Білий пароплав - Айтматов Чингіз

І сипав, хурделився сніг.

Сяк-так устигли позагонити худобу, прибрати дещо з двору та ще встигли дров чималенько наносити в дім. А потім уже й носа надвір не показували. Куди там — у таку ранню й страшну хуртовину.

— Проти чого це? — дивувався й тривожився дід Момун, розпалюючи вогонь у печі. Він усе прислухався до посвисту вітру; те й робив, що підходив до вікна.

За вікном швидко густішала, кружляючи, снігова мла.

— Та сядь ти на місце! — бурчала баба.— Уперше таке, чи що? "Проти чого б це?" —передражнила вона.— Проти того, що настала зима.

— Так ото враз, в один день?

— А чому б і ні? Питатиме тебе? Треба їй, зимі, от вона і прийшла.

В димарі завивало. Хлопчик спочатку злякався, та й змерз він, допомагаючи дідові по господарству; але незабаром дрова розгорілися, тепло стало, запахло в хаті смолою гарячою, димком сосновим, і хлопчик заспокоївся, вгрівся.

Потім вечеряли. Потім полягали спати. А надворі валив, крутився сніг, вітер лютував.

"В лісі, мабуть, зовсім страшно",— думав хлопчик, прислухаючись до звуків за вікнами. Йому стало бентежно, коли нараз почулися якісь невиразні голоси, вигуки якісь. Хтось когось кликав, хтось обзивався. Спершу хлопчик подумав, що йому здалося. Хто міг у такий час появитися на кордоні? Але й дід Момун, і баба насторожилися.

— Люди,— сказала баба.

— Авжеж,— невпевнено обізвався старий.

А потім стурбувався: звідки о такій порі? І став поквапно одягатись. І баба заметушилася. Встала, лампу засвітила. І хлопчик, чогось злякавшись, швидко одягся. Тим часом люди підійшли до хати. Багато голосів і багато, ніг.

Поскрипуючи навіяним снігом, прибулі загрюкали по веранді, затарабанили в двері.

— Аксакале, одчиніть! Замерзаємо!

— Хто ви?

— Свої.

Момун одчинив двері. І разом з клубами холоду, вітру й снігу в хату ввалилися обліплені снігом.ті самі молоді шофери, що проїжджали вдень в урочище Арчу по сіно. Хлопчик одразу впізнав їх. І Кулубека в бушлаті, що подарував йому військового значка. Одного вони вели, підтримуючи під руки, він стогнав, волік ногу. І в хаті зразу зчинився переполох.

— Астапралла! 1 Що з вами? — в один голос запитали дід Момун і баба.

— Потім розкажемо! Там ідуть ще наші, чоловік сім. Коли б з дороги не збилися. Ану, сідай сюди. Ногу вивихнув,— хапливо говорив Кулубек, садовлячи на приступку коло печі хлопця, що стогнав дуже.

— Де ж вони, ваші? — заметушився дід Момун.— Я зараз піду приведу їх. А ти біжи,— сказав він хлопчикові.— Скажи Сейдахматові, щоб він скоріше з ліхтарем прибіг, електричним.

Хлопчик вискочив з дому й захлинувся. До кінця свого життя він пам'ятав цю грізну хвилину. Якесь кошлате, холодне страховисько, висвистуючи, схопило його за горло й почало тіпати. Але він не здригнувся. Він вирвався з чіпких лап і, захищаючи голову руками, біг до будиночка Сейдахмата. Тут усього ступенів двадцять-тридцять, а йому здавалося, що він біжить далеко, крізь бурю, як батир, виручати своїх воїнів: Серце його переповнилось одвагою й рішучістю. Він здавався собі могутнім і непереможним, і поки добіг до будиночка Сейдахмата, встиг звершити такі героїчні подвиги, од яких дух захоплювало. Він перестрибував через провалля з гори на гору, він разив мечем полчища ворогів, він рятував тих, що горіли у^вогні, і тих, що тонули в річці, він ганявся на реактивному винищувачі з червоним прапором, що тріпотів угорі, за кошлатим, чорним страховищем, що втікало від нього по ущелинах і скелях. Його реактивний винищувач, мов куля, летів за страховищем. Хлопчик строчив у нього з кулемета й кричав: "Бий фашистів!" І всюди при цьому була Рогата мати-олениця. Вона пишалася ним. Коли хлопчик підбігав уже до дверей Сейдахматобого буди-

Астапралла — спаси, господи.

