Білий пароплав - Айтматов Чингіз

Хлопчикові теж тицяли й подавали на тарілці м'ясо й інші страви. Але він одмовлявся, і, бачачи, що він нездужає, п'яні дали йому спокій.

Хлопчик лежав, зціпивши зуби. Йому здавалося, що так легше буде стримати нудоту. Та ще більше мучило його усвідомлення своєї безпорадності, те, що несила було щось вдіяти з цими людьми, які вбили Рогату матір-олени-цю. І в своєму дитячому праведному гніві, в розпачі хлопчик придумував усілякі способи помсти, як би він міг їх покарати, примусити зрозуміти, яке страхітливе злодіяння вони вчинили. Але нічого кращого не міг придумати, як тільки подумки покликати на допомогу Кулубека. Еге ж, того самого хлопця в солдатському бушлаті, що приїжджав з молодими шоферами по сіно тої хуртовинної ночі. Це була єдина людина з усіх, кого знав хлопчик, хто міг би подолати Орозкула, сказати йому всю правду в очі.

... На поклик хлопчика Кулубек примчав на вантажній машині, вискочив з кабіни з автоматом напоготові:

— Де вони?

— Там вони!

Побігли вдвох до хати Орозкула, шарпнули двері.

— Ні з місця! Руки вгору! — грізно наказав Кулубек з порога, націлюючись автоматом.

Всі отетеріли. Заціпеніли від страху хто де сидів. Шматки позастрявали їм у горлянках. З маслаками в масних руках, з масними щоками й масними ротами, нажерті, п'яні, вони не могли навіть ворухнутися.

— Ану, встань, гадино! — Кулубек приставив автомат до скроні Орозкула, і той затрусився весь, затинаючись, упав до ніг Кулубека.

— Зми-ло-ло-сердься, не-не вбивай ме-ме-мене! Та Кулубек був невблаганний.

— Виходь, гадино! Кінець тобі! — Міцного штурхана він дав під жирну задницю Орозкулові, примусив його підвестися, вийти з дому.

І всі, хто був, перелякані й мовчазні, вийшли в двір.

— Ставай до стіни! — наказав Кулубек Орозкулові.— За те, що ти вбив Рогату матір-оленицю, за те, що ти вирубав їй роги, на яких вона приносила колиску,— тобі смерть!

Орозкул упав у пилюку. Почав повзати, вити, стогнати:

— Не вбивайте, в мене ж і дітей немає. Сам я на всьому світі. Ні сина в мене, ні дочки...

Де й поділися його зарозумілість, його пиха! Жалюгідний і нікчемний боягуз. Такого навіть убивати не схотілося.

— Гаразд, не будемо вбивати,— сказав хлопчик Кулу-бекові.— Але нехай цей чоловік піде звідси геть і більше ніколи не повертається. Не потрібен він тут. Нехай іде геть.

Орозкул підвівся, підтягнув штани і, боячись озирнутись, затюпав геть — тлустий, одутлий, з обвислим галіфе. Та Кулубек зупинив його:

— Стривай! Ми тобі скажемо останнє слово. У тебе ніколи не буде дітей. Ти злий і негідний чоловік. Тебе ніхто тут не любить. Тебе не любить ліс,, ні одно дерево, навіть жодна травинка тебе не любить. Ти фашист. Геть звідси — і щоб назавжди. Ану, хутчій!

Орозкул побіг не оглядаючись.

— Шнель! Шнель! — реготав йому вслід Кулубек і для страху пальнув з автомата в повітря.

Радів хлопчик і святкував перемогу. А коли Орозкул зник з очей, Кулубек сказав іншим, що винувато стояли біля дверей:

— Як же ви жили з такою людиною? І не соромно вам? Хлопчик відчув полегшення. Звершено справедливий

суд. І так він повірив у свою мрію, що забув, де він, з якої нагоди пиячили в домі Орозкула.

...Вибух реготу вернув його з того блаженного стану. Хлопчик розплющив очі, прислухався. Діда Момуна в кімнаті не було. Вийшов, мабуть, кудись. Жінки, прибирали посуд. Готувалися подавати чай. Сейдахмат щось голосно розповідав. Його слухали й сміялися.

— Ну, і що далі?

