Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик

До Чигирина нема чого їхати.

— А чому ж це? — спокійно поцікавився пан Заглоба.

— А бачиш ти оцього молодця? — спитав косоокий, показуючи на одного із чабанів.

— Бачу.

— Він із Чигирина приїхав. Там ляхів ріжуть.

— А чи знаєш ти, хлопе, хто до Чигирина за нами їде?

— Хто такий?

— Князь Ярема!

Зухвалі обличчя чабанів умить присмирніли. Всі, ніби за командою, поскидали шапки.

— А чи знаєте ви, хами, — вів далі пан Заглоба, — що ляхи роблять із тими, котрі ріжуть? Вони їх вішають! А знаєте, скільки князь Ярема війська веде? А знаєте, що він не далі, як за півмилі звідси? Ну то як, собачі душі? Хвости піджали? Он як ви нас тут прийняли! Колодязь у вас висох? Коней напоїти води нема? А, телепні! А, кобилячі діти! Я вам покажу!

— Не сердьтеся, пане! Колодязь висох. Ми самі до Кагамлика їздимо напувати і воду для себе носимо.

— А, мерзотники!

— Простіть, пане. Колодязь висох. Скажете, то скочимо по воду.

— Без вас обійдеться, сам із пахолком поїду. Де тут Кагамлик? — грізно спитав він.

— Он там, дві стаї звідси! — мовив косоокий, показуючи на смугу заростей.

— То на битий шлях вертатися чи берегом доїхати?

— Доїдете берегом, пане. За милю звідси річка до шляху закрут робить.

— Пахолку, рушай уперед! — сказав пан Заглоба, звертаючись до Гелени.

Перевдягнений пахолок повернув коня на місці й поскакав.

— Слухайте! — крикнув пан Заглоба чабанам. — Якщо сюди загін прийде, скажете, що я берегом до битого шляху поїхав.

— Добре, пане.

Через чверть години Заглоба знову їхав обіч Гелени.

— Вчасно я їм про князя–воєводу вигадав, — озвався він, примруживши вкрите полудою око. — Тепер вони сидітимуть цілісінький день і чекатимуть загону. Дріж їх пройняв від самого тільки князівського імені.

— Ви, ваша милость, такий мастак, що із будь–якої біди виплутатися можете, — мовила Гелена. — І я вдячна Богові, що послав мені такого опікуна.

Шляхтичеві ці слова припали до серця, він усміхнувся, погладив рукою підборіддя і сказав:

— А що? Має пан Заглоба голову на плечах? Хитрий я, як лис, і скажу тобі, мила панно, що, якби не ця хитрість, давно б мене круки іздзьобали. Але що ж нам робити? Треба рятуватися. Вони й справді у те, що князівські війська близько, повірили, бо таки не сьогодні–завтра князь з'явиться з мечем вогненним як архангел. А якби ще він і Богуна дорогою роздушив, я б дав обітницю босоніж до Ченстохови піти . Коли б навіть чабани нам і не повірили, усе одно самої згадки про князівську силу вистачило б, щоб їх від спокуси на наше життя утримати. Та хоч би як там було, а скажу тобі, мила панно, що зухвалість їхня — недобрий для нас signum , бо це означає, що простолюд тутешній про перемоги Хмельницького знає і дедалі дужче ставатиме зухвалішим. Тепер ми мусимо триматися безлюдних місць і в села менше потикатися, бо небезпечно. Пошли ж, Господи, якнайшвидше князя–воєводу, адже ми у таку пастку вскочили, що, аби я живий був, гіршої і придумати важко.

Тривога знову огорнула Гелену, і вона, бажаючи почути із вуст пана Заглоби бодай одне обнадійливе слівце, мовила:

— Тепер я вже геть повірила, що ваша милость і себе, і мене врятує.

— Ще б пак, — відповів старий битий жак. — Голова на те й є, щоб про шкуру думала. А тебе, мила панно, я вже так полюбив, що за тебе як за рідну доньку заступатимуся. Найгірше тільки те, що, правду кажучи, ми не знаємо, куди тікати, бо й Золотоноша не надто певний asylum .

