Записки з мертвого дому - Достоєвський Федір

Та калачниця не погоджувалась.

— Ну а того не даси?

— Чого ще?

— Та чого миші не їдять.

— А щоб тобі болячка в пуп! — вереснула молодичка й засміялась.

Нарешті прийшов і пристав над роботами, унтер-офіцер з ціпком.

— Гей ви, чого порозсідалися! Починати!

— Та що, Іване Матвійовичу, дайте загад,— промовив один з "начальникуючих", поволі зводячись з місця.

— Чому там, на розводці, не казали? Барку розтаскай, от тобі й загад.

Сяк-так підвелися, нарешті, й зійшли до річки, ледве тягнучи ноги. В юрбі зараз же з'явилися й "розпорядники", принаймні на словах. Виявилось, що барки не слід було рубати даремно, а треба було по змозі зберегти дерево і особливо поперечні кокори, прибиті по всій довжині своїй до дна барки тиблями,— робота довга й нудна.

— От треба б понайперше відтягти оце бервенце. Берись-но, хлопці! — мовив один зовсім не розпорядник і не начальникуючий, а просто чорнороб, безсловесний і тихий чоловік, що досі мовчав, і, нагнувшись, обхопив

руками товсту колоду, чекаючи на помічників. Але ніхто не допоміг йому.

— Еге, підіймеш, гляди! І ти не підіймеш, та нехай і дід твій, ведмідь, прийде,— і той не підійме! — пробурчав хтось крізь зуби.

— То що ж, хлопці, як же починати? Я вже й не знаю...— промовив спантеличений вискочень, лишивши колоду й підводячись.

— Усієї роботи не переробиш... чого вискочив?

— ^рьом куркам корму дати обрахується, а туди ж перший... Хохітва!

— Та я ж, хлопці, хіба що,— відмагався спантеличений,— я ж тільки так...

— Та що мені на вас чохли понадівати, чи що? Чи солити вас звелите на зиму? — крикнув знову пристав, непорозуміло дивлячись на двадцятиголову юрбу, що не знала, як узятися до діла.— Починати! Швидше!

— Швидше швидкого не зробиш, Іване Матвійовичу.

--— Та ти й так нічого не робиш. Гей, Савельєв! Балакун Петрович! Тобі кажу: чого стоїш, витрішки продаєш!.. Починати!

— Та що ж я сам зроблю?..

— От дайте загад, Іване Матвійовичу.

— Сказано — не буде загаду. Розтаскай барку і йди додому. Починати!

Узялися, нарешті, але мляво, знехотя, невміло. Аж досадно було дивитися на цю здоровецьку юрбу дужих роботяг, які, здається, рішуче не тямили, як узятися до діла. Тільки були заходилися виймати першу, найменшу кокору,— виявилось, що вона ламається, "сама ламається", як донесено було на виправдання приставу; отже, так не можна було робити, а треба було взятися якось інакше. Почали довго судити-рядити поміж себе про те, як узятися інакше, що робити? Помалу-малу дійшло, звичайно, до лайки, погрожувало зайти й далі... Пристав знову гримнув і помахав ціпком, але кокора знову зламалась. Виявилося, нарешті, що сокир мало та що треба принести ще якийсь інструмент. Зараз же відрядили двох арештантів, під конвоєм, до фортеці по інструмент, а всі інші, чекаючи їх, спокійнісінько посідали на барні. повиймали свої люлечки й знову закурили.

Пристав, нарешті, плюнув.

— Ну, від вас робота не заплаче! Ой люди, люди! —

пробурчав він сердито, махнув рукою й пішов до фортеці, помахуючи ціпком. і

За годину прийшов кондуктор. Спокійно вислухавши арештантів, він заявив, що дає на загад вийняти ще чотири кокори, але так, щоб вони вже не ламалися, вийняти цілими, та поверх того розібрати чималу частину барки, з тим, що тоді вже можна буде йти додому. Загад був великий, але, батечки, як заходилися! Куди поділись ліньки, куди поділось нерозуміння! Застукали сокири, почали вивірчувати тиблі. Інші підкладали товсті жердини і, налягаючи на них у двадцять рук, моторно й майстерно виламували кокори, що, на мій подив, тепер виламувалися зовсім цілі й непопсовані. Діло кипіло. Усі раптом якось навдивовижу порозумнішали. Ні зайвих слів, ні лайки, кожен знав, що сказати, що зробити, куди стати, що порадити. Рівно за півгодини до барабана даний загад скінчили, і арештанти пішли додому, втомлені, але цілком вдоволені, хоч і виграли всього якихось півгодини проти встановленого часу. Але щодо себе я помітив одну особливість: хоч куди б я приткнувся їм поссбляти під час роботи, скрізь я був не до ладу, скрізь заважав, скрізь мене гнали геть мало не з лайкою.

Який-небудь останній обідранець, що й сам був найгіршим роботягою і не смів писнути перед іншими каторжниками, моторнішими й тямущішими, і той вважав за своє право крикнути на мене й прогнати мене, коли я ставав біля нього, бо, мовляв, я йому заважаю. Нарешті один із моторних просто й грубо сказав мені: "Куди лізете, ідіть геть! Чого встрявати, куди не кличуть".

— Попався в мішок! — зараз же підхопив другий.

— А ти краще карнавку візьми,— сказав мені третій,—та й іди збирати на кам'яне побудовання та на табачне розорення, а тут тобі робити нічого.

Доводилося стояти окремо, а окремо стояти, коли всі працюють, якось совісно. Та коли справді так вийшло, що я відійшов і став край барки, зараз же закричали:

— От яких надавали роботяг; що з ними зробиш? Нічого не зробиш!