— Розповідай!

— Ні, слухай, ти розкажи, ти повтори ще раз,— мало не вмираючи од сміху, просив Орозкул.— Як ти його налякав? Ой, не можу!

— Так отож,— Сейдахмат охоче заходився знову все переповідати.— Тільки ми почали під'їжджати до маралів, а вони стояли на узліссі, всі три. Тільки ми прив'язали коч ней до дерев, старий мій раптом хапає мене за руку. "Не можемо,— каже,— ми стріляти маралів. Ми — бугинці, діти Рогатої матері-олениці!" А сам дивиться на мене, як дитина. Благає очима. А я — хоч стій, хоч падай —1 сміх мене душить. Та не засміявся. А, навпаки, так це серйозно. "Ти що,— кажу,— в тюрму хочеш попасти?" — "Ні",— каже він. "А ти знаєш, що це байські казки, вигадані в темні байські часи, щоб ото бідняків залякувати?" А він тоді й рота роззявив. "Та що ти?" — каже. "Отож-то,— кажу,— ти ці балачки облиш, а ні — то не подивлюся, що старий, напишу на тебе куди слід". — — Ха-ха-ха} — зареготали всі присутні. . І найдужче Орозкул. Уже хто, а він реготав собі в усо-лоду.

— Ну, а тоді підкрадаємося ми. Інший би звір давно шугонув би, і сліду не стало, а ці недоумки марали не тікають, ніби й не бояться нас. Ну, тим краще, думаю,— вихваляючись, розповідав п'яний Сейдахмат.— Я попереду з рушницею. Старий за мною. І тут мене сумнів узяв. У житті я ще й горобця не підстрелив. А тут таке діло. Не влучу — рвонуть по лісі, і шукай їх. Спробуй дожени їх. Утечуть за перевал. Кому це треба, таку дичину упускати? А старий у нас мисливець, на ведмедя ходив колись. Я йому й кажу: "Ось тобі рушниця, старий, стріляй". А він нізащо! "Сам,— каже,— стріляй". А* я йому: "Та я ж п'яний",— кажу. А сам хитаюся, наче на ногах не встою. А він бачив, коли ми вивезли дерево з річки, з вами ж разом пляшечку розпили. От я й прикинувся.

— Ха-ха-ха!..

— "Я не влучу,— кажу,— й втечуть марали, вдруге не вернуться. А нам з порожніми руками не варто повертатися. Сам знаєш. А то дивись. Чого нас сюди послали?" Мовчить, а рушниці не бере. "Ну,— кажу,— як хочеш". Кинув я рушницю і ніби пішов собі. Він за мною. "Мені,— я кажу,— однаково, вижене мене Орозкул, піду в радгосп працювати. А ти куди на старість?" Мовчить. І я так собі, потихеньку, для картини ніби:

З рудих, рудих гір

Я приїхав на рудому жеребці.

Гей,'рудий купче, одчиняй двері!..

— Ха-ха-ха!..

— Повірив, що я й справді п'яний, Пішов по рушницю.

Я теж вернувся. Поки ми сперечалися, марали відійшли трохи далі. "Ну,— кажу,— дивись, утечуть, не доженеш. Стріляй, поки вони не налякані". Взяв старий рушницю. Почали підкрадатись. А він усе шепоче, як несповна розуму: "Прости мене, Рогата мати-оленице, прости..." А я йому своє: "Дивись,— кажу,— промажеш — тікай разом з маралами куди очі бачать, краще не вертайся".

— Ха-ха-ха!.. —с

В п'яному чаду й реготі хлопчикові ставало все жаркіше й задушливіше, голова розколювалась від болю, що розбухав і не вміщався в голові. Йому здавалося, що хтось стусав ногами його голову, що хтось рубав його голову сокирою. Йому здавалося, що хтось цілиться сокирою в його очі, і він крутив головою, щоб увихнутися. Знемагаючи від жару, він раптом опинився в холодній-холодній річці. Він став рибою. Хвіст, тулуб, плавці — все риб'яче, тільки голова лишалася своя та ще й боліла. Він поплив у приглушеній, темній підводній прохолоді, думаючи про те, що тепер назавжди залишиться рибою і ніколи не повернеться в гори. "Не вернуся,— говорив він сам собі.— Краще бути рибою, краще бути рибою..."

