Час погорди - Сапковський Анджей
Була то стріла "тиха", спеціально обладнана довгими, вузькими сірими перами, з древком, жолобкованим для збільшення жорсткості і зменшення важкості. Трьохлопасне, гостре мов голка вістря з силою вдарив гінця у центр спини,між лівою лопаткою і хребтом. Грані були встановлені під кутом– увійшло в тіло вістря обернулось і вкрутилось як шуруп, розсікаючи тканини, розрізаючи кровоносні судини і трощачи кістки. Аплегатт звалився грудьми на шию коня і зісковзнув на землю, безвладний як мішок вовни. Пісок дороги був гарячий, нагрітий сонцем так, що аж обпікав. Але гонець вже цього не відчув. Помер миттєво.
Казати, що я її знав, було б перебільшенням. Думаю, що крім відьмака і чародійки її ніхто не знав. Коли я побачив її першого разу, вона загалом не справила на мене великого враження, не зважаючи навіть на досить надзвичайні обставини, які це супроводжували. Я знав і таких, які стверджували, що відразу, від першої зустрічі чули повівання смерті, яка крокувала за дівчиною. Однак мені вона задалася цілком звичайною, хоча я точно знав, що звичайною вона не була – тому то я з усіх сил намагався знайти, відкрити, відчути у ній цю незвичайність. Але я нічого не помітив і нічого не відчув. Нічого, що могло би сигналом, передчуттям чи попередженням подальших трагічних випадків. Тих, причиною яких була. І тих, які сама викликала.
Жовтець, Півстоліття поезії.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Одразу на перехресті, у місці, де закінчився ліс, у землю було вбито дев'ять стовпів. До верхівки кожного стовпа було плоско прикріпленоколесо колесо від воза. Над колесами клубочились ворони і круки, дзьобаючи і шарпаючи трупи, прив'язані до ободу і маточини. Висота стовпів і численність птаства дозволяла, щоправда, тільки вгадуючи, чим були непізнавані рештки, що спочивали на колесах. Але були трупами. Не могли бути нічим іншим.
Цирі відвернула голову і з відразою зморщила ніс. Вітер віяв з боку стовпів, доносячи сморід тіл, що розкладались над роздоріжжям.
— Розкішна декорація – Єнніфер нахилилась в сідлі і сплюнула на землю, забувши, що ще недавно за таке плювання гостро шпетила Цирі. – Мальовнича і пахуча. Але чому тут, на краю пущі? Зазвичай щось таке ставляь тільки за міськими мурами. Маю рацію, добрі люди?
— Це Білки, шляхетна пані – поспішив з поясненням один з мандрівних торгівців, що саме нагодився на перехресті, стримуючи запряженого до навантаженої двоколки ваговоза. – Ельфи. Там, на тих стовпах. Тому й стоять стовпи в лісі. Для перестороги іншим Білкам.
— Чи це значить – чародійка подивилась на нього – що взятих живцем Scoia'tael привозять сюди…
— Ельфи, пані чародійко, рідко даються взяти себе живцем – перебив торгівець. – А якщо навіть якогось воякі і схоплять, то везуть його до міста, бо там живуть осілі нелюди. Коли вони спостерігають за стратою на ринку, їм одразу пропадає охота приставати до Білок. Але коли у бою вбивають якихось ельфів, то трупи хвозять на перехрестя і вішають на стовпах. Їх часто возять з далеку, привозячи цілком засмерділими…
— Подумати тільки – буркнула Єнніфер – що нам забороняють некромантські практики зважаючи на пошану до смерті і покійників, останки, яким належно віддати честь, спокій і поховальна церемонія…
— Що кажете, пані?
— Нічого. Забираймося звідси як найшвидше, Цирі, щоб бути далі від цього місця. Тьху, маю враження, що я вже вся просякла тим смородом.
— Я теж, еге-гей – сказала Цирі, клусом об'їжджаючи довкола навантажену упряжку. – Поїдемо галопом, добре?
— Добре… Цирі, галопом, але не вар'ятським!
