Час погорди - Сапковський Анджей

На це комедант розсердився і заявив, що така то вже псяча і відьмача доля наставляти карк і що відьмакові якраз того достатньо, а срака є для срання. А купці, видно, злякались, що відьмак також розсердиться і геть рушить, то й домовились на сто п'ятдесят. І відьмак меча видобув і пішов путівцем до того місця, де сиділа потвора. А комендант знак від вроків у слід за ним зробив, поплював на землю і сказав, що таких пекельних покидьків незнати чого земля носить. Один купець сказав на це, що якби військо, замість того, щоб лісами за ельфами ганятись, страшидла з доріг віднадило, тоді й відьмаків не треба було б і що…

— Не плети – обірвав старигань – оно розповідай, що бачив.

— Я – похвалився хлопець – відьмакового коня пильнував, кобилку каштанку з білою стрілкою.

— З кобилкою пес танцював! І як відьмак потвору убивав, бачив?

— Еее – запнувся хлопець. – Не збачив… Мене випхали до тилу. Всі вголос верещали, і коні сполохались, тоді…

— Про це я й казав — промовив презирливо дідок – що гівно він бачив, шмарок єдин.

— Але я бачив відьмака, коли повернувся! – розійшовся хлопець. – А комедант, який все бачив, був цілком блідий на лице і тихо сказав солдатам, що це чари магічні або ельфійські штучки, що звичайна людина так швидко мечем працювати не здатна… Відьмак взяв гроші за це від купців, сів на кобилку і поїхав.

— Гммм… — пробурмотів Аплегатт. – У який бік він поїхав? Трактом до Карераса? Якщо так, то може його наздожену, хоч подивлюся, як виглядає…

— Ні – повідав хлопець. – На перехресті він у бік Доріан рушив. Спішно йому було.

*******

Відьмакові рідко що-небудь снилось і навіть тих рідкісних снів ніколи не пам'ятав по пробудженню. Навіть тоді, коли це були кошмари – а зазвичай це і були кошмари.

Того разу це теж був кошмар, але того разу відьмак запам'ятав принаймні його фрагмент. З закрученого виру якихось неясних, але викликаючи неспокій постатей, дивних, але зловісних сцен і незрозумілих, але вражаючих страх слів і звуків, раптом вилинув виразний і чистий образ. Цирі. Відмінна від тієї, яку пам'ятав з Каер Морхену. Її попелясте волосся, розвіяне у галопі, було довшим— таке, яке носила тоді, коли зустрів її першого разу, у Брокілоні. Коли проїздила повз нього, хотів крикнути, але не зміг подати голос. Хотів побігти за нею, але його не бачила, галопувала далі, у ніч, між покрученими вільхами і вербами, що як живі вимахували верховіттям. А він побачив, що є погоня. Що у слід за нею чвалує карий кінь, а ньому їздець у чорних латах, у прикрашеному крилами хижого птаха шоломі.

Не міг ворухнутись, не міг крикнути. Міг тільки дивитись, як крилатий лицар наздоганяє Цирі, хапає за волосся, стягає з сідла і галопує далі, тягнучи її за собою. Міг тільки дивитись, як обличчя Цирі синіє від болю, а з її вуст рветься безгучний крик. Прокинься, наказав собі, не витримавши жаху. Прокинься! Прокинься негайно!

Прокинувся.

Довго лежав нерухомо, пригадуючи сон. Потім встав. Витягнув з-під подушки саквочку, швидко перелічив червінці. Сто п'ятдесят за вчорашню мантикору. П'ятдесят за лісовика[7], якого забив на замовлення війта з сільця під Каррерасом. І п'ятдесят за вовкулаку, якого замовили йому поселенці з Бурдорффу.

П'ятдесят за вовкулаку. Та робота була дуже легка. Вовкулака не захищався. Загнаний до печери, з якої не було виходу, став на коліна і чекав на удар мечем. Відьмакові було його шкода.

Але він потребував грошей.

Години не минуло, а він вже бродив вулицями міста Доріану, шукаючи знайомого завулка і знайому вивіску.

*****

Напис на вивісці проголошував: "Кодрінгер і Фенн, консультації і правничі послуги". Однак Геральт аж надто добре знав, що те, що робили Кодрінгер і Фенн мало насправді надто мало спільного з правом, насправді, партнери мали безліч приводів, щоб уникати будь-якого контакту як з законом, так і з його представниками. Також він мав поважні сумніви щодо того, щоб якийсь з клієнтів, що з'являлись у конторі, знав, що значить слово "консультація".

У передній частині будинку не було дверей; були тільки солідні загратовані ворота, які, напевно, виходили до каретного двору чи стайні. Аби дістатись дверей головного входу, треба було спуститись з тилу будинку, вийти на багнисте, повне качок і курей подвір'я, а звідти на сходи, потім пройти вузькою галерейкою, і темним коридорчиком. Тільки після цього ви діставались солідних, окутих дверей з червоного дерева, спорядженими великим бронзовим молотком у вигляді лев'ячої голови.

Геральт закалатав, після чого швидко відскочив. Знав, що змонтований у дверях механізм може вистрелити з прихованих серед окуття отворів двадцяти дюймової довжини залізними шпичаками. Теоретично, шпичаки стріляли з дверей тільки тоді, коли хтось намагався шурувати у замку, або коли Кодрінгер чи Фенн натискали на спусковий пристрій, але Геральт вже неодноразово переконувався, що немає надійних механізмів і що кожен з них діяв часом навіть тоді, коли не мав діяти. І навпаки.

У дверях напевно був якийсь пристрій, що ідентифікував гостей, мабуть чародійський. Після калатання ніколи ніхто з середини не перепитував, ані не жадав назватися. Двері відкрились і у них поставав Кодрінгер. Завжди Кодрінгер, ніколи Фенн.

