Час погорди - Сапковський Анджей
Аплегатт зауважив, що у нього злегка тряслися руки. Чоловіки притулились спинами до шинквасу, без поспіху потягаючи з глиняних чашечок.
— Шановний господарю – озвався раптом той в окулярах. – Припускаю, що тут недавно проїздили дві дами, що інтенсивно намірялися у напрямку Горс Велену?
— Туди різні їздять – буркнув господар.
— Вищегаданих дам – сказав повільно окулярник – ви б не могли не зауважити. Одна з них чорноволоса і надзвичайно вродлива. Їздить на вороному жеребці. Друга, молодша, ясноволоса і зеленоока, мандрує на кобилі у яблуках. Були тут?
— Ні – випередив корчмаря Аплегатт, відчувши раптом холод на спині. – Не було.
Небезпека на сірому пір'я. Гарячий пісок…
— Гонець?
Аплегатт кивнув головою.
— Звідки і куди?
— Звідки й доки королівська воля пожене.
— Жінок, про яких випитую, на згаданому тракті не зустрічав?
— Ні.
— Щось ти швидко заперечуєш – буркнув третій чоловік, високий і худий, як тичка. Волосся мав чорне і блискуче, ніби вимащене жирним мастилом. – А не здається мені, що ти надто напружив пам'ять.
— Кинь, Хеймо – махнув рукою окулярник. – Це гонець. Не чіпляйся. Як називається це місце, господарю?
— Ангор.
— Як дістатись до Горс Велену?
— Га?
— Скільки миль?
— Я миль не міряв. Але зо три дні їзди буде…
— Кінно?
— Возом.
— Гей – раптом заволав коротун, підійшовши і виглянувши на подвір'я через широко відкриті двері. – Подивись-но, Професоре. Що це за один? Чи це не…
Окулярник теж визирнув на подвір'я, а його обличчя раптом скривилось.
— Так – просичав. – Це справді він. Але й пощастило нам.
— Почекаймо, поки увійде?
— Він не зайде. Бачив наших коней… Знає, що ми…
— Зомокни, Яксо. Він щось каже.
— Маєте вибір – розлігся з подвір'я злегка хриплий, але гучний голос, який Аплегатт одразу впізнав. – Один з вас вийде і скаже мені, хто вас найняв. Тоді від'їдете звідси без клопоту. Або вийдете всі троє. Чекаю.
— Сучий син… — буркнув чорноволосий. – Знає. Що робимо? – Окулярник повільним рухом відставив чарку на шинквас.
— Те, за що нам заплачено.
Поплював на долоню, поворушив пальцями і видобув меча. Побачивши його, два інших теж добули клинки. Господар відкрив рота для крику, але прудко його закрив під холодним поглядом з-під блакитних окулярів.
— Сидіть тут всі – просичав окулярник. – І ані мур-мур. Хеймо, коли почнеться, постарайся зайти до нього з тилу. Ну, хлопці, фарту. Виходимо.
Почалось одразу коли вийшли. Рохкання, тупіт ніг, брязкіт клинків. А потім крик. Такий, від якого волосся дибки встає.
Господар зблід на лице, жінка з синцями під очима глухо скрикнула, обіруч притискуючи маля до грудей. Кіт на запічку зістрибнув на рівні ноги, вигнув хребет, хвіст наїжачився йому як щітка. Аплегатт швидко відсунувся з кріслом у куток. Корд мав на колінах, але не добув його з піхов.
З подвір'я знову гупання ніг в дошки, свист і дзенькіт клинків.
— Ах, ти… — крикнув хтось дико, а в тому крику, хоч і закінченому брудною лайкою, було більше розпачу, аніж люті. – Ти…
Свист клинків. І одразу після того високий, уривчастий вереск, що здавалось розривав повітря на шматки. Глухий стукіт, ніби на дошки впав тяжкий мішок з зерном. Від конов'язі стук копит, іржання настрашених коней.
На дошках знову гухі удари, тяжкі, швидкі кроки бігуна. Жінка з малятком притулилась до чоловіка, господар вперся спиною у стіну. Аплегатт витяг корда, далі ховаючи зброю під стільницею. Людина, що бігла, намірявся просто до заїзду, було ясно, що за мить з'явиться у дверях. Але до того, як з'явився у дверях, свиснуло лезо.
Чоловік верескнув, а зразу після цього поточився до середини. Здавалось, що падає на поріг, але не впав. Ступив кілька хитких, повільних кроків і тільки тоді тяжко впав на центр кімнати, піднімаючи нагромаджену в шпаринах підлоги куряву. Упав на обличчя, безвладно стиснувши руки і підібгавши ноги в колінах. Кришталеві окуляри зі стуком впали на дошки, розлетівшись на блакитний порох. З-під нерухомого тіла почала виростати темна, блискуча калюжа.
Ніхто не ворухнувся. Ані крикнув.
До кімнати зайшов біловолосий.
Меч, який тримав у руці, спритно запхав до піхов на плечах. Наблизився до стійки, навіть поглядом не удостоївши трупа, що лежав на підлозі. Господар скулився.
— Недобрі люди… — сказав хрипко біловолосий. – Недобрі люди померли. Коли приїде байлі, може виявитись, що за їх голови була нагорода. Хай зробить з нею те, що вважає за потрібне.
Господар квапливо покивав головою.
— Також може трапитись – продовжив за мить біловолосий – що про цих недобрих людей розитуватимуть їх товариші чи друзі. Тим скажи, що їх покусав Вовк. Білий Вовк. І додай, щоб часто озирались за собою. Одного дня озирнуться і побачать Вовка.