ночка, Рогата мати-олениця сказала йомуі "А тепер порятуй синів моїх, молодих шоферів!" — "Я їх урятую, Рогата мати-оленице, присягаюсь тобі!" — сказав хлопчик уголос і затарабанив у двері. *

— Скоріше, дядю Сейдахмате, ходімо рятувати наших! — Він випалив ці слова так, що і Сейдахмат, і Гульджамал перелякано відсахнулися.

— Кого рятувать? Що трапилось?

— Дідусь сказав, щоб з ліхтарем бігти електричним, шофери з радгоспу заблудилися.

— Дурень! — вилаяв його Сейдахмат.— Так би й сказав.— І кинувсь збиратися.

Та це ніскільки не образило хлопчика. Звідки міг знати Сейдахмат, які подвиги він звершив, поки доправивсь до них, на що присягнувся. Не дуже збентежився хлопчик і тоді, коли довідався, що сімох шоферів зустріли дід Момун і Сейдахмат зразу біля кордону й привели до оселі. Могло ж статися й не так! Небезпека легка, якщо вона вже минула... Одно слово, знайшлися й ці люди. Сейдахмат повів їх до себе. Навіть Орозкул пустив чоловік п'ять на ночівлю — його теж довелося розбудити. А решта всі набилися в дім діда Момуна.

А хуртовина в горах не вщухала. Хлопчик вибігав на веранду й через хвилину вже не тямив, де лівий бік, де правий, де верх, де низ. Кужелила, лютувала хуртовинна ніч. Снігу нападало по коліна. (

І лише тепер, коли всі радгоспні шофери були знайдені, коли вони обігрілися, одійшли од страху та холоду, дід Момун обережно вивідав, що ж з ними трапилося, хоч і так було видно, що застукала їх негода в дорозі. Хлопці розповідали, а старий і баба зітхали.

— Ой-ой-ой! — не могли надивуватись і все дякували богові, прикладаючи руки до грудей.

.— А поодягались ви, хлопці, так легко,— картала баба, наливаючи їм гарячого чаю.— Хіба можна приїжджати в гори в такій одежині? Діти ви, діти!.. Все красуєтесь, на міських хочете бути схожими. А якби з дороги збилися та до ранку, ие доведи господи, подубіли б навіки.

— Хто ж знав, що таке скоїться? — відповів їй Кулу-бек.— Навіщо нам тепло одягатися? Коли що, то машини в нас обігріваються зсередини. Сиди собі, як дома. Крути баранку. В літаку — он на якій височині летить,— ці гори зверху все одно, що горбики, за бортом мороз сорок градусів, а всередині люди в сорочках ходять... >

Хлопчик лежав на кожушині між шоферами. Приткнувся біля Кулубека і на всі вуха слухав розмову дорослих. Ніхто й гадки не мав, що він навіть радий був, що несподівано зчинився такий буревій, який змусив цих людей шукати притулку в них на кордоні. В душі йому дуже хотілося, щоб буревій не вщухав багато днів,— хоч би днів три. Нехай вони живуть у них. З ними так гарно! Цікаво. Дід, ■виявляється, всіх знає. Не самих, то батьків і матерів.

— Ну от,— трохи навіть гордо говорив дід онукові,— побачив своїх братів, бугинців. Знатимеш тепер, які вони в тебе є. Он які! Ох і рослі пішли теперішні джигіти! Дай боже вам здоров'я! Пам'ятаю, в сорок другому році зимою привезли нас у Магнітогорськ на будівництво...