Усе це, звісно, було навмисне, бо всіх це тішило. Треба було позбиткуватися над колишнім дворянчиком, і, звичайно, вони раділи з нагоди.

Дуже зрозуміло тепер, чому першим моїм питанням при вступі до острогу,— я вже казав раніше,— було: як

поводити себе, як поставити себе перед цими людьми? Я передчував, що часто будуть у мене такі ж зіткнення з ними, як тепер на роботі. Та, попри всі зіткнення, я вирішив не міняти плану моїх дій, який я вже почасти обдумав тоді; я знав, що він справедливий. А саме: я вирішив, що треба поводитися якомога простіше й незалежніше, ніяк не виявляти особливого намагання зближатися з ними; але й не відкидати їх, коли вони самі побажають зблизитися. Ніяк не боятися їхніх погроз та ненависті і, по змозі, удавати, що не помічаю того. Ніяк не зближатися з ними на деяких певних пунктах і не потурати деяким їхнім звичкам та звичаям, одно слово — не напрошуватися самому на повне їхнє товаришування. Я здогадався з першого погляду, що вони перші зневажали б мене за це. Однак, на їх розуміння (і я згодом довідався про це напевно), я все-таки мусив зберігати й шанувати перед ними навіть дворянське походження своє, тобто ніжитися, ламатися, бридитися ними, фиркати раз у раз, білоручничати. Саме так вони розуміли, що таке дворянин. Звісно, вони лаяли б мене за це, а все ж поважали б про себе. Така роль була не для мене; я ніколи не бував дворянином в їхньому уявленні; та зате я дав собі слово жодною поступкою не принижувати перед ними ні освіти моєї, ні складу думок моїх. Коли б я став, на догоду їм, підлещуватися до них, погоджуватися з ними, фамільярничати з ними та заходити в різні їхні витівки, щоб виграти їхню прихильність,— вони зараз же подумали б, що це я роблю зо страху та боягузтва, і поставилися б до мене з презирством. А—в був не приклад: він ходив до майора, і вони самі боялися його. З другого боку, мені не хотілося й замикатися перед ними в холодну й неприступну ввічливість, як робили поляки. Я дуже добре бачив тепер: вони зневажають мене за те, що я хотів працювати, як і вони, не ніжився й не ламався перед ними; і хоч я певно знав, що згодом вони муситимуть змінити свій погляд на мене, все ж думка, що тепер вони мовби мають право зневажати мене, гадаючи, що я на роботі запобігав перед ними,— ця думка страшенно смутила мене.

Коли ввечері, як скінчили пообідню роботу, я повернувся дб острогу, втомлений і змучений, страшна туга знов охопила мене. "Скільки тисяч таких днів ще попереду,— думав я,— все таких самих, все одних і тих самих!" Мовчки, вже смерком, блукав я один за казармами, вздовж огорожі, і раптом побачив нашого Шарика,

идо біг просто до мене. Шарик був наш осгрожний собака, так, як бувають ротні,, батарейні й ескадронні собаки. Він жив ув острозі з давнього-давна, нікому не належав, усіх вважав за хазяїв і годувався покиддю з кухні. Це був чималий собака, чорний ^ білими плямами, дворняга, не дуже старий, з розумними очима й з пухнастим хвостом. Ніхто ніколи не лащив його, ніхто не звертав на нього ніякої уваги. Ще першого дня я погладив його і з рук дав йому хліба. Коли я його гладив, він стояв смирно, ласкаво дивився на мене і на знак вдоволення тихо махав хвостом. Тепер, довго мене не бачивши,— мене, першого, хто за кілька років прилащив його,—" він бігав і шукав мене поміж усіма і, знайшовши, з скавучанням пустився мені устріч. Вже й не знаю, що зо мною сталося, але я кинувся цілувати його, я обняв його голову; він скочив мені передніми лапами на плечі й почав лизати мені обличчя. "Так ось друг, якого мені посилає доля!" — подумав я і щоразу потім, коли, в цей перший важкий і похмурий час, я повертався з роботи, то насамперед, не заходивши ще нікуди, я поспішав за казарми з Шариком, що скакав передо мною й скавучав з радощів, обхоплював його голову й цілував, цілував її, і якесь солодке, а разом і болюче почуття стискало мені серце. І пам'ятаю, мені аж приємно було думати, немовби хвалячись перед собою своєю ж мукою, що ось на всьому світі тільки й лишилася тепер для мене одна істота, яка любить мене, яка прив'язана до мене, мій друг, мій єдиний друг — мій вірний собака Шарик.

VII. НОВІ ЗНАЙОМСТВА. ПЕТРОВ

Але час минав, і я помалу-малу став обживатися. Щодень менше бентежили мене звичайні явища мого нового життя. Події, обстановка, люди — все якось притерлося до очей. Помиритися з цим життям було неможливо, але визнати його за доконаний факт давно вже був час. Усі непорозуміння, які ще лишилися в мені, я затаїв якнайглухіше всередині в себе. Я вже не никав по острогу сам не свій і не виявляв туги своєї. Дико цікаві погляди каторжних уже не спинялися на мені так часто, не стежили за мною з таким виробленим зухвальством. Я теж, видно, притерся до очей їм, з чого був дуже радий. По острогу я вже ходив як у себе дома, знав своє місце на нарах і навіть звик, видимо, до таких речей, що думав, поки й живий, до них не звикнути. Регулярно щотижня ходив голити половину своєї голови. Щосуботи, в шабашний час, нас викликали для цього, по черзі, з острогу до кордегардії (хто не поголиться, сам уже відповідав за себе), і там цирульники з батальйонів милили холодним милом наші голови й безжально скребли їх претупими бритвами, так що в мене й тепер навіть мороз обсипає шкіру, коли згадаю про це катування.