Коли через три дні Аплегатт добрався до брам Третогору, було вже добре за північ. Був розгніваний, бо затримався над ровом і надірвав собі горло – стражники спали непробудно і зволікали з відкриттям воріт. Розслабився і прокляв їх зволікання, до сухої нитки і до третього покоління включно. Пізніше з приємністю дослухався, як пробуджений начальник варти доповнив їх цілком новими виразами, які він адресував матерям, батькам і прабабкам кнехтів. Звісно, про зустріч віч-на-віч з королем Візіміром не можна було навіть марити. Зрештою, йому це було байдуже – сподівався, що виспиться до утрені, до вранішнього дзвоніння. Він помилявся. Замість того, щоб вказати йому місце для відпочинку, його без зволікань провели до кордегардії. У кімнаті його чекав не правитель, але той другий, велетенський і товстий. Аплегатт його знав – це був Дійкстра, довірена особа короля Реаднії. Дійкстра – гонець знав це – мав право вислуховувати повідомлення, призначених для вух короля. Аплегатт вручив йому лист.
— Маєш усне послання?
— Маю, пане.
— Кажи.
— Демавенд до Візіміра – проказав Аплегатт, закриваючи очі. – Перше: Перебрані готові на другу ніч після липневого новолуння. Припильнуй, щоб Фольтест не підвів. Друге: він не вшанує з'їзду Мудрагелів на Танедді своєю присутністю, і тобі так само не радить. Третє: Левенятко мертве.
Дійкстра злегка скривився, побарабанив пальцями по столі.
— Тут маєш листи для короля Демавенда. А усне послання… Нашорош добре вуха і напруж пам'ять. Повториш твоєму королеві слово в слово. Тільки нікому іншому. Нікому, розумієш?
— Розумію, пане.
— Повідомлення таке: Візімір до Демавенда. Перебраних необхідно притримати. Хтось зрадив. Полум'я згромадив армію у Доль Ангра і тільки чекає на привід. Повтори.
Аплегатт повторив.
— Добре – кивнув головою Дійкстра. – Вирушиш, як тільки зійде сонце.
— Я вже п'ять днів на тракті, вельможний пане – гонець потер зад. – Мені б поспати хоча б до ранку… Дозволите?
— Чи твій король, Демавенд, зараз спить ночами? Чи сплю я? За саме тільки питання ти повинен отримати в писок, хлопе. Тобі дадуть їсти, потім трохи протягнеш кістки на сіні. А перед світанком вирушиш. Я казав, щоб тобі дали породистого жеребчика, побачиш, мчить наче вітер. І не криви губи. Ще тримай саквочку з екстра премією, щоб ти собі не думав, що Візімір скнара.
— Дякую, пане.
— Коли будеш у лісах над Понтраем, пильнуй. Там бачили Білок. Та й звичайних бандитів там в околицях не бракує.
— О, я це знаю, пане. О, я дещо бачив три дні тому…
— Що бачив?
Аплегатт швидко розповів про події у Анхорі. Дійкстра слухав, схрестивши потужні передпліччя на грудях.
— Професор… — сказав у задумі. – Хеймо Кантор і Коротун Якса. Убиті відьмаком. У Анхорі, на тракті, що виходить до Горс Велену, або на Таннед, до Гарстангу. А Левенятко мертве?
— Перепрошую, пане?
— Неважливо – Дійкстра підвів гоову. – Принаймні для тебе. Відпочивай. А на світанку в дорогу.
Аплегатт поїв, що було йому принесено, трохи полежав, такий змучений, що й ока не склепив, а перед світанком був вже за брамою. Жеребчик був і справді швидким, але норовистим. Аплегатт не любив таких коней.
На плечах, між лівою лопаткою та хребтом щось нестерпно свербіло, як ніби блоха вкусила його, поки дрімав у стайні. А почухатись можливості не було.
Жеребчик затанцював, заіржав. Гонець дав йому острогами і пішов у галоп. Час квапив.
***********
— Gar'ean – просичав Cairbre, вихиляючись з-за гілля дерева, з якого оглядав гостинець — En Dh'oine[12] aen evall a strsede!
Тoruviel зірвалась з землі, хапаючи і припасовуючи меча, носаком чобота штурхнула в стегно Yaevinna, який дрімав поряд, спершись у вирву ями від поваленого бурею дерева. Ельф зірвався, засичав, обпікшись гарячим піском, на який сперся долонею.
— Que suecc's?
— Вершник на дорозі.
— Один? – Yaevinn підняв лік і колчан. – Cairbre? Тільки один?
— Один. Наближається.
— То візьмемо його. Буде одним Dh'oine менше.
— Дай спокій – Toruviel схопила його за рукав. – Нащо нам це? Ми мали провадити розвідку, а потім з'єднатись з командою. Маємо убивати цивільних по дорогах? Це так виглядає боротьба за свободу?
— Саме так. Посунься.
— Якщо на дорозі зостанеться труп, кожен проїжджий патруль підніме тривогу. Військо почне полювати на нас. Заблокують броди, ми можемо мати клопіт з форсуванням ріки!
— Цією дорогою мало хто їздить. Поки труп знайдуть, ми будемо вже далеко.
— Цей їздець теж вже далеко – сказав з дерева Cairbre. – Замість гадати, слід було стріляти. Тепер його вже не дістанеш. Це добрих двісті кроків.
— З моєї шістдесятифунтівки? – Yaevinn погладив лук. – Тридцяти дюймовою стрілою? Крім того, це не є двісті кроків. Це гора сто п'ятдесят. Mirę, que spar aen'le.
— Yeavinn, залиш…
— Thaess aep, Toruviel.
Ельф відгорнув шапку так, щоб йому не заважала прип'ятий до неї більчачий хвіст, швидко нап'яв лука, сильно, аж до вуха, точно прицілився і спустив тятиву.
Аплегатт не почув стрілу.
