Білий пароплав - Айтматов Чингіз
Та ясно було, що досить тільки розв'язати хуру, як од сіна не залишиться й жмені: розметає буря — й оком не змигнеш. А машини тим часом усе дужче заносило снігом, уже кучугури понамітало під колесами. Зовсім розгубилися хлопці, задубіли на вітрі.
— І нараз я згадав, аксакале,— розповідав Кулубек дідові Момунові,— що зустрів по дорозі, коли ми їхали на Арчу, ось його, молодшого брата-бугинця,— показав він на хлопчика й ласкаво погладив його по голові.— Бігав коло дороги. Зупинився я. Аякже — привітався. Поговорили ми. Правда? Ти чого не спиш?
Хлопчик, усміхаючись, кивнув головою. Та коли б хто знав, як гаряче й гучно закалатало його серце від радості й гордості. Сам Кулубек говорив про нього. Найсильніший, найсміливіший і найкращий серед цих хлопців. От би таким стати!
І дід похвалив його, підкладаючи в огонь дров.
— Він у нас такий. Любить слухати розмови. Бачиш, вуха як наставив!
— І як я згадав про нього в ту хвилину, сам не знаю! — вів далі Кулубек.— І кажу хлопцям, кричу майже, вітер глушить слова. "Давайте,— кажу,— добиратися до кордону. Інакше загинемо тут".— "А як,— кричать мені хлопці в обличчя,— як добиратися? Пішки не підемо. І машини залишати не можна". А я їм: "Давайте,— кажу,— випихати машини на гору, а там дорога йде на спуск. Нам би тільки до Сан-Ташської западини,— кажу,— а там пішки доберемося до наших лісників, там недалеко". Зрозуміли хлопці. "Давай,— кажуть,— командуй". Ну, якщо так... Почали з головної машини: "Осмонали, лізь у кабіну!" А всі ми, скільки нас було, підперли машину плечами. І пішло! Спершу ніби зрушили з місця. А далі видихались. А назад відступати не можна. І здавалося, що не машину ми пхаємо вверх, а цілу гору. Хура ж яка — стіг на колесах! І знаю тільки, що кричу скільки сили: "Давай! Давай! Давай!" — але й сам себе не чую. Вітер, сніг, не видно нічого. Машина виє, плаче, мов жива. З усієї сили дереться. І ми тут. І серце, здається, лопне, розлетиться на шматки. Голова паморочиться...
— Ай-ай-ай! — бідкався дід Момун.— Випало ж вам таке. Мабуть, сама Рогата мати-олениця захистила вас, дітей своїх. Визволила. Якби не вона, то хтозна... Чуєш? І не вщухає надворі, все крутить, мете...
Очі хлопчикові злипалися. Він примушував себе не спати, а повіки знову злипались. І в напівсні, слухаючи уривки розмов діда й Кулубека, хлопчик плутав дійсність з уявними картинами. Йому здавалося, що він теж там, серед цих молодих хлопців, яких хуртовина зненацька застукала в гоpax. Перед його зором крута дорога, що підіймається на білу-білу, засніжену гору. Хурделиця обпалювала щоки. Різало очі. Вони пхали вгору величезну, як домище, автомашину з сіном. Повільно, дуже повільно підіймалися вони по дорозі. А грузовик уже не йде — здає, сповзає назад. Так страшно. Так темно. Вітер такий палючий. Хлопчик від страху щуЛився, боячись, що машина зірветься й роздушить їх. Та несподівано звідкись появилася Рогата мати-олениця. Вона вперлася рогами в машину, стала їм допомагати, пхати нагору. "Давай, давай, давай!" — закричав хлопчик. І машина пішла, пішла. Вилізли на гору, і машина поїхала вниз сама. А вони виштовхували нагору другу, а тоді третю і ще багато машин. І щоразу їм допомагала Рогата мати-олениця. її ніхто не бачив. Ніхто не знав, що вона поруч з ними. А хлопчик бачив і знав. Він бачив кожного разу: коли ставало не під силу, коли охоплював страх, що сил забракне, тоді підбігала Рогата мати-олениця й рогами допомагала їм викотить машину нагору. "Давай, давай, давай!" — підхоплював хлопчик. І весь час він був поряд з Кулубеком. Потім Кулубек сказав йому: "Сідай за руль". Хлопчик сів у кабіну. Машина дрижала й гула. І руль крутився в руках сам по собі, вільно, як обруч з бочки, з яким він грався в автомобіль — ще маленьким. Соромно було хлопчикові, що кермо в нього виявилось таке, іграшкове. І нараз машина почала хилитися, падати набік. І впала з гуркотом, і розбилася.'Хлопчик голосно заплакав. Дуже соромно стало. Соромно було дивитися в очі Кулубекові.
