Записки з мертвого дому - Достоєвський Федір

Він лежав мертвий, з роздутим черевом, в яке всі вважали за обов'язок потикати пальцем; доповіли майорові, яка сталася воля божа, і він вирішив, щоб негайно було куплено нову коняку. На самого Петра, ранком, після обідні, коли в нас усі зібралися, стали приводити продажних коней. Само собою зрозуміло, що доручити купівлю слід було самим арештантам. У нас були справжні знавці, і важко було обдурити двісті п'ятдесят чоловік, що перше тільки цим і займалися. З'являлися киргизи, баришники, цигани, міщани. Арештанти нетерпляче ждали появи кожного нового коня. Вони були веселі, як діти. Найбільше їх тішило, що ось і вони, наче вільні, наче справді із своєї кишені, купують собі коня і мають повне право купити. Троє коней було приведено й назад поведено, доки кінчили справу на четвертому. Баришники, входячи, з деяким подивом і наче боязко озиралися довкола й навіть зрідка оглядалися на конвойних, що вводили їх. Двосотенна ватага такого люду, голена, протавро-вана, в ланцюгах і в себе дома, в своєму каторжному кублі, порога якого ніхто не переступає, викликала до себе своєрідну повагу. А наші вичерпували всілякі хитрощі, випробовуючи кожного приведеного коня. Ку-ди-куди вони йому не заглядали, чого в нього не мацали та ще й з таким діловим, з таким серйозним і заклопотаним виглядом, немов від цього залежав головний добробут острогу. Черкеси ті навіть вихоплювались на коня верхи; очі в них розгорялися; вони швидко ґерґотали своєю незрозумілою говіркою, шкірячи свої білі зуби й киваючи своїми смаглявими горбоносими обличчями. Дехто з росіян так і прикується всією увагою до їхньої суперечки, ніби в очі до них ускочити хоче. Слів не розуміє, так хоче бодай з виразу очей догадатися, як вирішили: годящий кінь чи ні? І навіть

дивною здалася б така судорожна увага якомусь сторонньому спостерігачеві. Чим би тут, здається, так дуже клопотатися іншому арештантові, ще й арештантові якому-небудь так собі, смиренному, забитому, котрий навіть перед деким із своїх же арештантів писнути не сміє! Наче він сам для себе купував коня, наче справді йому не байдуже було, якого там куплять. Крім черкесів, найбільше визначалися колишні цигани й баришники: їм відступали й перше місце, й перше слово. Тут навіть стався певний благородний поєдинок, особливо між двома,— арештантом Куликовим,— колишнім циганом, конокрадом та баришником, і самоуком-вете-ринаром, хитрим сибірським мужичком, що недавно прийшов до острогу і вже встиг відбити в Куликова всю його міську практику. Річ у тому, що наших острожних самоуків-ветеринарів вельми цінували в усьому місті, і не тільки міщани або купці, ба навіть найвищі чини зверталися в острог, коли в них захворювали коні, дарма що в місті було кілька справжніх ветеринарних лікарів. Куликов до прибуття Иолкіна, сибірського мужичка, не знав собі суперника, мав велику практику й одержував, звісно, грошову подяку. Він дуже циганив і шарлатанив і знав багато менше, ніж виказував. Своїми прибутками він був аристократ між нашими. А своєю бувалістю, розумом, сміливістю й рішучістю він уже давно здобув мимовільну повагу до себе всіх арештантів ув острозі. Його в нас слухали й слухалися. Але він говорив мало: говорив, як карбованця дарив, і все тільки при важливій нагоді. Був він рішучий фат, але було в ньому багато справжньої, невдаваної енергії. Він був уже людина літня, але дуже вродливий, дуже розумний. З нами, дворянами, поводився якось витончено ввічливо і водночас із незвичайною гідністю. Я думаю, коли б прибрати його й привезти під виглядом якогось графа до якогось столичного клубу, то він і тут дав би собі раду, зіграв би у віст, прекрасно поговорив би, небагато, але з авторитетом, і за цілий вечір, можливо, не добрали б, що він не граф, а бродяга. Я кажу серйозно: такий він був розумний, кмітливий і бистрий на міркування. До того ж манери його були чудові, вишукані. Мабуть, він бував за своє життя в бувальцях. А втім, про минуле його не було ні знаку, ні сліду. Жив він у нас в особливому відділенні. Але коли прибув Йолкін, хоч' і мужик, та зате хитрющий мужик, років п'ятдесяти, з розкольників, ветеринарна слава Куликова затьмарилась.

•Протягом якихось двох місяців Йолкін відбив у того "майже всю його міську практику. Він виліковував, і дуже легко, таких коней, від яких Куликов іще перше давно відмовився. Він навіть виліковував таких, від яких відмовлялись міські ветеринарні лікарі. Цей мужичок прийшов разом з іншими за фальшиву монету. Треба було йому устряти, на старості літ, у таку справу компаньйоном. Сам же він, кепкуючи з себе, розповідав у нас, що з трьох справжніх золотих у нього вийшов всього тільки один фальшивий. Куликов був трохи ображений його ветеринарними успіхами, навіть слава його між арештантами почала була меркнути. Він Держав коханку в форштадті, ходив у плисовій піддьовці, носив срібну каблучку, сергу та власні чоботи з облямівкою і раптом, утративши прибутки, мусив зробитися шинкарем, а тому всі чекали, що тепер, при купівлі нового Гнідка, вороги, чого доброго, гляди, ще поб'ються. Чекали зацікавлено. В кожного з них була своя партія. Передові з обох партій починали вже хвилюватися й потроху вже перекидалися лайкою. Сам Йолкін уже зщулив був своє хитре обличчя в найсаркастичнішу усмішку. Але вийшло не те: Куликов і не подумав лаятися, та й без лайки повівся майстерно. Він почав з поступки, навіть з пошаною вислухав критичні уваги свого суперника, але, спіймавши його на одному слові, скромно й наполегливо зауважив йому, що він помиляється, і, перше ніж Йолкін устиг отямитися й застерегтися, довів, що помиляється він саме ось у тому й тому. Одно слово, Йолкіна збито було цілком несподівано й майстерно, і хоч гору все-таки взяв він, але й куликовська партія лишалася вдоволена.

