Білий пароплав - Айтматов Чингіз

Здавалося, він нічого не тямив. Очі в старого розгублено блукали. Баба штовхнула його в груди, примусила сісти.

— Сиди, сиди, старий дурню, і не лізь, коли не просять. Перший раз у них таке, чи що? Якщо хочеш, щоб усе владналося, сиди й не совайся. Роби, що я тобі кажу. Чуєш? А ні — то зживе він нас, ти розумієш, ізживе зо світу. А куди нам на старості літ іти? Куди? — 3 цими словами баба грюкнула дверима й знову квапливо, кудись побігла.

В домі знову стало тихо. Чути було тільки, як дід хрипко й переривчасто дихав. Він сидів на приступці коло плити, стиснувши голову тремтячими руками. І раптом старий упав на коліна й, знявши руки, застогнав, звертаючись невідомо до кого:

— Візьми мене, забери мене, бідолашного! Тільки дай їй дитинку! Несила мені більше дивитися на неї. Дай хоч одне-єдине, пожалій нас...

Плачучи й хитаючись, старий підвівся й, хапаючись за стіни, намацав двері. Він вийшов, причинив за собою двері, і там, за дверима, глухо ридав, затуляючи собі рота.

Хлопчикові стало погано. Знову почало морозити. То в жар, то в холод кидало. Він хотів устати, піти до діда. Але руки й ноги не слухалися, голова налилася болем. А старий плакав за дверима, і в дворі, знову чинив бешкет п'яний Орозкул, одчайдушно голосила тітка Бекей, благали, умовляли їх голоси Гульджамал і баби.

Хлопчик пішов од них у свій уявний світ.

Знову стояв він на березі бистрої річки, а на тому березі, на галечнику, все стояли ті ж самі марали. І тоді заблагав хлопчик: "Рогата мати-оленице, принеси тітці Бекей колиску на рогах! Дуже прошу тебе, принеси їм колиску! Нехай буде в них дитинка",— а сам біг по воді до Рогатої матері-олениці. Вода не провалювалась, але й він не наближався до' того берега, а ніби топтався, біжачи, на місці.

І весь час благав, заклинав Рогату матір-оленицю: "Принеси їм колиску иа рогах! Зроби так, щоб не плакав наш дід, зроби так, щоб дядько Орозкул не бив тітку Бекей. Зроби так, щоб народилася в них дитинка. Я всіх любитиму, і дядька Орозкула любитиму, тільки дай їм свою дитинку. Принеси їм колиску на рогах!"

Причулося хлопчикові, що далеко задзвенів дзвіночок. Він дзвенів усе голосніше. То бігла по горах мати-олениця й несла на своїх рогах, підчепивши на дужку, дитячу колиску — березовий бешик з дзвіночком. Дуже поспішала Рогата мати-олениця. Все ближче й ближче дзеленчав дзвіночок...

Але що це? До дзвіночка прилучився далекий гул мотора. Десь ішов грузовик. Гудіння машини наростало все дужче, все виразніше, а дзвіночок злякався, теленькав з перебоями й незабаром зовсім загубився в шумі мотора.

Хлопчик почув, як, погуркуючи залізом об залізо, під'їхала до двору машина. Собака, гавкаючи, кинувся на задвірки. На хвилину коливнулося у вікні віддзеркалене світло фар і зразу погасло. І мотор заглух. Хряпнули дверці кабіни. Перемовляючись між собою, приїжджі — чути було по голосах, чоловіка три — пройшли мимо вікна, за яким лежав хлопчик.

Сейдахмат приїхав,— пролунав раптом радісний голос Гульджамал, і чути було, як вона поспішила назустріч чоловікові.— А ми тебе чекали, чекали!

— Доброго здоров'я,— відповіли їй незнайомі люди.

— Ну, як ви тут? — спитав Сейдахмат.

— Та нічого. Живемо. Чого так пізно?

— І то скажи —. пощастило. Доправились до радгоспу, жду-жду попутної машини. Хоч би до Джелесая. А тут якраз вони ось до нас по ліс,— розповідав Сейдахмат.— Темно в ущелині. Дорога — сама знаєш.

