Записки з мертвого дому - Достоєвський Федір

А втім, сам я не думав про знайомства: я все ще був неспокійний, похмурий і недовірливий. Знайомства мої почалися самі собою. Одним із перших став навідувати мене арештант Петров. Я кажу навідувати й особливо натискую на це слово. Петров жив ув особливому відділенні і в найдальшій від мене казармі. Зв'язків між нами, видимо, не могло бути жодних; спільного теж нічогісінько у нас не було та й бути не могло. Але ж Петров у цей перший час немов за обов'язок вважав мало не щодня заходити до мене в казарму або зупиняти мене в шабашний час, коли, бувало, я ходжу за казармами, по змозі геть далі від усіх очей. Попервах мені це було неприємно. Та він якось так умів зробити, що незабаром його відвідини стали навіть розважати мене, дарма що він був зовсім не дуже товариська й говірка людина. На вигляд був він невисокого зросту, дужої будови, спритний, верткий, з досить приємним обличчям, блідий, з широкими вилицями, з сміливим поглядом, з білими густими й дрібними зубами й з постійною щіпкою тертого тютюну за спідньою губою. Класти за губу тютюн було звичаєм багатьох каторжних. Він здавався молодшим за свої літа. Йому було років сорок, а на око тільки тридцять. Розмовляв він зо мною завжди надзвичайно невимушено, тримав себе цілком на рівній нозі, тобто надзвичайно порядно й делікатно. Якщо він помі-

чав, наприклад, що я прагну самотини, то, порозмовлявши зо мною хвилин зо дві, зараз же залишав мене і кожного разу дякував за увагу, чого, звісно, не робив ніколи й ні з ким з усієї каторги. Цікаво, що такі ж відносини між нами тривали не тільки перші дні, а й кілька років поспіль і майже ніколи не ставали ближчими, хоч він був справді відданий мені. Я навіть і тепер не можу вирішити: чого саме йому від мене хотілося, чого він ліз до мене кожного дня? Хоч йому й траплялося згодом красти в мене, але він крав якось ненароком; грошей же майже ніколи в мене не просив, отже, приходив зовсім не по гроші або не за якимсь інтересом.

Не знаю також чому, але мені раз у раз здавалося, що він мовби зовсім не жив разом зо мною в острозі, а жив десь далеко в іншому будинку, в місті, і тільки відвідував острог мимохідь, щоб дізнатися про новини, навідати мене, подивитися, як ми всі живемо. Він усе кудись поспішав, начебто десь когось залишив і там ждуть його, начебто десь чогось не доробив. А тим часом він ніби не дуже й метушився. Погляд у нього теж був якийсь дивний: пильний, з відтінком сміливості й деякого насміху, але дивився він якось в далечінь, через предмет; ніби з-за предмета, що був перед його носом, він намагався розглядіти якийсь інший, що був далі. Це надавало йому неуважного вигляду. Я іноді навмисне дивився: куди піде від мене Петров? Де це його так ждуть? Але від мене він квапливо простував кудись в казарму чи в кухню, сідав там біля когось із співрозмовників, слухав уважно, часом і сам втручався в розмову навіть дуже гаряче, а потім враз якось урве й замовкне. Та чи він говорив, чи сидів мовчки, все ж видно було, що він тут тільки так, мимохідь, що десь там є діло і там його ждуть. Найдивніше те, що діла в нього не було ніколи ніякого; він не робив нічогісінько (крім казенних робіт" зрозуміло). Майстерства жодного не знав, та й грошей у ньвго майже ніколи не водилося. Але він і за грішми не дуже журився. І про що він розмовляв зо мною? Розмова його бувала така ж дивацька, як і він сам. Побачить, наприклад, що я ходжу десь один за острогом, і раптом круто поверне в мій бік. Ходив він завжди швидко, повертав завжди круто. Прийде ступою, а здається, ніби він підбіг.

— Здрастуйте.

— Здрастуйте.

— Я вам не перебив?

— Ні.

— Я ось хотів вас про Наполеона спитати. Він же рідня тому, що в дванадцятому році був? (Петров був з кантоністів і письменний).

— Рідня.

— Який же він, кажуть, президент?

Питався він завжди швидко, уривчасто, мовби йому треба було якнайшвидше про щось довідатись. Наче він довідувався про якусь дуже важливу справу, що не терпить найменшого зволікання.

Я пояснив, який він президент, і додав, що, можливо, незабаром й імператором буде.

— Це як?

Пояснив я, по змозі, й це. Петров уважно слухав, цілком розуміючи й хутко міркуючи, навіть нахиливши в мій бік вухо.

— Гм. А от я хотів вас, Олександре Петровичу, спитати: чи правда, кажуть, є такі мавпи, що в них руки до п'ят, а завбільшки вони з найвищу людину?

— Еге, є такі.

— Які ж це?

Я пояснив, скільки знав, і це.

— А де ж вони живуть?

— В жарких землях. На острові Суматрі е.

— Це в Америці, чи що? Як це кажуть, нібито там люди вниз головою ходять?

— Не вниз головою. Це ви про антиподів питаєте. Я пояснив, що таке Америка і, по змозі, що таке антиподи. Він слухав так уважно, наче умисне прибіг заради самих антиподів.

— А-а! А ось я торік про графиню Лавальєр читав, від ад'ютанта Ареф'єв книжку приносив. То це правда чи так тільки — вигадано? Дюма сочиненіє.

— Звісно, вигадано.

— Ну, прощайте. Дякую вам.

І Петров зникав, і, по суті, майже ніколи ми не розмовляли інакше, як оце.

