Записки з мертвого дому - Достоєвський Федір

Та мені подобалося те, що від роботи в мені видимо розвивалася сила. Спочатку я міг носити тільки по вісім цеглин, а в кожній цеглині було по дванадцять фунтів. Але згодом я дійшов до дванадцяти й до п'ятнадцяти цеглин, і це мене дуже тішило. Фізична сила на каторзі потрібна не менше, ніж моральна, щоб витерплювати всі матеріальні невигоди цього проклятого життя.

А я ще хотів жити й після острогу...

Втім, я любив носити цеглу не тому тільки, що від цієї роботи міцніло тіло, а й тому,— що робота відбувалася на березі Іртиша. Я так часто говорю про цей

берег, бо єдино тільки з нього й видно було світ божий, чисту, ясну далечінь, незаселені, вільні степи, котрі справляли на мене дивовижне враження своєю пустельністю. На самому тільки березі й можна було стати до фортеці спиною і не бачити її. Всі інші місця наших робіт були у фортеці або біля неї. Я з найперших днів зненавидів цю фортецю й особливо деякі будівлі. Будинок нашого плац-майора здавався мені якимсь проклятим, огидним місцем, і я з ненавистю дивився на нього щоразу, коли проходив мимо. А на березі можна було забутися: дивишся, бувало, в цей безмежний пустельний простір, немов в'язень з вікна своєї тюрми на волю. Все для мене було тут дороге й миле: і яскраве, гаряче сонце на безодньому синьому небі, і далека пісня киргиза, що долинала з киргизького берега. Вдивляєшся довго й побачиш, нарешті, якусь бідну, обкурену юрту якого-небудь байгуша; побачиш димок біля юрти, киргизку, яка клопочеться там про щось із своїми двома баранами. Усе це бідне й дике, але вільне. Побачиш якогось птаха в синьому, прозорому повітрі і довго, уперто стежиш за його летом: он він сполоснувся над водою, он зник у синяві, он знову навернувся ледь мигтючою крапкою... Навіть злиденна, чахла квітка, що її я знайшов напровесні в розпадині кам'янистого берега, і та якось болісно зупинила мою увагу. Туга всього цього першого року каторги була нестерпна й діяла на мене дратівливо, гірко. Того першого року я через цю тугу багато чого не помічав круг себе. Я заплющував очі і не хотів удивлятися. Серед злих, ненависних моїх товаришів каторжників я не помічав хороших людей, здатних і мислити, й почувати, дарма що їх ззовні вкривала огидна кора. Між ущипливими словами я іноді не помічав привітного й ласкавого слова, котре тим дорожче було, що вимовлялося без ніяких намірів, а не раз просто з душі, яка, може, більш за мене потерпіла й винесла. Але навіщо розводитися про це? Я надзвичайно радів, повернувшись додому, якщо доводилося дуже втомитися: ачей засну! Бо спати в нас літом була мука, трохи чи не гірша, ніж узимку. Вечори, правда, були часом дуже гарні. Сонце, що цілий день не сходило з острожного двору, нарешті западало, Наступала прохолода, а за нею майже холодна (кажучи порівняно) степова ніч. Арештанти, чекаючи, коли замкнуть їх, юрбами, бувало, ходять по двору, Головна маса тиснеться, правда,

більше на кухні. Там завжди здіймається якесь пекуче острожне питання, говорять про се, про те, розбирають іноді якусь чутку: вона часто безглузда, але збуджує незвичайну увагу цих відлучених І від світу людей; то, приміром, надійшла звістка, що 'нашого плац-майора женуть геть. Арештанти легковірні, як діти; самі знають, що звістка — дурниця, що приніс її відомий базіка й "нісенітна" людина — арештант Квасов, котрому вже давно поклали не йняти віри і котрий що слово, то бреше,— а тим часом усі хапаються за звістку, судять, радять, самі себе тішать, а скінчиться тим, що самі на себе розсердяться, самим за себе соромно стане, що повірили Квасову.

— Та хто ж його прожене! — кричить один.— Шия, либонь, товста, здержить!

— Та воно ж і над ним, десь, старші є! — заперечує другий, гарячий і недурний чоловік, що бував у бувальцях, але сперечальник, яких світ не родив.

— Ворон ворону ока не вийме! — похмуро, наче сам до себе, мовить третій, вже сивий чоловік, що самотньо доїдає в кутку свої щі.

— А старші, гляди, до тебе прийдуть питатися — змінити його чи ні? — байдуже додає четвертий, злегка бринькаючи на балалайці.

— А чому ж не до мене? — люто заперечує другий.— Виходить, уся біднота просить, усі тоді заявляйте, коли почнуть перепитувати. А то в нас, либонь, кричать, а до діла дійде, то й задкують!

— А ти думав як? — каже балалаєчник. — На те каторга.

— Недавно,— говорить, не слухаючи й розпалений, сперечальник,— борошна зоставалося. Вишкребки зібрали, самісінькі сльози, значить: послали продати. Ні, дізнався; артільник доніс; відібрали; ощадження, значить. Справедливо чи ні?

— Та ти кому хочеш скаржитися?

— Кому! Та самому левізорові, що їде.

— Якому такому левізорові?

— Це правда, хлопці, що їде левізор,— каже молодий, промітний парубок, письменний, з писарів і читав "Герцогиню Лавальєр" чи щось подібне. Він завжди веселий і потішник, але за деяке знання справ та бу-валість його шанують. Не звертаючи уваги на збуджену загальну цікавість щодо майбутнього ревізора, він просто йде до кухаря й питає в нього печінки. Наші

кухарі часто чимсь таким торгували. Куплять, наприклад, за свої гроші великий шматок печінки, засмажать і продають шматочками арештантам.

— На шаг чи на два? — питає кухар.

