Час погорди - Сапковський Анджей
– хіба що на коні посплю… Засну, як вночі… Уааууа…
— Холод тебе збадьорить, коли поженеш кобилку клусом – гречно сказав Аплегатт, стягуючи сідло з балки. – Щасливої дороги, панночко.
Дівчина повернулась і подивилась на нього, як ніби тільки зараз його зауважила. Очі мала великі і зелені, як смарагди. Аплегатт накинув черпакна коня.
— Зичу щасливої дороги – повторив. Зазвичай не був емоційний чи велемовний, але тепер відчув потребу у спілкуванні з ближнім, навіть якщо тим ближнім була звичайна заспана шмаркачка. Цьому може сприяли довгі дні самотності на шляху, а може те, що шмаркачка нагадувала його середульшу доньку.
— Нехай вас бережуть боги – додав – від випадку і злої пригоди. Ви дві самі і при тому жінки… А часи зараз недобрі. Всюди на гостинцях чигає небезпека…
Дівчина ширше відкрила зелені очі. Гонець відчув холод на спині, його прошило тремтіння.
— Небезпека… — раптом озвалась дівчина дивним, зміненим голосом. – Небезпека є тиха. Не почуєш, коли надлетить на сірих перах. Я мала сон. Пісок… Пісок був гарячий від сонця…
— Що? – Аплегатт завмер з впертим у живіт сідлом. – Що ти кажеш, панночко? Який пісок?
Дівчина сильно здригнулась, потерла обличчя. Кобила в яблуках трусонула головою.
— Цирі! – різко закричала чорноволоса жінка з подвір'я, поправляючи підпругу і в'юки карого жеребця. – Поспішай!
Дівчина позіхнула, подивилась на Аплегатта, моргнула, справляючи враження здивованої його присутністю у стайні. Гонець мовчав.
— Цирі – повторила жінка. – Заснула там?
— Вже йду, пані Єнніфер!
Коли Аплегатт врешті осідлав коня і виводив його на подвір'я, за жінкою і дівчиною не було вже й сліду. Когут протяжно запіяв і хрипло розгавкався пес, серед дерев озвалась зозуля. Гонець скочив у сідло. Пригадав собі раптом зелені очі заспаної дівчини, її дивні слова. Тиха небезпека? Сірі пера? Гарячий пісок? Певно несповна розуму була дівка, подумав. Видно, багато таких зараз, божевільних дівок, скривджених у воєнні дні мародерами чи іншими гультяями… Так, точно божевільна. А може тільки сонна, вирвана зі сну, не прокинулась ще? Дивовижно, які марення не раз люди плетуть, коли на світанні затримуєшся між сном і дійсністю.
Його знову прошило тремтіння, а між лопатками озвалась біль. Помасажував кулаками плечі.
Як тільки опинився на маріборзькому тракті, дав коневі п'ятами у боки і пішов у галоп. Час квапив.
*******
У Маріборжі гонець не відпочивав довго – дня не минуло, а вітер знову свистів йому у вухах. Новий кінь, шпакуватий жеребець з маріборзької стайні, гнав швидко, витягаючи шию і замітаючи хвостом. Миготіли придорожні верби. Груди Аплегатт обтяжувала саква з дипломатичною поштою. Зад болів.
— Тьху, а щоб ти собі карк скрутив, лихач трахнутий! – вереснув йому услід візник, тягнучи поводи запрягу, який сполошив чвалуючий жеребець. – Дивіться на нього, як жене, наче йому смерть п'яти лиже! А впади, впади, шаленцю, і жодної кістки не позбираєш!
Аплегатт витер око, що засльозилось від гонитви.
Вчора передав королеві Фольтестові листи, а потім проказав таємне послання короля Демавенда.
— Демавенд до Фольтеста, У Доль Ангра все готове. Перебрані чекають на наказ. Обумовлений термін: друга ніч липня по новому місяці. Люди повинні висадитись на той берег двома днями пізніше.
