Записки з мертвого дому - Достоєвський Федір

Та протягом багатьох років він не добувся жодної ласки ні від кого, крім хіба від мене. За це він і любив мене понад усіх. Не пам'ятаю, яким чином з'явилася в нас потім в острозі й друга собака, Білка. А третього, Куксу, я сам завів,— приніс його якось з роботи, ще цуценям. Білка була дивне створіння. її хтось переїхав возом, і спина в неї була угнута всередину, отже, коли вона, бувало, біжить, то здалеку здавалося, що біжать двоє якихось білих тварин, зрощених одна з одною. Крім того, вся вона була якась шолудива, з каправими очима; хвіст був облізлий, майже весь без шерсті і повсякчас підібганий. Скривджена долею, вона, видимо, вирішила смиритися. Ніколи вона ні на кого не гавкала й не гарчала, наче не сміла. Жила вона здебільшого, ради

хліба, за казармами; якщо ж побачить, бувало, когось із наших, то зараз же ще за кілька ступенів, на знак смиренства, перекинеться на спину: "Роби, мовляв, зо мною, що хоч, а я, бачиш, і не думаю пручатися". І кожен арештант, перед ким вона перекинеться, копне її, бувало, чоботом, ніби маючи це за неодмінний свій обов'язок. "Ач, підла!" — кажуть, бувало, арештанти. Та Білка навіть і вищати не сміла, а якщо вже надто дошкуляв їй біль, то якось заглушено й жалісно вила. Так само вона перекидалася й перед Шариком, і перед —кожним іншим собакою, коли вибігала у своїх справах за острог. Бувало, перекинеться й лежить смиренно, коли якийсь великий клаповухий пес кинеться на неї, гарчить і гавкає. Але собаки люблять смиренство й покірливість у подібних до себе. Лютий пес відразу вгамовувався, дещо задумано зупинявся над покірною собакою, що лежала перед ним шкереберть, і поволі, вельми зацікавлено починав її обнюхувати в усіх частинах тіла. Що в цей час могла думати вся тремтюща Білка? "А що як, харцизяка, рвоне?" — мабуть, западало їй в голову. Та, обнюхавши уважно, пес, нарешті, кидав її, не знайшовши в ній нічого особливо цікавого. Білка враз схоплювалась і знову, бувало, пускалася, кульгаючи, за довгою вервечкою собак, що проводжали яку-не-будь Жучку. І хоч вона певно знала, що з Жучкою їй ніколи коротко не познайомитися, а все-таки бодай здаля покульгати — і те було їй розрадою в її нещастях. Про честь, як видно, вона вже перестала й думати. Втративши всяку надію на кар'єру в майбутньому, вона жила тільки ради самого хліба й цілком була цього свідома. Я спробував одного разу її приголубити; це була для неї така новина й несподіванка, що вона раптом уся осіла до землі, на всі чотири лапи, вся затремтіла й почала голосно вищати від розчулення. З жалю я голубив її часто. Зате вона й стрічати мене не могла без виску. Забачить здаля й вищить, вищить болісно й слізливо. Скінчилося тим, що її за острогом на валу роздерли собаки.

Зовсім іншої вдачі був Кукса. Навіщо я приніс його з майстерні до острогу ще сліпим цуценям, не знаю. Мені приємно було годувати й ростити його. Шарик зараз же прийняв Куксу під свій захист і спав разрм із ним. Коли Кукса став підростати, то він дозволяв йому кусати свої вуха, рвати себе за шерсть і гратися з ним, як звичайно граються дорослі собаки з цуценятами.

ДТйвно, що Кукса майже не зростав увишень, а все вдовж та вшир. Шерсть була ;на ньому кудласта, якогось світло-мишачого кольору/одне вухо росло донизу, а друге догори. Вдачі він був ігарячої й запальної, як і кожне цуценя, котре з радощів1, що бачить хазяїна, звичайно наверещить, накричить, полізе лизати в саме обличчя й тут-таки перед вами ладне не вдержати й усіх інших почуттів своїх: "Аби видно було захват, а пристойність нічого не важить!" Бувало, хоч бй де я був, але на крик: "Кукса!" — він раптом вигулькне з-за якогось рогу, мов з-під землі, і з вискливим захватом летить до мене, котячись, як кулька, й перекидаючись дорогою. Я страшенно полюбив цю маленьку потвору. Здавалося, доля готувала йому в житті достаток і самі тільки радощі. Але якось арештант Неустроєв, який шив жіночі черевики та вичинював шкури, звернув на нього особливу увагу. Його раптом щось вразило. Він підкликав Куксу до себе, помацав його шерсть і ласкаво поваляв його спиною по землі. Кукса, нічого не підозрюючи, вищав від утіхи. Та другого ж ранку він зник. Я довго шукав його; як у воду впав; і аж за два тижні все з'ясувалося: куксине хутро надзвичайно сподобалося Неустроєву. Він облупив Куксу, вичинив хутро і підбив ним оксамитні зимові полуботки, які замовила йому аудиторша. Він показував мені й полуботки, коли вони були готові. Хутро вийшло навдивовижу гарне. Сердешний Кукса!