— Ріж на два: нехай люди заздрять! — відповідає арештант.— Генерал, хлопці, генерал такий з Петербурга їде, весь Сибір оглядати буде. Це правда. У комендантських казали.

Звістка викликає незвичайне хвилювання. З чверть години йдуть розпитування: хто саме, який генерал, яко-*гс< чину та чи старший за тутешніх генералів? Про чини, начальників, хто з них старший, хто кого може зігнути і хто сам із них зігнеться, страшенно люблять розмовляти арештанти, навіть сперечаються й лаються за генералів мало не до бійки. Здавалося б, яка тут вигода? Але докладним знанням генералів і взагалі начальства вимірюється й ступінь знань, тямовитості та колишнього, доострожного значення людини в суспільстві. Взагалі розмова про вище начальство вважається най-витонченішою й найважливішою розмовою в острозі.

— Значить, і справді виходить, хлопці, що майора зміняти їдуть,— зауважує Квасов, маленький, червоненький чоловічок, гарячий і вкрай безголовий. Він перший і приніс звістку про майора.

— Задарить! — уривчасто заперечує похмурий сивий арештант, що вже впорався із щами.

— Ай задарить! — каже інший.— Мало він грошей нагарбав! До нас іще батальйонним був. Недавно про-топопівську дочку хотів брати.

— Та не взяв же: на двері показали; бідний, значить. Який з нього жених! Устав з стільця — і все з ним. На великодних святах усе в карти просадив. Федька казав.

— Еге; хлопець не мот, а грошам перевод.

— Ех, брат, ось і я жонатий був. Погано женитися бідному: бідному женитися—то й дня мало! — зауважує Скуратов, що саме нагодився на розмову.

— Як же! Про тебе тут і мова,— відгукується промітний парубок із писарів.— А ти, Квасов, скажу я тобі, великий дурень. Невже ж ти думаєш, що такого генерала майор задарить та що такий генерал умисне з Петербурга їхатиме, щоб майора ревізувати? Дурний же ти, чоловіче, ось що я скажу.

— А що ж? Вже коли він генерал, то й не візьме, чи що? — скептично зауважив хтось із натовпу.

— Звісна річ, не візьме* а візьме, то вже товсто візьме. і

— Авжеж, товсто; по чину.

— Генерал завжди візьм|е,— рішуче мовить Квасов.

— Ти, чи що, йому давав? — зневажливо каже, раптом увійшовши, Баклушин.— Та ти навряд чи коли й бачив генерала?

— А бачив.

— Брешеш.

— Сам бреши.

— Хлопці, коли він бачив, нехай зараз при всіх каже, якого він знає генерала? Ну, кажи, бо я всіх генералів знаю.

— Я генерала Зіберта бачив,— якось нерішуче відповідає Квасов.

— Зіберта? Такого й генерала нема. Мабуть, у спину тобі він зазирнув, Зіберт, коли, може, ще тільки підполковником був, а тобі зо страху й здалося, що генерал.

— Ні, ви мене послухайте,— кричить Скуратов,— бо я жоната людина. Генерал такий справді був у Москві, Зіберт, з німців, а руський. У руського попа щороку сповідався в спасівку, і все, хлопці, він воду пив, немов качка. Кожнісінького дня сорок склянок москво-ріцької води випивав. Це він, казали, від якоїсь хвороби водою лікувався; мені сам його камардин хвалився.

— В пузі ж, мабуть, карасі з води завелись? — зауважує арештант з балалайкою.

— Ну, годі вам! Тут про діло йдеться, а вони... Який же це левізор, хлопці? — заклопотано каже один метушливий арештант, Мартинов, старик із військових, колишній гусар.

— От же ж брешуть люди! — каже один із скептиків.— І відкіля що беруть і в що кладуть? А все ж то дурниця.

— Ні, не дурниця!—догматично заперечує Куликов, що досі величаво мовчав. Це людина з авторитетом, років під п'ятдесят, з надзвичайно благообразним обличчям і з якоюсь зневажливо-величавою манерою. Він свідомий цього і цим пишається. Він почасти циган, ветеринар, добуває по місту гроші за лікування коней, а у нас в острозі торгує горілкою. Чоловік він розумний і багато чого бачив. Слова ронить, немов карбованцем обдаровує.

— Це таки правда, хлопці,— спокійно провадить він далі,— я ще минулого тижня чув; їде генерал, з дуже важних, буде весь Сибір ревізувати. Діло звісне, задарять і його, та тільки не наш восьмиокий: цей і поткнутися до нього не насміє. Генерал до генерала не прийдеться, хлопці. Всякі бувають. Тільки я вам кажу, наш майор у кожному разі на теперішньому місці зостанеться. Це правда. Ми люди без язика, а з начальства свої на своїх доносити не будуть. Ревізор загляне в острог та з тим і поїде, і донесе, що все добре...

— Тож-то, хлопці, а майор перелякався: адже зранку п'яний.

— А ввечері іншу хуру везе. Федька казав.

— З чорного кота білого не зробиш. Первина хіба, що він п'яний?

— Ні, це ж що ж таке, коли й генерал нічого не зробить! Ні, годі вже їхнім дурощам потурати! — хвилюючись, гомонять поміж себе арештанти.

Звістка про ревізора вмить розлетілась по острогу. Двором тиняються люди й нетерпляче переказують її один одному. Другі навмисне мовчать, зберігаючи спокій, і тим, видимо, намагаються надати собі більше важності. Треті залишаються байдужі. На казармених ганках розміщуються арештанти з балалайками. Деякі гомонять собі. Інші заводять пісень, але всі взагалі цього вечора надзвичайно збуджені.

Десь годині о десятій у нас всіх лічили, заганяли по казармах і замикали на ніч.