• — Ні, хлопці, його, мабуть, не скоро зіб'єш, за себе постоїть; куди! — казав один.

— Йолкін більше знає! — зауважували інші, але якось поступливо зауважували. Обидві партії заговорили раптом у надзвичайно поступливому тоні.

, — Не те що знає, в нього тільки рука дегша. А щодо скотини, то й Куликов не знітиться.

— Не знітиться чоловік!

— Не знітиться...

: Нового Гнідка, нарешті, вибрали й купили. Це була —славна конячка, молоденька, гарна, кріпка, мала надзвичайно милий, веселий вигляд. По всіх інших статях вона вже, звичайно, була бездоганна. Почали торгуватися; просили тридцять карбованців, наші давали

двадцять п'ять. Торгувалися гаряче й довго, скидали й спускали. Нарешті самим смішно стало.

— Що ти, з свого гамана, чи що, гроші братимеш? — казали одні.— Чого торгуватися?

— Казну, чи що, жаліти? — кричали інші.

— Та все ж, хлопці, все ж це гроші,— артільні...

— Артільні! Ні, видно, нашого брата, дурнів, не сіють, а ми самі родимося...

Нарешті, за двадцять вісім карбованців сторгувалися. Доповіли майорові, і купівля відбулася. Звісно, зараз же винесли хліба з сіллю і з честю ввели нового Гнідка до острогу. Здається, не було арештанта, що при цій нагоді не поплескав його по шиї або не погладив по морді. Того ж дня запрягли Гнідка возити воду, і всі з цікавістю подивилися, як новий Гнідко повезе свою бочку. Наш водовоз Роман поглядав на нового коника незвичайно самовдоволено. Це був чоловік років п'ятдесяти, мовчазної й солідної вдачі. Та й усі російські фурмани бувають надзвичайно солідної і навіть мовчазної вдачі, немовби й справді повсякчасне поводження з кіньми надає людині якоїсь особливої солідності, ба навіть важності. Роман був тихий, з усіма ласкавий, небалакучий, нюхав із ріжка табаку і з давніх-давен постійно порався коло острожних гнідків. Новокуплений був уже третій. У нас були всі певні, що до острогу пристала гніда масть, що нам це мовби до дому. Так підтверджував і Роман. Перістого, наприклад, нізащо не купили б. Місце водовоза, якимсь правом, постійно посідав Роман, і в нас ніхто ніколи не намислив би заперечувати це його право. Коли здох попередній Гнідко, нікому й на думку не спало, навіть і майорові, обвинуватити в чомусь Романа: воля божа, та й годі, а Роман гарний фурман. Незабаром Гнідко зробився улюбленцем острогу. Арештанти, хоч і суворий люд, часто підходили голубити його. Бувало, Роман, повернувшися з річки, замикає браму, яку відчинив йому унтер-офіцер, а Гнідко, увійшовши до острогу, стоїть з бочкою й жде його, косить на нього очима. "їдь сам!" — крикне йому Роман, і Гнідко зараз же повезе сам, довезе до кухні й стане, дожидаючи кухарів та парашників з відрами, щоб брати воду. "Розумаха Гнідко! — кричать йому,— Сам привіз!.. Слухає".

— Ач і справді: скотина, а розуміє!

— Молодця, Гнідко!

Гнідко киває головою й пирхає, неначе він і справді

розуміє і вдоволений з похвал. І хто-небудь неодмінно тут же винесе йому хліба з сіллю. Гнідко їсть і знову закиває головою, мовби примовляє: "Знаю я тебе, знаю! І я мила конячка, і ти хороша.людина!"

Я також любив підносити 'Гнідкові хліба. Якось приємно було дивитися на його г|арну морду й почувати на долоні його м'які, теплі губи, що моторно з'їдали подачку.

Взагалі наші арештантики могли б любити тварин, і якби їм це дозволили, вони охоче розвели б в острозі силу свійської скотини й птиці. І, здається, що більше могло б пом'якшити, облагородити суворий і звірячий характер арештантів, як не таке, приміром, заняття? Але цього не дозволяли. Ні порядки наші, ні місце цього не допускали.

В острозі за весь мій час перебувало, однак, випадком кілька тварин. Крім Гнідка, були в нас собаки, гуси, цап Васька та жив іще якийсь час орел.

Як постійний острожний собака, жив у нас,— я вже казав перше,— Шарик, розумний і добрий пес, з яким я весь час приятелював. Та що весь простолюд вважає взагалі собаку за тварину нечисту, на яку й уваги не слід звертати, то й Шарикові у нас майже ніхто не приділяв уваги. Жив собі собака, спав надворі, їв кухонні покидьки і нічийого особливого інтересу до себе не привертав, однак усіх знав і всіх ув острозі вважав за своїх хазяїнів. Коли арештанти поверталися з роботи, він уже на крик біля кордегардії: "Єфрейтора!" — біжить до брами, ласкаво зустрічає кожну партію, крутить хвостом і привітно заглядає в очі кожному, хто входить, сподіваючись на яку-небудь ласку.