Я став про нього розпитувати. М., дізнавшись про це знайомство, навіть перестерігав мене. Він сказав мені, що багато хто з каторжних наганяв на нього жах, особливо спочатку, в перші дні острогу, але жоден із них, навіть Газін, не справляв на нього такого жахливого враження, як цей Петров.

— Це найрішучіший, найбезстрашніший з усіх каторжних,— казав М.— Він на все здатен; він ні перед

чим не зупиниться, коли йому 'спаде забаганка. Він і вас заріже, якщо йому це заманеться, так, просто заріже, не поморщиться й не розкається. Я навіть думаю, він не сповна розуму. і

Ці слова дуже зацікавили імене. Але М. якось не міг пояснити мені, чому так здавалося йому. І дивна річ: кілька років поспіль я знав потім Петрова, майже щодня розмовляв із ним; весь час він був щиро прив'язаний до мене (хоч абсолютно не знаю за що),— і всі ці кілька років, хоч він і жив ув острозі розважливо й нічогісінько не вчинив жахливого; але я щоразу, дивлячись на нього й розмовляючи з ним, переконувався, що М. мав рацію й що Петров, можливо, людина найрішучіша, най-безстрашніша, людина, яка не знає над собою жодного примусу. Чому це так мені здавалося,— теж не можу втямити.

Зауважу, проте, що цей Петров був той самий, котрий хотів убити плац-майора, коли його покликали на кару й коли майор "врятувався чудом", як казали арештанти,— виїхав перед самою хвилиною кари. Іншим разом, ще до каторги, трапилося, що полковник ударив його на ученні. Мабуть, його й багато разів перед тим били; але цим разом він не схотів знести і заколов свого полковника відкрито, серед білого дня, перед вишику-ваним фронтом. А втім, я не знаю докладно всієї його історії; він ніколи не розповідав її мені. Звичайно, це були тільки спалахи, коли натура виявлялася раптом уся, цілком. Та все-таки були вони в ньому дуже рідко. Він справді був розсудливий і навіть смирний. Пристрасті в ньому таїлися, і навіть дужі, палкі; та гарячий жар той припав попелом і жеврів тихо. Ні крихти фанфаронства або пихи я ніколи не помічав у ньому, як, скажімо, в інших. Він сварився рідко, зате й ні з ким особливо не приятелював, хіба тільки з самим Сироткі-ним, та й то коли той був йому потрібен. Одного разу, правда, я бачив, як він серйозно розгнівався. Йому чогось не давали, якоїсь речі; чогось недоділили йому. Сперечався з ним арештант-силач, високий на зріст, злий, задирака, насмішник і аж ніяк не боягуз, Василь Антонов, із цивільного розряду. Вони вже довго кричали, і я думав, що все скінчиться багато-багато що простими стусанами, бо Петров, хоч і дуже рідко, але часом бився й лаявся, як найостанніший із каторжних. Та цим разом сталося не те: Петров раптом зблід, губи його затрусились і посиніли; дихати став він трудно. Він звівся

з місця і повільно, дуже повільно, своїми нечутними, босими кроками (влітку він дуже любив ходити босий) підійшов до Антонова. Раптом усі по всій галасливій і крикливій казармі разом занишкли; муху було б чути. Усі ждали, що буде. Антонов схопився йому устріч; він сам на себе був не схожий... Я не витерпів і вийшов із казарми. Я гадав, що не встигну ще зійти з ґанку, як почую крик зарізаної людини. Та й цим разом усе скінчилося нічим: не встиг ще Петров дійти до Антонова, як той мовчки й мерщій викинув йому спірну річ. (Ішлося про якусь жалюгідну шматину, про якісь підмотки). Хвилин за дві Антонов, зрозуміло, все-таки лайнув його помаленьку, для очистки совісті й для пристойності, щоб показати, що не зовсім же він так уже злякався. Та на лайку Петров не звернув ніякісінької уваги, навіть і не відповів: сила була не в лайці, та й справу він виграв на свою користь; він був дуже вдоволений і забрав шматину собі. За чверть години він уже, як і перше, тинявся по острогу з виглядом цілковитого нероби й ніби шукав, чи не здіймуть десь мову про щось цікаве, щоб приткнути туди й свого носа та послухати. Його, здавалося, все цікавило, але якось так виходило, що до всього він лишався здебільшого байдужий і тільки так никав по острогу без діла, метало його туди й сюди. Його можна було також порівняти з роботягою, з дужим роботягою, в якого затріщить робота, але якому поки що її не дають, і от він чекаючи сидить і бавиться з маленькими дітьми. Не розумів я й того, чому він живе в острозі, чому не тікає? Він не завагався б тікати, якби тільки сильно того захотів. Над такими людьми, як Петров, розум має владу лише доти, поки вони чогось не захочуть. Тоді вже на всій землі нема перепони їхньому бажанню. А я певен, що він зумів Ои втекти спритно, обдурив би всіх, по тижню міг би сидіти без хліба десь у лісі або на річці в очереті. Та, видно, він ще не натрапив на цю думку й не побажав цього цілком. Глибоких міркувань, особливого здорового глузду я ніколи в ньому не помічав. Ці люди так і народжуються з одною ідеєю, яка через ціле життя позасвідомо рухає їх туди й сюди; так вони й метаються все життя, доки не знайдуть собі діла цілком до сподоби; тут уже їм і голова ні до чого. Дивувався я іноді, як це така людина, яка зарізала свого начальника за побої, так безсуперечно лягає в нас під різки. Його часом і сікли, коли він попадався з горілкою. Як і всі каторжні без ремесла, він часом пускався проносити горілку.