— А Орозкул де? Дома? — поцікавився один з приїжджих.

— Дома,— невпевнено відповіла Гульджамал.— Прихворів трохи. Та ви не турбуйтеся. Переночуєте в нас, місце є. Ходімте.

Вони рушили. Але за кілька кроків зупинилися.

— Доброго здоров'я, аксакале. Доброго здоров'я, бай-біче.

Приїжджі віталися з дідом Момуном і бабою. Отже, ті засоромились, зустріли їх у дворі, як годиться зустрічати чужих. Може, й Орозкулові соромно стане? Хоч би вже не ганьбив себе й інших.

Хлопчик трохи заспокоївся. Та взагалі йому стало трошки легше. Голову ломило менше. Йому навіть закрадалася думка, чи не встати й не піти подивитися на машину — яка вона, на чотирьох колесах чи на шістьох? Нова чи стара? А причіп який? Одного разу цієї весни до них на кордон заїжджав навіть військовий грузовик — на високих колесах і кирпатий^ наче йому носа одрубали. Молодий солдат-шо-фер пустив хлопчика посидіти в кабіні. Чудово! А військовий з золотистими погонами, що приїхав, ходив разом з Орозкулом у ліс. Чого це? Ніколи такого не бувало.

— Ви що, шпигуна шукаєте? — спитав хлопчик солдата. Той усміхнувся:

— Атож, шпигуна шукаємо.

— А до нас іще ні один шпигун не приходив,— сумно: промовив хлопчик.

Солдати засміялися:

— А нащо він тобі?

— Я б ганявся за ним і піймав би його.

— Ач, який проворний! Малий ще, підрости.

І поки військовий з золотими погонами ходив з Орозкулом по лісі, хлопчик і шофер розговорилися.

— Я люблю всі машини і всіх шоферів,— сказав хлопчик.

— Чому ж так? — поцікавився солдат.

— Машини — вони хороші, сильні й швидкі. І вони гарно Пахнуть бензином. А шофери — вони всі молоді, і всі вони діти Рогатої матері-олениці.

— Що? Що? — не зрозумів солдат.— Якої це Рогатої матері?

— А ти хіба не знаєш?

— Ні. Ніколи не чув про таке диво.

— А хто ти?

— Яз Караганди, казах. У школі шахтарській учився.

— Ні, чий ти?

.— Батьків, материн.

— А вони чиї?

— Теж батькові, материні.

— А вони?

— Слухай, та так можна без кінця питати.

— А я син синів Рогатої матері-олениці.

— Хто тобі таке сказав? '

— Дідусь.

— Щось не те,— невпевнено похитав головою солдат.

Його зацікавив цей головатий хлопчина з відстовбурченими вухами, син синів Рогатої матері-олениці. Солдат, проте, був трохи засоромлений, коли з'ясувалося, що він не тільки не знає, звідки його рід починається, а навіть і обов'язкового коліна сімох батьків не знає. Він знав лише свого батька, діда, прадіда. А далі?

— Хіба тебе не вчили запам'ятовувати імена сімох предків? — спитав хлопчик.

— Не вчили. А нащо це? Я от не знаю, і нічого. Живу нормально.

— Дід каже, що коли люди не пам'ятатимуть батьків, то вони зіпсуються.

— Хто зіпсується? Люди?

— Атож.

— А чому?

— Дід каже, що тоді ніхто не буде соромитися поганих вчинків, бо діти і діти дітей про нього не пам'ятатимуть. І ніхто не робитиме —хороших вчинків, бо все одно діти про це не знатимуть.

— Ну й дід у тебе! — щиро подивувався солдат.— Цікавий дід. Тільки забиває він тобі голову всякою нісенітницею. А ти ж головатий... І вуха в тебе такі, як локатори в нас на полігоні. Не слухай ти його. До комунізму йдемо, в космос літаємо, а він чого вчить? До нас би на політзанят-тя його, ми б його миттю просвітили. Ось ти виростеш, вивчишся — і давай їдь од • діда. Темна, некультурна— він людина.