— Я знаю достеменно, що брати у Золотоноші.

— Або є, або нема, бо могли поїхати, і в Розлоги напевно не тією дорогою, якою ми їдемо, вертаються. Я найбільше на тамтешній гарнізон сподіваюся. Якби так хоч із півхоруговки або з піврейментика було в замку! А ось і Кагамлик. Тепер принаймні хоч очерети під боком. Переправимося на другий берег і замість за течією до битого шляху йти, підемо вгору, щоб сліди заплутати. Щоправда, ми наблизимося до Розлогів, але не дуже...

— Ми наблизимося до Броварків, — сказала Гелена, — через які у Золотоношу їздять.

— То й краще. Зупиняйся, мила панно.

Вони напоїли коней. Потім пан Заглоба, добре сховавши Гелену в заростях, поїхав шукати броду і легко його знайшов, бо він виявився за кілька десятків кроків від місця, де вони зупинилися. Саме тут чабани–табунники переганяли коней на протилежний бік річки, котра хоч і була вся досить мілка, зате береги мала неприступні — зарослі й болотисті. Переправившись через Кагамлик, пан Заглоба із Геленою квапливо рушили вгору по річці й їхали без спочинку аж до ночі. Дорога була важка, бо у Кагамлик упадало безліч струмків, які, широко розливаючись біля гирла, створювали скрізь трясовини й болота. Увесь час доводилося шукати броду або продиратися крізь зарості, майже непрохідні для кінних. Коні страшенно потомилися і ледве тягли ноги. Часом вони так застрявали, що Заглобі здавалося: вилізти вже не вдасться. Кінець кінцем вони усе–таки дісталися на високий, порослий дубняком сухий берег. Та була вже ніч, глибока й дуже темна. Далі пробиратися було небезпечно, бо у темряві можна було вскочити у драговину, тому пан Заглоба вирішив дочекатися ранку.

Він розсідлав коней, спутав їх і пустив пастися. Відтак назгрібав листя, вимостив із нього постіль, застелив чапраками і, накривши буркою, сказав Гелені:

— Лягай, мила панно, і спи, бо це найліпше, що можна зробити. Роса тобі оченята промиє, воно й добре буде. Я теж голову на кульбаку прихилю, бо я у собі вже кісток не чую. Багаття розводити не будемо, а то ще на світло якісь чабани набіжать. Ніч коротка, вдосвіта рушимо далі. Спи, мила панно, спокійно. Напетляли ми як зайці, хоч, правду кажучи, відійшли недалеко, але зате так сліди заплутали, що той, хто знайде нас, дідька за хвіст піймає. На добраніч, мила панно!

— На добраніч і вам, ваша милость!

Стрункий козачок став навколішки і довго молився, здіймаючи очі до зірок, а пан Заглоба узяв на плечі кульбаку і відніс її трохи осторонь, де нагледів собі місце для спання. Бівак для нічлігу було вибрано вдало — берег високий і сухий, а отже, без комарів. Густе листя дубів могло бути непоганим захистом і від дощу.

Гелена довго не могла заснути. Події минулої ночі відразу ж постали перед очима, а з темряви вирізнилися обличчя замордованих — тітки і братів. Здавалося, що її вкупі з їхніми трупами зачинили в сінях і що в ці сіни ось–ось зайде Богун. Вона бачила його змарніле обличчя і зведені від болю чорні соболині брови, й очі, втуплені у неї. Її пойняла невимовна тривога. А що як раптом у довколишній темряві вона й справді побачить два палахкотливих вогники...

Місяць на хвильку визирнув із–за хмар, освітив пучком проміння діброву і надав фантастичного вигляду стовбурам і гілкам. На лугах озвалися деркачі, у степу — перепілки; часом чулися якісь дивні далекі голоси чи то птахів, чи то нічних звірів. Поблизу форкали коні, що, поскубуючи траву і скачучи в путах, дедалі більше віддалялися від бівака. Але усі ці звуки заспокоювали Гелену, відганяючи фантастичні видіння і переносячи її у дійсність. Вони ніби говорили їй, що ці сіни, які весь час поставали у неї перед очима, і трупи рідних, і цей блідий Богун із помстою в очах — це обман почуттів, породження страху, і нічого більше. Ще кілька днів тому сама думка про таку ніч просто неба в пустелі смертельно б злякала її, а зараз, щоб заспокоїтися, вона мусила нагадувати собі, що вона й справді біля Кагамлика, далеко від своєї дівочої кімнати.