— Вітаю, Геральте – сказав Кодрінгер. – Знай. Не мусиш аж так тулитись до фрамуги, бо ми демонтували захист. Пару днів тому щось у ньому зіпсулось. Ні з того, ні з сього спрацювало і подірявило рознощика. Сміливо заходь. Маєш до мене справу?

— Ні – відьмак зайшов до великого, похмурого передпокою, у якому, як завжди, злегка смерділо котом. – Не до тебе. До Фенна.

Кодрінгер голосно зареготав, утвердивши відьмака у підозрі, що Фенн був стопроцентно міфічною постаттю, що слугувала до замилення очей прево, баілі[8], збирачам податків та іншим ненависним Кодрінгерові особам.

Увійшли до контори, у якій було світло, бо це була головна кімната – солідні загратовані вікна виходили на сонце протягом більшої частини дня. Геральт зайняв призначене для клієнтів крісло. Напроти, за дубовим бюро, розлігся у м'якому фотелю Кодрінгер, який казав називати себе "адвокатом". Людина, для якої не було неможливих речей. Якщо хтось мав труднощі, клопоти, проблеми – йшов до Кодрінгера. І негайно той, хтось швидко діставав до рук докази нечесності і розкрадання ділового партнера. Отримував банківський кредит без застави і гарантії. І єдиний з довгого списку кредиторів отримував заборговане від фірми, яка оголосила своє банкрутство. Отримував спадок, хоч і багатий дядько заявляв, що не відпише ні мідяка. Вигравав процес за спадщину, бо найвпертіші, навіть родичі, несподівано відкликали позов. Його син виходив з холодної, очищений від звинувачень на підставі неспростовних доказів чи звільнений через їх брак, бо якщо докази були, таємниче зникали, а свідки наввипередки відкликали попередні свідчення. Ловця посагів, що чіплявся до доньки, раптом липнув до іншої. Коханець дружини чи спокусник доньки унаслідок нещасного випадку отримував складні переломи трьох кінцівок, в тому числі й однієї верхньої. А запеклий ворог чи інший недруг припиняв шкодити – зазвичай гинув по нім всякий слід і слух. Так, якщо хтось мав проблеми, їхав до Доріан, спритно біг до фірми "Кодрінгер і Фенн" і калатав до дверей червоного дерева. У дверях ставав "адвокат" Кодрінгер, невисокий, плюгавий і шпакуватий, з нездоровою шкірою людини, який рідко перебуває на свіжому повітрі. Кодрінгер вів до контори, сідав у у фотелю, брав на коліна великого біло-чорного котяру і гладив його. Обоє – Кодрінгер і котяра – міряли клієнта паскудним, викликаючим неспокій, поглядом жовто-зеленкуватих очей.

— Ми отримали твій лист – Кодрінгер і котяра зміряли відьмака золото зеленими поглядами. – Також мене відвідав Жовтець. Декількома тижнями раніше проїжджав через Доріан. Розповів мені дещо про твої болісті. Але сказав дуже мало. Замало.

— Справді? Ти мене дивуєш. То був би перший знаний мені випадок, коли Жовтець не сказав забагато.

— Жовтець – Кодрінгер не усміхнувся – небагато сказав, бо і знав небагато. А сказав мені менше, ніж знав, бо просто про деякі справи ти заборонив мені казати. Звідки у тебе цей брак поваги? І стосовно колеги по професії?

Геральт злегка пирхнув. Кодрінгер удав би, що не зауважив, але не міг, бо кіт зауважив. Широко вилупивши очі, оголив білі ікла і майже безголосно засичав.

— Не дражни мого кота – сказав адвокат, заспокоюючи звірятко прогладжуванням. – Тебе роздражнило назва колега? Але ж це правда. Я теж є відьмаком. Я теж рятую людей від потвор і від гидких клопотів. І теж роблю це за гроші.

— Є певна різниця – буркнув Геральт, все ще під неприязним поглядом котяри.

— Є – погодився Кодрінгер. – Ти є відьмаком анахронічним, а я відьмаком новочасним, що йде з духом часу. Тому скоро ти будеш безробітним, а я буду процвітати. Вампірів, віверн, ендріаг і вовкулаків скоро вже не буде на світі. А скурві сини будуть завжди.

— Щоправда, ти позбавляєш від турбот власне головно скурвих синів, Кодрінгере. Бідняків, що мають клопоти, не стане на твої послуги.

— На твої послуги біднякам так само не стягтися. У бідняків ніколи не буде грошей, і саме власне тому є бідняками.

— Це неймовірно логічно. А відкриття таке, що аж дах зриває.

— Правдою є те, що заперечується. А якраз правдою є те, що базою і основою наших професій є скурво-свинство. Щоправда, твоє є вже справжнім пережитком, а моє – реальне і росте у силі.

— Добре, добре. Перейдімо до справ.

— Саме вчасно – кивнув головою Кодрінгер, гладячи кота, який випрямився і голосно замуркотів, вганяючи йому пазурі в коліно. – І залагодимо ці речі згідно з ієрархією їх важливості. Річ перша: мій гонорар, колего відьмаче, становить двісті п'ятдесят новіградських корон. У тебе є така квота? Чи ти теж може належиш до заклопотаних бідняків?

— Спершу переконай мене, що напрацював на таку ціну.

— Переконування – зимно промовив адвокат – обмеж виключно своєю особою і дуже поспішай. Коли вже переконався, поклади гроші на стіл. Потім перейдемо до інших, менш важливих речей.

Геральт відв'язав від паска мішок і з брязкотом кинув його на бюрко. Котяра різким рухом зіскочив з колін Кодрінгера і втік.