******
Скоро вони побачили місто, велике, оточене мурами, наїжачене вежами з шпичастими блискучими дахами. А за містом було видно море, зелено-синє, що іскрилося у променях вранішнього сонця, тут і там вкрите цятками білих вітрил. Цирі стримала коня на краю піщаного урвища, підвелась у стременах, жадібно втягнула носом вітер і запах.
— Горс Велен – сказала Єнніфер, під'їжджаючи і стаючи поряд. – Нарешті доїхали. Повертаймо на шлях.
На дорозі пішли знову легким галопом, залишивши позаду кілька повільних підвод і обтяжених в'язанками дерева пішоходів. Коли вони випередили всіх і зостались самі, чародійка сповільнилась і жестом стримала Цирі.
— Під'їдь ближче – сказала. – Ще ближче. Візьми віжки і веди мого коня. Мені потрібні обидві руки.
— Для чого?
— Я ж просила, візьми віжки.
Єнніфер витягла з в'юків срібне дзеркальце, протерла його, після чого проказала закляття. Дзеркальце піднялось з її долоні, злетіло і зависло над кінскою шиєю, точнісінько напроти обличчя чародійки.
Цирі здивована зітхнула, облизала губи.
Чародійка витягла з в'юків гребінь, зняла берет і наступні декілька хвилин енергійно чесала волосся. Цирі зберігала мовчанку. Знала, що під час чесання волосся Єнніфер не можна було перешкоджати ані відволікати її. Мальовничий і на перший погляд недбалий безлад її кучерявих і буйних пасем з'являвся внаслідок довготривалих старань і вимагав немало зусиль.
Чародійка знову сягнула в'юків. Причепила до вух діамантові кульчики, а на обидва зап'ястки надягла браслети. Зняла шаль і розщепила блузку, відкрила шию і чорну оксамитку, оздоблену зіркою з обсидіану.
— Ха! – не втрималась врешті Цирі. – Я наю, для чого ти це робиш! Хочеш гарно виглядати, бо ми їдемо до міста? Вгадала?
— Вгадала.
— А я?
— Що ти?
— Я теж хочу гарно виглядати! Зачешуся…
— Надягни берет – різко сказала Єнніфер, вглядаючись у дзеркальце, що висіло над вухами коня. – На те саме місце, де був. І сховай під ним волосся.
Цирі гнівно пирхнула, але одразу послухалась. Вона вже давно навчилась розпізнавати барви і відтінки голосу чародійки. Знала, коли можна намагатись сперечатись, а коли ні.
Єнніфер врешті вклала кучері на чолі, видобула з в'юків малий слоїк з зеленого скла.
— Цирі – лагідно сказала. – Ми подорожуємо таємно. А подорож ще не закінчилась. Тому ти маєш приховати волосся під беретом. У кожній брамі є такі, кому платять за прискіпливе і уважне вивчення подорожніх. Розумієш?
— Ні – відрізала нахабно Цирі, потягнувши поводи карого жеребця чародійки. – Ти вималювалась так, що тим вивідувачам з брами очі повилазять! Гарна мені таємність!
— Місто, до брами якої ми рухаємся – усміхнулась Єнніфер – це Горс Велен. Я не мушу маскуватись у Горс Велені, а скоріше, сказати б, навпаки. З тобою інша справа. Тебе ніхто не повинен запам'ятати.
— Ті, які будуть дивитись на тебе, побачать і мене! – Чародійка відкрила слоїчок, з якого запахло бузком і аґрусом. Зануривши у слоїчок вказівний палець втерла собі під очі трохи вмісту.
— Я сумніваюсь в цьому – сказала, чомусь загадково усміхаючись – щоб хтось звернув на тебе увагу.
Перед мостом стояв довгий ряд їздців і возів, а на передбрам'ю скупчились подорожні, очікуючи черги на контроль. Цирі зітхнула і забурчала, роздратована перспективою довгою чекання. Однак Єнніфер випросталаь у сідлі і рушила клусом, дивлячись високо над головами подорожніх – вони одразу прудко розступились, зробили місце, шанобливо кланяючись. Стражники у довгих кольчугах теж одразу помітили чарподійку і зробили їй вільну дорогу, не шкодуючи ударів ратищами списів, якими почастували впертих чи занадто повільних.
