Записки з мертвого дому - Достоєвський Федір

Інший навіть одружується, заводить дітей, років п'ять живе на одному місці і раптом одного гарного ранку зникає кудись, залишаючи спантеличену дружину, дітей і всю волость, до якої приписаний. У нас в острозі мені вказували на одного з таких утікачів. Він ніяких особливих злочинів не вчинив, принаймні не чути було, щоб про нього щось таке гомоніли, а все тікав, усе життя своє пробігав. Бував він і на південному російському кордоні за Дунаєм, і в киргизькому степу, і в Східному Сибіру, і на Кавказі,— скрізь побував. Хто знає, може, за інших обставин з нього б вийшов якийсь Робінзон Крузо з його жагою мандрувати. А втім, усе це про нього розповідали мені інші; а сам він мало в острозі розмовляв, та й то хіба промовить щось найпотрібніше. Це був дуже маленький чоловічок, років уже п'ятдесяти, надзвичайно смирний, з надзвичайно спокійним і навіть тупим обличчям, спокійним до ідіотства. Влітку він любив сидіти на сонечку і неодмінно, бувало, мугикає сам собі якусь пісеньку, —але так тихо, що за п'ять кроків від нього вже не чутн. Риси обличчя його були якісь задерев'янілі; їв він мало, все більше хлібець; ніколи він не купив жодного калача, ані шкалика горілки; та навряд чи в нього й були коли гроші, навряд чи він умів навіть і рахувати. До всього

він ставився цілком спокійно. Острожних собачок часом годував із своїх рук, а в нас острожних собак ніхто не годував. Та руська людина взагалі не любить годувати собак. Кажуть, він був одружений, і навіть разів зо два; казали, що в нього є десь діти... За віщо він потрапив до острогу, абсолютно не знаю. Наші все ждали, що він і від нас дремене; але чи його час не настав, а чи роки вже зійшли, він собі жив та поживав, якось споглядально ставлячись до всього цього дивовижного середовища, що оточувало його. Втім, звіритися було не можна; хоч, здавалося б, і чого йому було тікати, який виграш? А тим часом все-таки, в цілому, лісове, бродяче життя — рай перед острожним. Це так зрозуміло; та й не може бути ніякого порівняння. Хоч важка доля, та все своя воля. Ось чому кожен арештант на Русі, хоч би де він сидів, стає якимсь неспокійним навесні, з першим привітним промінням весняного сонця. Хоч і далеко не кожен має намір тікати: рішуче можна твердити, що зважується на це, через труднощі й відповідальність, із сотні один; та зате інші дев'яносто дев'ять хоч помріють, як би можна було втекти і куди б це втекти; хоч душу собі розважать на самому бажанні, на самому уявленні можливості. Дехто хоч пригадає, як він перше колись тікав... Я кажу тепер про рішених. Але, зрозуміло, багато частіше й найбільше за всіх зважуються на втечу з підсудних. Рішені ж, що відбувають строк, тікають хіба тільки на початку свого арештантства. А відбувши два-три роки каторги, арештант уже починає цінувати ці роки і поволі-волі згоджується сам собі скінчити вже краще законним чином свій робочий термін та вийти на поселення, аніж зважитися на такий ризик і на таку загибель в разі невдачі. А невдача така можлива. Тільки хіба десятому вдається змінити свою долю. З рішених теж частіше за інших ризикують тікати засуджені на занадто довгі строки. П'ятнадцять-двадцять років здаються нескінченністю, і покараний на такий строк повсякчас ладен помріяти про зміну долі, хоч би й десять років уже відбув на каторзі. Нарешті й тавра почасти перешкоджають ризикувати на втечу. Змінити ж долю — технічний термін. Так і на допитах, якщо зловлять на втечі, арештант відповідає, що він хотів змінити свою долю. Цей трохи книжковий вираз буквально пристає до цієї справи. Кожен утікач має на увазі не те, що звільниться зовсім,— він знає, що це майже неможливо,— він чи попаде до іншого закладу, чи опинить-

ся на поселенні, а чи судитиметься знову, за новий злочин,— вчинений уже при бродязтві,— одно слово, потрапить куди завгодно, аби не на ;старе, набридле йому місце, не до попереднього острогу. Всі ці втікачі, якщо не знайдуть собі протягом літа якогось випадкового, незвичайного місця, де б перезимув'ати,— якщо, приміром, не натраплять на якогось переховувача втікачів, котрому з цього вигода; якщо, врешті, не здобудуть собі, часом через убивство, якогось паспорта, що з ним можна скрізь прожити,— всі вони над осінь, якщо їх не вловлять попереду, здебільшого' самі з'являються густими юрбами в міста й в остроги, як бродяги, і сідають до тюрем зимувати, звісно не без надії тікати знову влітку.