— Ти чого? Ти чого, га? — розбудив його Кулубек. Хлопчик розплющив очі. І зрадів, що то все був тільки
сон. А Кулубек узяв його на руки, притулив до себе.
— Приснилося? Злякався? Ех ти, а ще герой! — Він поцілував хлопчика твердими, обвітреними губами.— Ну, давай я тебе вкладу, спати треба.
Він уклав хлопчика долі, на кошмі, між поснулих шоферів, і сам ліг поруч з ним, присунув його ближче до себе, під бік, і прикрив полою бушлата.
Рано-вранці хлопчика розбудив дід.
— Прокинься,— тихо сказав дід.— Одягнися тепленько. Допоможеш мені. Вставай.
За вікном тьмяно просвічував ранковий напівморок. У хаті всі ще спали покотом.
— На, взуй валянки,— сказав дід Момун.
Од діда пахло свіжим сіном. Отже, він уже дав корму коням. Хлопчик уліз у валянки, і вони з дідом вийшли надвір. Снігу намело багатб. Але вітер притих. Зрідка тільки ворушилася поземка.
— Холодно! — здригнувся хлопчик.
— Нічого. Ніби розвидняється,— пробурмотів старий.— Треба ж отаке! З першого разу як закрутило. Ну та гаразд, аби лише біди не накоїло...
Вони зайшли у хлів, де стояло п'ятеро момунівських овець. Дід намацав на стовпі ліхтар, засвітив його. Вівці оглянулись у кутку, запирхали.
— Держи, будеш мені присвічувать,— сказав дід хлопчикові, тицьнувши йому ліхтар.— Заріжемо чорну ярку. Гостей у нас повно. Поки повстають, щоб у нас м'ясо було готове.
Хлопчик присвічував дідові ліхтарем. Ще посвистував вітер у щілинах, ще холодно й похмуро було надворі. Дід спершу кинув біля входу оберемок чистого сіна. Привів на це місце чорну ярку і, перед тим як повалити її, зв'язати ноги, задумався, присів навпочіпки.
— Постав ліхтаря. Присядь і ти,— сказав він хлопчикові.
А сам зашепотів, розкривши долоні перед собою:
— О велика прародителько наша, Рогата мати-оленице. Приношу тобі в жертву чорну вівцю. За врятування дітей наших у годину небезпеки. За біле молоко твоє, яким ти вигодувала предків наших, за добре серце твоє, за материнське око. Не залишай нас на перевалах, на бурхливих ріках, на слизьких стежках. Не залишай нас вовіки на нашій землі, ми твої діти. Амінь!
Він молитовно провів долонями по обличю, вниз од лоба до підборіддя. Хлопчик зробив те ж саме. І тоді дід повалив вівцю на землю, зв'язав їй ноги. Вийняв з піхов свого азіатського ножа.
А хлопчик присвічував 'йому ліхтарем.
Погода вгамувалася нарешті. Разів зо два злякано виглянуло сонце крізь розриви хмар, що бігли по небу. Кругом видніли сліди минулої бурхливої ночі: криво й навскіс навіяні кучугури, прим'яті кущі, зігнуті в дугу під вагою снігу молоді деревця, повалені старі дерева. Ліс за річкою стояв мовчазний, тихий, якийсь пригнічений. І сама річка ніби пішла нижче, береги її обросли снігом, стали крутіші. Вода шуміла тихше.