— Ні, я од діда ніколи ие піду,— заперечив хлопчик.— Він хороший.

— Ну, це поки що. А потім зрозумієш.

Зараз, прислухаючись до голосів, хлопчик згадав про ту військову машину й те, як він тоді так і не зумів до ладу пояснити солдатові, чому тутешні шофери, принаймні ті, яких він знав, вважалися синами Рогатої матері-олениці.

Хлопчик говорив йому правду. В його словах не було ніякої вигадки. Минулого року, якраз у таку ж осінню пору чи, здається, трошки пізніше, в гори по сіно приїхали радгоспні машини. Вони проїжджали не мимо кордону, а, трохи не доїжджаючи до нього, звертали по дорозі в лощовину Арчу й правились угору — туди, де влітку накосили сіна, щоб потім восени вивезти в радгосп. Зачувши небувале гудіння моторів на Караульній горі, хлопчик побіг на роздоріжжя. Зразу стільки машин! Одна за одною. Ціла колона. Він нарахував їх п'ятнадцять штук.

Погода стояла на зламі, з дня на день міг повалити сніг — і тоді прощай, сіно, до наступного року. У цих краях, якщо не встигнеш вчасно вивезти сіно, потім про нього й не думай. Не проїдеш. Видно, загаялися в радгоспі за всякими справами і, коли час притиснув, вирішили за одним разом, усіма машинами вивезти заготовлене сіно. Та не так склалося, як гадалося!..

Хлопчик, однак, про це не знав, та йому-то, власне, яке діло? Метушливий, радий, він просто біг назустріч кожній машині, трохи пробігав наввипередки з нею, потім зустрічав другу. Грузовики котилися всі новенькі, з гарними кабінами, з широким склом. А в кабінах сиділи молоді джигіти, всі як на підбір безвусі, а в деяких кабінах по два хлопці. Напарники їхали накладати й ув'язувати сіно. Всі вони здавалися хлопчикові гарними, бравими, веселими. Мов у кіно.

Загалом хлопчик не помилявся. Так воно й було. Машини в хлопців були справні, і вони швидко мчаЧи, проминувши спуск з'Караульної гори щебенистою твердою дорогою. Настрій у них був чудовий — погода непогана, а тут же, звідкись узявся, якийсь вухатий і головатий шибеник вибігає назустріч кожній машині, нетямлячись од дикої радості. Як тут було не посміятися, й не помахати йому рукою, і не посваритись на нього жартома, щоб він ще дужче веселився й пустував...

А самий останній грузовик, так той навіть зупинився. Виглянув з кабіни молодий хлопець в солдатському одязі, в бушлаті, але тільки без погонів і без військового кашкета, а в кепці. То був шофер.

— Здоров! Ти чого тут, га? —привітно підморгнув він хлопчині.

— Так просто,— трошки збентежившись, відповів хлопчик.

— Ти діда Момуна онук?

— Авжеж.

— Я так і знав. І я теж бугинець. Та тут усі хлопці поїхали бугинці. По сіно котимо. Теперішні бугинці один одного й не знають, розбрелися... Дідові привіт передай. Скажи, що бачив Кулубека, сина Чотбая. Скажи, що вернувся Кулубек з армії і тепер шоферує в радгоспі. Ну, бувай! — І на прощання він подарував хлопчикові якийсь військовий значок, дуже цікавий. На орден схожий.

Машина загарчала, як барс, і рвонула з місця доганяти своїх. І так раптом захотілося хлопчикові поїхати з цим привітним, бравим хлопцем у бушлаті, з братом-бугинцем. Але дорога вже обезлюділа, і довелось йому повертатися додому. Гордий вернувся, проте розповів дідові про зустріч. А значок почепив на грудях.

Того дня надвечір несподівано вдарив вітер сан-таш-ський, звідти, з гір піднебесних. Шквалом налетів. Листя над лісом стовпом знялося вгору і, підіймаючись у небо все вище, з гулом понеслося над горами. І вмить закрутила така.негода, очей не розплющиш. І зразу сніг. Біла пітьма вкрила землю, захитались ліси, ріка забурувала.