Весна справляла й на мене свій вплив. Пам'ятаю, як я жадібно дивився часом крізь щілини паль і подовгу стояв, бувало, прихилившись головою до нашої огорожі, вперто й невситимо вдивляючись, як зеленіє трава на нашому фортечному валу, як усе густіше й густіше синіє далеке небо. Неспокій і туга мої зростали що не день, і острог ставав для мене все ненависніший. Ненависть, яку я протягом перших років постійно відчував, як дворянин, від арештантів, робилась для мене нестерпною, отруювала все життя моє. В ці перші роки я часто йшов, ні на що не хворий, лежати в госпіталь, єдино для того, щоб не бути в острозі, щоб тільки уникнути цієї упертої, нічим не вгамовуваної загальної ненависті. "Ви — залізні носи, ви нас заклювали!" — казали нам арештанти, і як я заздрив, бувало, простолюдові, що приходив до острогу! Ті одразу робилися з усіма товаришами. І тому весна, примара волі, загальні веселощі в природі позначалися на мені теж якось журно й дразливо. Наприкінці посту, здається на шостому тижні, мені довелося говіти. Ще з першого тижня старший унтер-офіцер поділив весь острог для говіння на сім змін, за числом тижнів посту. В кожній зміні було, отже, чоловік по тридцять. Тиждень говіння мені дуже сподобався. Ті, що говіли, звільнялися від робіт. Ми ходили до церкви, яка була неподалік острогу, разів по два й по три на день. Я давно не був у церкві. Великопостова служба, така знана ще з далекого дитинства, в батьківському домі, урочисті молитви, земні поклони — все це розворушувало в душі моїй далеке-далеке минуле, нагадувало враження ще дитячих років, і, пам'ятаю^ мені дуже приємно було, коли, бувало, ранком, по підмерзлій за ніч землі, нас водили під конвоєм з зарядженими рушницями

до божого дому. Конвой, правда, до церкви не вхсі-див. У церкві ми ставали тісною купою біля самих дверей, аж на останньому місці, отже, чути було тільки хіба голосистого диякона та зрідка з-за натовпу помітиш чорну ризу й лисину священика. Я пригадував, як, бувало, ще в дитинстві, стоячи в церкві, дивився часом на простий люд, який густо тиснувся біля входу й догідливо розступався перед густим еполетом, перед товстим паном або перед вичепуреною, але надзвичайно богомільною паніею, котрі неодмінно проходили на перші місця і ладні були щохвилини сваритися за перше місце. Там, при вході, здавалося мені тоді, й молилися не так, як у нас, молилися смиренно, ревно, земно і з якоюсь цілковитою свідомістю своєї приниженості.

Тепер і мені довелося стояти на цих самих місцях, навіть і не на цих; ми були закуті й ошельмовані; нас усі цуралися, нас усі немов навіть боялися, нас щоразу наділяли милостинею, і, пам'ятаю, мені це було навіть якось приємно, якесь витончене, особливе відчуття позначалося в цій химерній приємності. "Нехай же, коли так!" — думав я. Арештанти молилися дуже щиро, і кожен із них щоразу приносив до церкви свою злиденну копійчину на свічку або клав на церковний збір. "Адже ж і я теж людина,— можливо, думав він або відчував, подаючи,— перед богом же всі рівні..." Причащалися ми на ранній обідні. Коли священик із чашею в руках читав слова: "...Но яко розбойника мя прийми",— майже всі попадали на землю, брязкаючи кайданами, приклавши, здаєгься, ці слова буквально до себе.

Аж ось надійшов і Великдень. Від начальства вийшло нам по одному яйцю й по шматку пшеничного здобного хліба. З міста знову завалили острог подаяниям. Знову відвідини священика з хрестом, знову відвідини начальства, знову жирні щі, знову пиятика й тиняння — все точнісінько, як і на різдво, тільки та відмінність, що тепер можна було гуляти на дворі острогу та грітися на сонечку. Було якорь світліше, просторіше, ніж узимку, але якось тоскніше. Довгий, нескінченний літній день ставав якимсь особливо нестерпним на святах. У будні день принаймні скорочувала робота.

Літні роботи, як виявилося, були справді куди важчі, ніж зимові. Робили все більше на інженерних будовах. Арештанти будували, копали землю, клали цеглу; інші виконували слюсарну, столярну, малярну

роботу при ремонті казенних будівель. Треті ходили на завод робити цеглу. Цю останню роботу вважали в нас за найтяжчу. Цегельня' була за три або чотири версти від фортеці. Щодня протягом літа ранком, годині о шостій, вирушала ціл'(а партія арештантів, чоловік п'ятдесят, робити цеглу.; На цю роботу вибирали чорноробів, тобто не майстрових і не тих, що знали якесь майстерство. Вони брали з собою хліба, бо через віддаленість місця невигідно було приходити додому обідати, отже, робити верст вісім зайвих, і обідали вони вже ввечері, повернувшись до острогу. Загад же давали на весь день, і такий, що хіба за цілий робочий день арештант міг з ним упоратись. Треба було накопати й вивезти глину, наносити самому води, самому витоптати глину в глином'ятній ямі і, нарешті, зробити з неї щось дуже багато цегли, здається сотні дві, а чи й не дві з половиною навіть. Я всього тільки двічі ходив на цегельню. Поверталися цегельники вже ввечері, втомлені, змучені і раз у раз ціле літо дорікали іншим, що вони роблять найважчу роботу. Це було, здається, їхньою втіхою. І все ж деякі ходили туди трохи навіть не з охотою: по-перше, це було за містом; місце було відкрите, привільне, на березі Іртиша. Все-таки подивитися кругом утішніше: не фортечна казенщина! Можна було й покурити вільно і навіть полежати залюбки з півгодини. А я, як і раніше, ходив або до майстерні, або на алебастр, або, нарешті, за піднощика цегли на будовах. Щодо цієї останньої роботи, то раз якось довелося переносити цеглу з берега Іртиша до будованої казарми сажнів на сімдесят відстані, через фортечний вал, і робота ця тривала місяців зо два поспіль. Мені вона навіть припала до сподоби, дарма що вірьовка, на якій доводилося носити цеглу, повсякчас натирала мені плечі.