Сонце було якесь непевне — то вигляне, то сховається.
Але ніщо не засмучувало й не турбувало хлопчикові душу. Триво#н минулої ночі забулися, буревій забувся, а сніг йому не заважав — так навіть цікавіше. Носився туди" сюди, аж клубки снігу летіли з-під ніг. Йому було весело від того, що в хаті повно людей, від того, що хлопці виспалися, гучно розмовляли, сміялися, від того, що зі смаком їли зварену їм баранину.
Тим часом і сонце полагіднішало. Чистіше й довше світило. Хмари потроху розходились. І навіть потеплішало. Ранній сніг став потроху осідати, особливо на дорозі й по стежках.
Правда, хлопчик захвилювався, коли шофери й вантажники почали збиратися в дорогу. Вийшли всі у двір, попрощалися з господарями кордону, подякували за притулок і хліб. їх проводжали на конях дід Момун і Сейдахмат. Дід віз ' оберемок дров, а Сейдахмат — великий оцинкований бак, щоб гріти воду для охололих моторів.
Усі рушили з двору.
— Ата, і я піду, візьми мене,— підбіг хлопчик до діда.
— Ти ж бачиш, я везу дрова, а Сейдахмат везе бак. Нікому тебе взяти. І чого тобі туди? Втомишся ходити— по снігу.
Хлопчик образився. Надувся. І тоді його взяв із собою Кулубек.
— Ходімо з нами,—.сказав він і взяв його за руку.— Назад поїдеш з дідом.
І вони пішли на розвилку — туди, куди спускалася дорога з сінокосу Арчі. Снігу ще лежало чимало. Не так-то просто, виявилось, було встигати за цими дужими хлопцями. Хлопчик почав приставати.
— Ану лишень, сідай мені на спину,— запропонував Кулубек. Він ловко взяв хлопчика за руку й спритно висадив його собі за плечі. І поніс так звично, ніби щодня носив його на спині.
— Здорово це в тебе виходить, Кулубеку,— сказав шофер, що йшов поруч. .
— А я завжди своїх братів і сестер носив,— похвалився Кулубек.— Я ж старший, а нас було шестеро, мати на роботі в полі, батько теж. А тепер у сестер уже діти. Повернувся з армії неодружений, на роботу ще не став. А сестричка — та, що старша,— "приїжджай,— каже,— до нас, живи в нас, ти так добре глядиш дітей".— "Ну, ні,— кажу їй,— годі! Я тепер своїх носитиму..."
Так вони йшли, розмовляючи про всячину. Добре й зручно було хлопчикові їхати на міцній спині Кулубека.
"От якби у мене був такий брат! — мріяв він.— Я б нікого не боявся. Спробував би Орозкул нагримати на діда або зачепити кого, одразу притих би, коли б Кулубек глянув на нього суворо".
Машини з сіном, залишені минулої ночі, стояли кілометрів за два вище розвилки. Завіяні снігом, вони схожі були на зимові стоги в полі. Здавалося, ніхто і ніяк не зрушить їх з місця.
Та ось розіклали вогнище. Нагріли води. Почали заводити мотор заводною ручкою, і мотор ожив, зачхав, запрацював. А далі робота пішла жвавіше. Далі кожну машину заводили з буксира. Кожна заведена, розігріта машина тягла за собою ту, котра стояла за нею в колоні.
. Коли всі грузовики запрацювали, підняли подвійним буксиром ту машину, що перекинулась уночі в кювет. Всі, хто був, допомагали їй вилізти на дорогу. І хлопчик теж примостився скраєчку, також допомагав. Він увесь час побоювався, що хтось скаже: "А ти чого плутаєшся під ногами? Ану, тікай звідси!" Та ніхто не сказав цих слів, ніхто не прогнав його. Може, тому, що Кулубек дозволив йому допомагати. А він тут найсильніший, і його всі поважають.
Шофери ще раз попрощалися. Машини рушили. Спершу помалу, потім швидше. І потяглися караваном по дорозі серед засніжених гір. Поїхали сини синів Рогатої ма-тері-олениці.