В острозі у нас багато хто вичинював шкури, і часто, бувало, приводили з собою собак із гарною шерстю; ту ж мить собаки зникали. Деяких крали, а деяких навіть і купували. Пам'ятаю, раз за кухнями я побачив двох арештантів. Вони про щось радилися й клопоталися. Один із них тримав на вірьовці чудового великого собаку, очевидно, дорогої породи. Якийсь негідник-ла-куза завів його від свого пана й продав нашим черевичникам за тридцять копійок сріблом. Арештанти намірялися його повісити. Це було дуже зручно робити: шкуру здирали, а труп кидали у велику й глибоку помийну яму, яка була в найдальшому задньому кутку нашого острогу і влітку, коли велика спека, страшенно смерділа. Зрідка її вичищали. Сердешний собака, здається, гЗозумів, яку долю йому готують. Він допитливо й тур-ббтно поглядав на кожного з нас трьох і зрідка тільки насмілювався повиляти своїм пухнастим підібганим хвостом, наче бажав пом'якшити нас цим знаком своєї

довіри до нас. Я мерщій пішов геть, а вони, зрозуміло^ благополучно довершили свою справу.

Гуси в нас завелися теж якось випадково. Хто їх розвів і кому вони власне належали, не знаю, але деякий час вони дуже тішили арештантів і навіть стали відомі в місті. Вони й вивелися в острозі і перебували на кухні. Коли виводок підріс, то всі вони, цілим кагалом, унадилися ходити разом з арештантами на роботу. Тільки, бувало, загримить барабан і рушить каторга до виходу, наші гуси з криком біжать за нами, розпустив-иши свої крила, один за одним вискакують через високий поріг із хвіртки і неодмінно сунуть на правий фланг, де й вишиковуються, чекаючи на кінець розводки. Приставали вони завжди до найбільшої партії і на роботах паслися десь неподалік. Тільки-но рушали партії з роботи назад, підхоплювалися й вони. По фортеці розбіглись чутки, що гуси ходять з арештантами на роботу. "Ач, арештанти з своїми гусьми йдуть! — казали, бувало, зустрічні.— Та як це ви їх навчили!" — "Ось вам на гусей!" — долучав дехто й подавав подаяния. Але, попри всю їх відданість, до якихось розговин їх усіх порізали.

Зате нашого цапа Ваську нізащо б не зарізали, коли б не особливий випадок. Теж не знаю, звідки він у нас узявся і хто приніс його, але раптом опинилося в острозі маленьке, біленьке, прегарне цапеня. За кілька днів усі його в нас полюбили, і воно .стало розвагою, ба навіть утіхою всім. Знайшли й причину тримати його: треба ж було в острозі, при конюшні, тримати цапа. Однак воно жило не в конюшні, а спочатку в кухні, далі по всьому острогу. Це було преграціозне й препу-стотливе створіння. Воно бігло на окличку, стрибало на лавки, на столи, буцалося з арештантами, було завжди веселе й забавне. Раз якось, коли в нього вже прорізувалися чималі ріжки, лезгин Бабай, сидячи увечері на казарменому ганку в гурті інших арештантів, надумався буцатися з ним. Вони вже довго стукалися лобами,— це була улюблена забава арештанта з цапом,— як раптом Васька стрибнув на найвищий східець ґанку і, тільки-но Бабай відвернувся вбік, миттю звівся на дибки, притис до себе передні ратички і з усього"розмаху вдарив Бабая в потилицю, аж той сторчака злетів з ґанку на превеликий захват усіх присутніх і першого ж Бабая. Одно слово, Ваську всі страшенно любили. Коли він став підростати, йому, після загальної й серйозної нара-

ди, зробили відому операцію, котру наші ветеринари вміли чудово робити. "А то цапом смердітиме",— казали арештанти. Після того Васька став жахливо жиріти. Та й годували його наче на заріз. Нарешті виріс прекрасний великий цап, з довжелезними рогами й незвичайно гладкий. Бувало, йде! й перевалюється. Він теж унадився ходити з нами на роботу для розваги арештантів і зустрічної публіки. Усі знали острожного цапа Ваську. Іноді, якщо працювали, наприклад, на березі, арештанти нарвуть, бувало, гнучкого шелюгового гілля, добудуть іще якого-небудь листя, нарвуть на валу квіток і приберуть усім цим Ваську: роги обплетуть гіллям та квітками, по всьому тулубу пустять гірлянди. Повертається, бувало, Васька до острогу завжди попереду арештантів, прикрашений і уквітчаний, а вони йдуть за ним і немов пишаються перед перехожими. І так далеко зайшло це милування цапом, що декому з них наверталася навіть, немов дітям, думка: "Чи не визолотити роги Васьці!" Та тільки так поговорили, а не зробили. Проте я, пам'ятаю, спитав Якима Якимовича, кращого нашого золотильника після Ісая Хомича: чи справді можна визолотити цапові роги? Він спершу уважно подивився на цапа, серйозно подумав і відповів, що воно й можна, "але буде нетривко та до того й цілком даремно". На тому й скінчилося. І довго б прожив Васька в острозі і вмер би хіба від задишки, але одного разу, повертаючись на чолі арештантів з роботи, прикрашений і уквітчаний, він попався назустріч майорові, що їхав на дрожках. "Стій! — заревів той.— Чий цап?" Йому пояснили. "Як! В острозі цап, і без мого дозволу! Утер-офіцер!" З'явився унтер-офіцер, і зараз же було повелено негайно зарізати цапа. Шкуру здерти, продати на базарі і виручені гроші включити в казенну арештантську суму, а м'ясо віддати арештантам у щі. В острозі погомоніли, пожалкували, однак не послухатися не насміли. Ваську зарізали над нашою помийною ямою. М'ясо купив один із арештантів усе цілком, заплативши острогу півтора карбованця. На ці гроші купили калачів, а той, що купив Ваську, розпродав м'ясо частинами своїм же, на печеню. М'ясо справді було незвичайно смачне.

Якийсь час проживав у нас в острозі також орел (орел-скигляк), з породи степових невеликих орлів. Хтось приніс його до острогу пораненого й змученого. Вся каторга обступила його; він не міг літати: праве крило його

висіло по землі, одна нога була вивихнута.