— Сюди, сюди, вельможна пані – заволав один зі стражників, подивившись на Єнніфер і міняючись з виду. – Їдьте сюди, ласкаво прошу! Розступіться! Розступіться, хами!
Поспішно викликані командиром варти вартівники, що з'явились з кордегардії, були набурмосені і злі, але при вигляді Єнніфер почервоніли, широко відкрили очі і вуста, зігнулись у низькому поклоні.
— Смиренно вітаємо у Горс Велені, ясна пані – пробелькотів, підходячи і витріщаючись. – за вашою командою… Чи є в моїй силі чимось догодити вельможній? Дати ескорт? Провідника? Може викликати когось?
— Не треба – Єнніфер випросталась на луці, поглянула нього зверху. – Я перебуватиму в місті недовго. Їду на Танедд.
— Очевидно… — солдат переступив з ноги на ногу, не відводячи очей від обличчя чародійки. Інші стражники витріщались так само. Цирі пихато випросталась і задерла голову, але констатувала, що на неї ніхто не дивиться. Ніби її взагалі не існувало.
— Очевидно – повторив командир сторожі. – На Танедд, так… На з'їзд. Зрозуміло, зрозуміло. Тоді бажаю…
— Дякую – чародійка пришпорила коня, виразно показуючи, що їй нецікаво, чого їй бажав побажати комендант. Цирі послідувала за нею. Вартові вклонялись проїжджаючій Єнніфер, а її й далі не удостоювали навіть поглядом.
— Навіть не запитали тебе про мене – буркнула, наздоганяючи Єнніфер, і обережно керуючи конем всеред виїжджених у болоті вулиці колій. – Ані про те, звідки їдемо! Ти їх зачарувала?
— Не їх. Себе.
Чародійка повернулась, а Цирі голосно зітхнула. Очі Єнніфер пломеніли фіолетовим блиском, а обличчя випромінювало вроду. Засліплюючу. Викличну. Грізну. І неприродню.
— Зелений слоїчок! – одразу здогадалась Цирі. – Що це було?
— Гламарія. Еліксир, а скоріше мазь для спеціальних випадків. Цирі, чи так необхідно заїжджати у кожну калюжу на дорозі?
— Я хочу помити коневі бабки!
— Не дощило вже місяць. Це помиї і кінські сцяки, не вода.
— Ага… Чому ти вжила той еліксир? Ти аж так сильно того потребувала…
— Це є Горс Велен – перебила Єнніфер. – Місто, яке своїм добробутом значною мірою завдячує чародіям. Точніше, чародійкам. Сама бачиш, як ставлться тут до чародійок. А я не мала бажання ані називатись, ані пояснювати, ким я є. Я волію, щоб це було очевидним з першого погляду. За цим червоним домом повернемо в ліво. Кроком, Цирі, стримуй коня, бо перекинеш якусь дитину.
— А чому ми сюди приїхали?
— Я вже тобі це казала.
Цирі пирхнула, зціпила вуста, сильніше штурхнула верхового п'ятами. Кобила затанцювала, мало не врізавшись у віз, що саме проминав їх. Візник встав з козел і замірявся вдарити її батогом, але при вигляді Єнніфер швидко всівся і почав допитливо вивчати стан своїх черевиків.
— Ще один такий вибрик – процідила Єнніфер – і ти мене розгніваєш. Поводишся як козичка. Соромиш мене.
— Ти хочеш віддати мене до якоїсь школи, так? Я не хочу!
— Тихше. Люди витріщаються.
— На тебе витріщаються не на мене! Я не хочу іти до ніякої школи! Ти мені обіцяла, що завжди будеш зі мною, а тепер хочеш мене залишити! Саму! Я не хочу бути сама!
— Сама не будеш.
