесиного зятя:
— Таких дурноверхих, як він, у палаті хоч греблю гати! Нехай собі: що більше там буде бовдурів, то краще йтимуть наші справи. Бо розумні —це заздрісники, що без угаву гризуться між собою й плутають усі карти.
Така філософія обеззброювала невдоволенні, а для непримиренних П'єшю мав про запас деякі' пільги. Між іншим, з нагоди цієї перемоги на виборах баронеса влаштувала бучне свято. Весь Клошмерль пив і танцював у її просторому парку, що його вогні було видно далеко навкруги. Цей прийом улестив клошмерлян. Всі казали, що ніякий Бурділья й ніякий Фокар не вшановували їх так розкішно.
1924 року титул "Першого п'яндиги" завоював Франсуа Туміньйон, подолавши всі перепони. Але через три роки він помер від цирозу, який валив одного за другим усіх чаркових чемпіонів. А тим часом у Жюді народився гарненький хлопчик, якому вони за кума взяли Іпполіта Фонсіманя. Між іншим, усі казали, що вродливе дитятко — викапаний судовий секретар. Жюді скоротила траур по чоловікові і продала Божолейські галереї. А тоді перебралася до Макона, одружилася зі своїм вродливим коханцем, відкрила кав'ярню, де її зваблива присутність відразу зібрала чималу клієнтуру, і породила на світ ще двох близнят, так само гарних і дужо схожих па свого старшенького братика. Ощасливившись отак, вона погладшала й уже но виходила з-за каси свого эакладу, де всі ще довгий час милувались бентежною пишнотою її потилиці та грудей.
Примирені спільними інтересами, Артюр і Адель Тор-байони знов мирно зажили бік у бік. Якщо Аделі подеколи заходила в голову примха, до якої її схиляв неспокійний вік, то чоловік заплющував, на це очі. Він уже знав з досвіду, що краще надміру не приглядатися до таких речей, а головне — не зчиняти галасу. Щоденна вигода, яка певною й невпинною ходою вела до багатства, спонукала не завважувати деяких переступів, що вже не ганьбили хазяїна заїзду. Деякі прогріхи, яким ми надаємо аж надто великої ваги замолоду, більш зрілий вік несвідомо перепосить до розряду марних марнот. "Вони мені її не зітруть, зате в неї поліпшується настрій, а це краще для торгівлі!"—думав Артюр. А втім, його дружина в цьому відношенні погано сприймала всякі нотації, і він знав, що не знайде іншої такої, яка б так гарно справувалася в залі кав'ярні.
Бабетта Манапу з рум'яної веселої жіночки за кілька років зробилася здоровенною кумасею, стегнастою й грудастою, з потрісканими від прання руками та червоно-синім обличчям від божолейського вина, яке вона пила мов той дідько. ("Коли важко робиш, то й пити треба добре"). Хоч вона й стала надміру гладка, однак і досі її вважають на найбільш задерикувату й горласту жінку в Клошмерлі, беззаперечну королеву пральні, де натхненно обговорюються містечкові справи. Тим часом пані Фуаш, засушена літами, розбита ревматизмом, стала ще дужче, ніж будь-коли, зітхати, співчувати й нашіптувати. Хроніку містечка вона веде чимдалі настирливіше, аж починає вже забалакуватись. Завдяки її благочестивим турботам велична постать Адрієна Фуаша помітно вивищується над цілою епохою занепаду.
Ежен Фаде збудував гараж. Тепер він агент продажу знаменитої марки автомобіля, що випускається великою серією. Він пишається цим новим видом комерції, яка дає йому можливість відлучатися під приводом випробування машин та поїздок у комерційних справах. Однак Леонтіна Фаде суворо контролює витрату пального, кредити, ремонт і робочий час. Вона вміє наганяти страх як на клієнтуру, так і на двох чоловікових помічників. І цей страх забезпечує закладові Фаде міцну фінансову основу.
Всі людські нещастя беруться від роботи, яка відбувається в людей у мозкові. А мозок Рози Бівак, яка стала
Розою Бродекен, можна назвати найледачішим з усіх. Отож вона щаслива, бувши далека від проблем, порівнянь та сподівань, що непокоять деякі уми. Для Рози єдиний закон у житті — це її ІЦодіюс, котрий і досі лишається для неї гарним вояком, ідо з'явився колись перед нею як посланець весни. Вона йому родить дітей, варить суп, пере білизну — і то гарних дітей, добрий суп, чисту білизну. Завжди свіжа, завжди усміхнена й скромна, завжди слухняна, вона ні на що не нарікає ані вдень, ані вночі. Помирена з милосердним богом та святою дівою (яка, напевно, зрозуміла, що непорочні зачаття — не людська справа) від часу ового одруження, на яке дано згоду наступного дня після рішучого втручання баронеси,— ця Роза Бродекен стала однією з тих клошмерльських молодиць, що їх можна виставляти як взірець пристойної поведінки та вірності подружньому обов'язкові.
— А ти не ловив гав, Клодіюсе,— ще й досі подеколи приказує Адрієна Бродекен, дивлячись на свою невістку; а та дивиться на свого Клодіюса, ніякова й червона, як і в перші дні,— вона могла б і тепер сказати, як і в перші дні: "Ой Клодіюсе,— як мені з тобою гарно!"