Над гостинцем літали зграї ворон, голосно каркаючи. Летіли на схід, у напрямку Махакаму та Доль Ангра, у бік Венгербергу. Їдучи, гонець повторював у пам'яті слова таємного послання, яке за його посередництвом король Темерії слав королеві Аердіну.
Фольтест до Демавенда. Перше: Притримаймо акцію. Мудрагелі скликали з'їзд, мають зустрітись і радитись на острові Танедд. Той з'їзд може багато змінити. Друге: пошуки Левенятка можна припинити. Підтвердилося. Левенятко мертве.
Аплегатт вдарив жеребця каблуком. Час квапив.
*******
Вузька лісова дорога була загромаджена возами. Аплегатт сповільнився, спокійно підклусував до останнього з довгої колони воза. Одразу зорієнтувався, що не пропхнеться через затор. Про повернення не могло бути й мови, це була б занадто велика втрата часу. Заглиблення у багнисті хащі з метою об'їзду затору теж зовсім його не тішило, Тим більше, що вже сутеніло.
— Що тут сталось? – запитав візників останнього повозу колонни, двох стариганів, з яких один, здавалось, дрімав, а другий помер. – Напад? Білки? Говоріть! Я поспішаю…
Поки хтось з стариганів спромігся відповісти, від невидимої серед лісу голови колони розляглись крики. Візники у поспіху застрибували на вози, шмагали коней і волів за допомоги вишуканих прокльонів. Колона тяжко рушила з місця. Дрімаючий старигань очуняв, ворухнув бородою, цмокнув на мулів і шмагонув їх шлейками по задниці. Старигань, що виглядав на мерця, ожив, відсунув солом'яного капелюха з очей і подивився на Аплегатта.
— Дивіться на нього – сказав. – Поспішаємо. Гей, синку, тобі пощастило. Саме вчасно сюди прискакав.
— Ага – рухнув бородою другий старигань і пришвидшив мулів. – Саме вчасно. Якби ти опівдні приїхав, стояв би якраз з нами, чекав на вільний проїзд. Всім нам швидко, але чекати треба. Як поїдеш, коли тракт замкнений?
— Тракт був перекритий? А з якої причини?
— Страшний людожер з'явився тут, синку. Напав на лицаря, що їхав трактом удвох з пахолком. Потвора зірвала лицареві голову разом з шоломом, а коневі випустив кишки. Пахолок зумів втекти, казав, жах один, що шлях був червоним від юшки…
— Що то був за монстр? – запитав Аплегатт, стримуючи коня, щоб продовжувати розмову з візниками возу, що повз. – Дракон?
— Ні, не дракон – сказав другий старигань, той, що у солом'яному капелюху. – Кажуть, мандигора, чи якось так. Пахолок казав, що летюча бестія, жорстока мантикора. А й затята! Думали, що зжере лицаря і відлетить, але де там! Сіла оно на дорозі, курва мать, і сидить, сичить, зубищами виблискує… Ну, то й закрила шлях, наче корок пляшки, бо хто під'їжджав і бачив потвору, залишав віз і ходу назад. Тоді скупчилось возів на півмилі, а довкола, як сам бачиш, синку, грязюка і мокроти, ані об'їхати, ані повернути. Відтоді й стоїмо…
— Стільки хлопів! – пирхнув гонець. – А стали як дуби! Було взятии сокири та списи і вигнати бестію з дороги, або вбити.
— Ага, пара спробували – промовив кермуючий старигань, підганючи мулів, бо колона рушила швидще. – Трьох червонолюдів з купецької охорони, а з ними чотири новобранці, що до Каррерасу до твердині шйли до війська. Червонолюлів бестія жорстоко покалічила, а новобранці…
— Здристнули — докінчив другий старигань, після чого соковито й далеко сплюнув, несхибно влучивши у вільний простір між задами мулів. – Здиміли, ледве того мандигора побачили. Один ото у гачі насрав. О, дививсь, дивись, синку, то він! Там!