І ніхто не помітив, як хлопчик зліз із ліжка і вийшов з дому. Він ледве встиг зайти за ріг, як його знудило й він став блювати. Хапаючись за стіну, хлопчик стогнав, плакав і крізь сльози, задихаючись од ридань, бурмотів:

— Ні, я краще буду рибою. Я попливу звідси. Я краще буду рибою.

А в домі Орозкула за вікнами реготали й вигукували п'яні голоси. Той дикий регіт оглушував хлопчика, завдавав йому нестерпного болю й мук. Йому здавалося, що погано йому від того, що він чує той страхітливий регіт. Віддихавшись, він пішов по двору. У дворі не було нікого. Біля згаслого вогнища хлопчик наткнувся на смертельно п'яного діда Момуна. Старий лежав тут у пилюці поруч з вирубаними рогами Рогатої матері-олениці. Одрубок маралячої голови гриз собака. Більше нікого не було.

Хлопчик нахилився до діда, поторсав його за плече.

— Ата, ходім додому,— сказав він.— Ходім.

Старий не відповідав, він нічого не чув, він не міг підвести голови. Та й що він міг відповісти, що міг сказати?

— Ну вставай, ата, ходімо додому,— просив хлопчик.

Хтозна, чи розумів він розумом своїм дитячим, чи невтямки йому було, що старий Момун лежав тут у розплату за свою казку про Рогату матір-оленицю, що не з своєї волі посягнув він на те, що сам же вселяв йому все життя,— на пам'ять предків, на совість і заповіти свої, що пішов він на це заради бідолашної своєї дочки, заради нього ж, онука...

І тепер, повержений горем та ганьбою, старий лежав, мов убитий, ниць, не обзиваючись на голос хлопчика...

Хлопчик присів коло діда, намагаючись розворушити його.

— Ата, ну підведи голову,— просив він. Хлопчик був блідий, рухався мляво, руки й губи тремтіли.— Ата, це я. Ти чуєш? — говорив він.— Мені дуже погано,— заплакав він.— У мене голова болить, дуже болить.

Старий застогнав, ворухнувся, але не міг отямитись.

— Ата, а Кулубек приїде? — спитав раптом хлопчик крізь сльози.— Скажи, Кулубек приїде? — термосив він його.

Він примусив Момуна перекинутися на бік і здригнувсь, коли до нього повернулося обличчя п'яного діда, заляпане грязюкою і пилом, з жалюгідною скуйовдженою борідкою, і привиділася хлопчикові в ту хвилину голова білої мара-лиці, порубана допіру сокирою Орозкулаі Хлопчик одсах-нувся від страху і, задкуючи од діда, промовив:

— Я стану рибою. Ти чуєш, ата, я попливу звідси. А як прийде Кулубек, скажи йому, що я зробився рибою.

Старий нічого не відповів.

Хлопчик почвалав далі. Спустився до річки. І ступив просто в воду...

Ніхто ще не знав, що хлопчик поплив рибою по річці. Надворі лунала п'яна пісня:

З горбатих, горбатих гір Я приїхав на горбатому верблюді. Гей, горбатий купче, одчиняй двері, Будемо пити гірке вино!..

Ти поплив. Не дочекався ти Кулубека. Як шкода, що не дочекався ти Кулубека. Чому ти не побіг на дорогу? Коли б ти довго біг по дорозі, то неодмінно зустрів би його. Ти впізнав би його машину здалеку. І тільки б ти підняв руку, він одразу зупинився б.

— Ти куди?— спитав би Кулубек.

— Я до тебе! —-відповів би ти.

І І він узяв би тебе в кабіну. І ви поїхали б. .Ти і Кулу-ібек. А попереду по дорозі скакала б ні для кого невидима ! Рогата мати-олениця. Але ти бачив би її. і

Однак ти поплив. Чи ти знав, що ніколи не станеш рибою. Що не допливеш до Іссик-Кулю, не побачиш білого пароплава і не скажеш йому: "Добридень, білий пароплаве, це я!"

Одне лише можу сказати тепер: ти відкинув те, з чим не мирилася твоя дитяча душа.