Це має означати, що цілий всесвіт не вартий мізинця її, Клодіюса Бродекена, завдяки якому під круговертю зір квітневого неба, що правило їм за шлюбний балдахін, прийшла до неї вся ніжність світу тієї нічної пори в 1923 році.
. А одна клошмерльська родина — родина Жіродо — зазнала прикрої зрадливості долі.
Рік 1923. Поставлений перед фактом втечі, про яку юна Ортанс повідомила батьків з Парижа, Іасент Жіродо мусив капітулювати й призначити своїй доньці гроші на утримання, щоб вона змогла побратися зі своїм гольтіпакою,— якщо їй вдасться одружити його з собою, що було б дуже добре після такого скандалу. Але хоч і притиснений до стіни, нотар призначив дуже мізерну суму; він заявив, що не хоче утримувати підлого мерзотника, котрий захотів стати йому зятем, зловживши його довірою. Тим-то Дені Пом'є мусив податися на пошуки інших ресурсів.
Хлопчина був поет, але з гіркотою відчував, що в залиганому великим капіталом світі, який аж двигтить від машип, поезія по дає з чим ходити щоранку до булочної.
І він вирішив перекинутись на банальну прозу, не втримуючись від деяких поетичних неологізмів власного винаходу та розмаїтих образів. В одній газеті, де йому пощастило прилаштуватися, Дені запропонували скандальну хроніку, якою починало багато інших; хлопцеві натякнули, що як він зуміє відзначитись на цій дещо похмурій ділянці, то швидко просунеться вгору. І він справді від? значився, хоч і в несподіваний спосіб, особливо вражаючи головного редактора, бо його хроніка була важка для читання або й зовсім кумедна. Повний з горою лірики, Дені Пом'е пхав її всюди: в повідомлення про бійки, напади, крадіжки, самовбивства. Слід визнати, що ця лірика пасувала туди, як корові сідло. Він написав поетичною мовою звіт про вбивство в провінції й прислав до редакції дивну телеграму, дуже схожу на шифроване повідомлення, до якого ніхто в газеті не міг дібрати ключа. Тільки-но молодий репортер повернувся з відрядження, як йому сказали, що його стиль, який би творив чудеса в художній літературі, для інформації ніяк не придатний, і порадили спробувати щастя деінде. Ще зо дві аналогічні спроби Дені Пом'е його поетичний геній швидко прирік на невдачу.
Це була епоха скоростиглих талантів. Наближення тридцятиріччя не на жарт непокоїло поета. "Тридцять років,— казав він собі, — це вік, коли Бальзак почав творити для нащадків, а в нашу добу Бальзак запізно брався б до справи". І він вирішив випередити на три роки автора "Людської комедії". Він накреслив план великої багатотомної епопеї під загальною назвою "Двадцятий вік". Перший том мав називатись "На світанку віку". Дені Пом'е рішуче зачинився вдома й за вісім місяців скінчив твір на п'ятсот дванадцять сторінок машинопису. Рукопис віддрукувала в семи примірниках сама Ортанс. І сім паризьких видавців отримали цей важенний шедевр водночас.
Один з видавців відповів, що твір викликає інтерес, але стиль не зовсім літературний для його видавництва. Інший — що твір викликає інтерео, але для його видавництва стиль надміру літературний. Ще інший — що інтрига занадто неправдоподібна. Ще інший — що інтризі надається забагато ваги. Ще-інший питав, "чи автор не глузує з людського роду", і тільки цим зауваженням і обмежився. Інший радив авторові "скористатися з послуг перекладача, бо ж у Франції не заведено друкувати іро* кезькою мовою". Нарешті сьомий нічого не відповів, ба навіть рукопису не повернув. ,
Ці прикрості розтяглися на шість місяців — час, за який Дені Пом'є написав новий невеличкий роман "Базари мрій", так само передрукований у кількох примірниках і порозсиланий із таким самим успіхом.
У розпуці Дені Пом'є скерував свої зусилля на роман з продовженням. Тут його першій спробі певною мірою пощастило. Йому залишалось тільки працювати далі, що він уперто й робив. Щоранку, смокчучи люльку, він виганяв свої двадцять сторінок, переходячи на прості діалоги, коли слабло натхнення. ("Перший талант фейлетоніста — це нагнати рядки",—повчав його ветеран цього жанру). Потім Ортанс передруковувала на машинці чоловіків рукопис.
Ортанс почувалася щасливою. Вона була засліплена ніжною любов'ю й ніскілечки не сумнівалась, що її Дені — велика людина. Між іншим, ця велика людина була дуже весела. Ранок він проводив, заплутуючи справи своїх героїв, вигадуючи підкупи, шахрайства та вбивства, а ввечері розважався, мов те дитя. Всі його погані нахили йшли в романи з продовженням, а йому діставались лишки чарівних пустощів, від яких його юна дружина була в захваті. Від палкої любові вона ототожнювала свою долю з долею його романтичних героїнь, що їх у Дені Пом'є був легіон. Такий спосіб життя дав можливість родині, що збільшилася на двох гарненьких діток, скромно перебиватись аж до 1928 року, коли помер Іасент Жіродо.
Тоді настав час розчинити нотареву скриню та поділитися її вмістом, що вдвічі перевищував припущення найбільших оптимістів. Отак по смерті скупці реабілітують себе, тим часом як щедрих часто згадують прокльонами. Спадкоємці пересвідчились, що нотар, який узяв та й помер, не клопочучись тим, наскільки це горе буде тяжким для ближніх, заслуговує на велику вдячність.