Голоси деркачів і перепілок її заколисували, зірки підморгували, а коли вітерець ворухнув гілки, загули хрущі на дубовому листі, і вона нарешті заснула. Але ночі в пустелі теж мають свої несподіванки. Уже розвиднілося, коли до неї долинули якісь страшні звуки, якесь гарчання, виття, хропіння, згодом квік такий болісний і пронизливий, що кров застигла у жилах. Вона підхопилася на рівні ноги в холодному поту, перелякана, і не знала, що робити. Зненацька перед очима в неї промайнув пан Заглоба, котрий без шапки, з пістолем у руці летів у бік цих звуків. За мить почувся його голос: "Ух–ха! Ух–ха! Сіромаха!" — гримнув постріл, і все стихло. Гелені здавалося, що минули віки, перш ніж під берегом вона знову почула голос Заглоби:

— А щоб вас собаки поїли! Щоб із вас шкури поздирали! Щоб ви на коміри жидам пішли!

У голосі Заглоби звучав справжній відчай.

— Ваша милость, що трапилося? — спитала дівчина.

— Вовки коней збахтажили.

— Єзус–Мар'я! Обох?

— Одного зарізали, другого так скалічили, що й версти не пройде. Уночі відійшли не далі, як на триста кроків, і кінець.

— Що ж ми робитимемо?

— Що робитимемо? Вистружемо палиці й посідаємо на них верхи. Хіба я знаю, що робитимемо? От горе та й годі! Здається, мила панно, дідько таки взявся нас занапастити — воно й не дивно, бо він Богунові або приятель, або брат рідний. Що робитимемо? Якби я знав, то конем став би. Принаймні тобі, мила панно, було б на чому їхати. Будь я шельмою, якщо мені колись доводилося мати таку халепу!

— Пішки підемо...

— Добре це милій панні у її двадцять весен, а не мені при моїй циркумференції по–хлопському мандрувати. Хоча що я кажу, у тутешніх місцях будь–який хлоп на шкапу стягнеться, і тільки одні собаки пішки ходять. Чиста тобі біда, Боже правий! Звісно ж, ми тут не сидітимемо, підемо, та коли ми дійдемо до тієї Золотоноші — хтозна. Якщо навіть на коні тікати не весело, то пішки взагалі річ кепська. Із нами зараз сталося найгірше, що могло статися. Кульбаки доведеться залишити, а харчі на власному горбу тягти.

— Я не дозволю, аби ваша милость сам ніс, і, що треба, теж понесу.

Заглобу приємно здивувала така рішучість дівчини.

— Моя мила панно, — сказав він. — Хіба я турок чи поганин, щоб допустив таке! Не для такої роботи рученята ці біленькі, не для такої роботи стан цей стрункий! Якось Бог дасть, я й сам упораюся, тільки відпочивати часто доведеться, бо, здавна будучи стриманим у їжі й питві, заробив я собі задишку. Візьмемо чапраки для спання і харчів трохи, а зрештою, їх не багато й лишиться, бо зараз нам треба як слід підкріпитися.

Тож вони й узялися снідати, причому пан Заглоба, забувши про своє хвалене стримування, старався так, щоб не було більше задишки.

Над полудень вони підійшли до броду, яким, напевно, від часу до часу користувалися і піші, і кінні, бо на обох берегах були сліди коліс і кінських копит.

— Може, це дорога на Золотоношу? — озвалася Гелена.

— Ба, спитати ж нема в кого.

Щойно пан Заглоба це сказав, як іздалеку почулися людські голоси.

— Постривай, мила панно, сховаймося! — прошепотів пан Заглоба.

Голоси швидко наближалися.

— Ти що–небудь бачиш, ваша милость? — запитала Гелена.

— Бачу.

— Хто там іде?

— Сліпий дід із лірою.