І дід заходився розповідати добре відому хлопчикові історію, як вишикували їх, трудармійців, у довжелезну лаву по ранжиру, і виявилось, що киргизи майже всі аж у кінці, низькі на зріст. Влаштували їм перекличку, а потім перекур. Підходить до них якийсь гевал, рудий і здоровенний. І голосно так:

— Звідки такі? Маньчжури?

Серед них був старий учитель. Той і відповів:

— Ми киргизи. А коли ми воювали з маньчжурами недалеко звідси, то Магнітогорська тоді й зовсім не було. А зросту ми були такого, як ти. От закінчимо воювати і підростем ще...

Дід пригадав той давній випадок. Посміхаючись, задоволений, оглянув ще раз своїх нічних гостей.

— Правду сказав тоді вчитель. У місті коли буваю або в дорозі, приглядаюся: вродливі, рослі люди пішли. Не те, що колись було...

Хлопці тямущо усміхалися: любить старий побалакати.

— Рослі-то ми рослі,— мовив один з них.— Та от завалили машину в кювет. Скільки нас, а силоньки забракло...

— Ну, куди там! Навантажена сіном, та ще в таку хурделицю,— виправдував їх дід Момун.— Трапляється. Бог дасть, завтра все владнається. Головне, щоб вітер ущух.

Хлопці розповідали дідові, як вони приїхали на горішній 'сінокіс Арчі. Там стояли три великих стоги гірського сіна. | Заходилися класти сіно з усіх трьох стогів. Накладали хури і високі, вищі за дім, так що згори потім доводилося спуска-[тись на арканах. І так вантажили машину за машиною. Ка-| бій не видно, тільки вітрові стекла, капоти й колеса. Хоті-|лося, коли вже приїхали, вивезти все, щоб не вертатися зно-Гву. Знали, що коли залишиться сіно, то вже до наступного року. Працювали хапаючись. Той, чия машина була готова, одгонив її набік і допомагав накладати другу. Виклали майже все сіно, лишилось на два вози, не більше. Перекурили, домовились, хто за ким їхатиме, і всі разом вирушили колоною. Обережно їхали, мало не навпомацки спускалися з гір.— Сіно — вантаж не важкий, але незручний і навіть небезпечний, особливо у вузьких місцях і на крутих поворотах.

їхали і гадки не мали, що жде їх попереду.

Спустилися з плоскогір'я Арчі, потяглись міжгір'ям, а на виході з нього, надвечір уже, захопив їх ураган, сніг ударив.

— Таке почалося, що спина зразу змокріла,— розповідав Кулубек.— Одразу, пітьма, вітер такий, що кермо вириває з рук. Боїшся, от-от перекине машину. А тут ще дорога така, що по ній і вдень небезпечно...

Хлопчик слухав, затаївши подих, завмерши, не зводячи сяючих очей з Кулубека. А вітер і сніг, про які йшла мова, так само бушували за вікном. Багато хто з шоферів і вантажників уже спали покотом долі, поодягані, в чоботях. І все те, що вони пережили, тепер заново переживав цей головатий хлопчик з тонкою шиєю й одстовбурченими вухами.

Через кілька хвилин дорога стала невидима. Машини, мов сліпці без повожатого, трималися одна одної і весь час сигналили, щоб не одбитися вбік. Сніг ішов стіною, заліплював фари, "двірники" не встигали зчищати із шибок наморозь. Довелося їхати, висунувшись із кабіни. Та хіба ж це їзда? А сніг усе валив і валив... Колеса почали буксувати. Колона зупинилася перед крутим підйомом. Мотори скажено ревіли, та все марно... Повискакували з кабін і на голос один одного, перебігаючи від одної машини до другої, зібралися в голові колони. Що робити? Вогнище розпалити неможливо. Сидіти в кабінах означало витратити решту пального, якого й так тепер ледве-ледве вистачило б до радгоспу. А не обігрівати кабіни, то можна ж просто позамерзать. Розгубилися хлопці. Всесильна техніка стояла безсила. Що робити? Хтось запропонував вивалити з одної машини сіно й усім заритися в ньому.