— Що то ви мені тут – злегка зденервувався Аплегатт – дристуна хочете показувати? Не цікавлюсь…
— Не це! Потвору! Убиту потвору! Солдати її на фіру кладуть! Бачите?
Аплегатт встав у стременах. Попри западаючу темряву і скупчених гав побачив підняте солдатами величезне сіре тілисько. Нетопирячі крила і хвіст скоріона чудовиська тяглись безвладно землею. Крякнувши хором, вояки піднесли вантаж вище і звалили на віз. Запряжені до возу коні, напевно занепокоєні смородом крові і стерва, заіржали, смикаючи дишлом.
— Не зупинятись! – верескнув на стариганів командуючий солдатами десятник. – Їхати далі! Не заважати проїзду!
Дідок поквапив мулів, віз підскочив на вибоїнах. Аплегатт штурхнув коня каблуками, наздогнав.
— Напевно, вояки бестію прикінчили?
— Та де там – заперечитив старигань. – Вояки, як прийшли, хіба що тільки на людей визвірювались, сварились. То стій, то ступай, а то це, а о то се. До потвори їм спішно не було. Послали за відьмаком.
— За відьмаком?
— Так було – запевнив другий старигань. – Хтось пригадав, що у селі бачили відьмака, тоді й послали по нього. Проїхав потім повз нас. Волосся мав біле, губи паскудні і важкий меч на плечах. Година не минула, як хтось від переду крикнув, що зараз буде можна їхати, бо відьмак бестію убив. Тоді ми нарешті рушили і аккурат ти, синку, нагодився.
— Ха – сказав Аплегатт замислено. – скільки років дорогами ганяю, а ще відьмака не зустрічав. Чи хтось бачив, як він те чудовисько прибив?
— Я бачив! – заволав хлопець з тьмяною чуприною, підклусувавши з іншого боку возу. Їхав на охляп[5], правлячи гречкуватою шкапкою за допомогою шнура. – Все бачив! Бо при солдатах був, насамісінькому переді!
— Дивіться на шмарка – сказав кермуючий старигань. – Молоко під носом, а який мудрий! А батогом хочеш?
— Нехай собі, отче – втрутився Аплегатт. – Скоро розстанемося, там я на Каррерас поїду, а поки що хотілось би знати, що було з тим відьмаком. Кажи, малий.
— А було так – почав швидко хлопець, їдучи кроком поряд з запрягом – що він прибув до військового комеданта. Сказав, що зветься Герант. Комедант йому на те, що як зветься, так зветься, краще хай береться до роботи. І показав де сидить чудовисько. Відьмак під'їхав ближче, побачив одоробло. До потвори було ще стає[6], або й більше, Але він тільки з Даля подивився і відразу сказав, що це є винятково велика мантикора і що уб'є її, як йому заплатять двісті корон.
— Двісті корон? – захлинувся інший старигань. – Що він, геть здурів?
— Так само і пан комедант сказали, і ще дещо бридкіше. А відьмак на це, що саме стільки це і має коштувати і що йому все одно, нехай потвора сидить на дорозі хоч і до судного дня. Комендант на це, що стільки грошей не заплатить, воліє почекати, аж поки потвора сама відлетить. Відьмак на це, що потвора не відлетить, бо є голодна і люта. А якщо відлетить, то скоро повернеться назад, бо це її ловецька теро… терет… теретор…
— А ти, шмарку, не плети! – розсердився правуючий старигань, без видимого наслідку пробуючи вишмаркатись у пальці, в яких одночасно тримав віжки. – А ну кажи, як було!
— Вже кажу! Відьмак мовив так: чудовисько не відлетить, а буде їсти цілу ніч убитого лицаря, поволі, бо лицар у латах, видлубати його з середини важко. На це під'їхав купець і ну умовляти відьмака, так і сяк, щоб зробив знижку і йому дадуть сто корон. А відьмак їм на це, що бестія, що зветься мантикора і дуже і дуже небезпечна, ті сто корон можуть собі запхати до сраки, він карку не підставлятиме.
