Білий пароплав - Айтматов Чингіз

Старий попрямував до хати Сейдахмата, але на порозі його зустріла Гульджамал.

— Краще не треба зараз, потім,— сказала вона Момунові. Момун розгублено зупинився.— Плаче, побив, він її,— зашепотіла Гульджамал.— Каже, що тепер вони разом не житимуть. Проклинає вона вас. Каже, що у всьому батько винен.

Момун мовчав. Що сказати? Тепер навіть рідна дочка не хотіла його бачити.

— А Орозкул там п'є дома. Звір звіром,— пошепки розповідала Гульджамал.

Вони задумалися. Гульджамал співчутливо зітхнула:

— Хоч би Сейдахмат наш приїхав скоріше. Повинен би сьогодні повернутися. Вивезли б разом ту деревину та позбулися б хоч цієї мороки.

— Хіба діло в деревині? —.похитав головою Момун. Він задумався й, побачивши поруч онука, сказав йому: — Ти йди побався.

Хлопчик одійшов набік. Пішов у повітку, взяв схований там бінокль. Витер з нього пил. "Погані наші справи,— сумно сказав він біноклю.— Здається, це ми з портфелем винні. Якби ж була десь інша школа. Пішли б ми з портфелем туди вчитися. І щоб ніхто не знав. Тільки ось діда жаль — шукатиме. А ти, біноклю, з ким будеш дивитися на білий пароплав? Думаєш, я рибою не став би? От побачиш. Попливу до білого пароплава..."

Хлопчик сховався за стіжком сіна й став дивитися навкруги в бінокль. Невесело й недовго дивився. Іншим часом не надивишся: стоять осінні гори, вкриті лісами осінніми, вверху сніг білий, внизу огонь червоний.

Хлопчик поклав бінокль на місце й, виходячи з повітки, побачив, як дід повів коня через двір у хомуті й збруі. Він прямував до броду; Хлопчик хотів побігти до діда, але його зупинив окрик Орозкула. Орозкул вискочив з дому в спідній сорочці, з кожухом на плечах. Обличчя його було червоне, мов запалене вим'я.

— Ей ти! — грізно крикнув він Момунові.— Куди ведеш коня? Ану, постав на місце. Без тебе вивезем. І не смій чіпати. Ти тепер тут ніхто. Я тебе звільняю з кордону. Забирайся, куди хочеш.

Дід гірко усміхнувся й повів коня назад у стайню. Момун раптом став*зовсім старий і маленький. Ішов, човгаючи підошвами і не дивлячись ні на кого.

Хлопчикові забило дух від образи за діда, й, щоб ніхто не бачив, як він заплакав, побіг берегом річки. Стежка попереду туманіла, зникала й знову лягала під ноги. Хлопчик біг у сльозах. Ось вони, його любі прибережні валуни: "Танк", "Вовк", "Сідло", "Лежачий верблюд". Хлопчик нічого не сказав їм — нічого вони не розуміють, стоять собі, та й годі. Хлопчик обняв горб "Лежачого верблюда" й, припадаючи до рудого граніту, ридма заридав, гірко й невтішно. Він довго плакав, поволі затихаючи і вгамовуючись.

Нарешті підвів голову, протер очі й, глянувши перед собою, заціпенів.

Просто перед ним, на тому березі, в воді стояли три марали. Справжні марали. Живі. Вони пили воду й, здається, вже напилися. Один — той, що мав найбільші, найважчі роги,— знову нахилив голову до води й, потягуючи її, здавалось, роздивлявся в мілкій заводі свої роги, мов у дзеркалі. Буруватий на колір, він був грудастий і могутній. Коли він рвучко підвів голову, з його волосатої світлої губи впали в воду краплі. Ворушачи вухами, рогач уважно глянув на хлопчика.

Та найдовше на хлопчика дивилася біла, бокаста олениця з короною тонких гіллястих рогів на голові. Роги в неї були трохи менші, але дуже гарні. Вона була точнісінько така, як Рогата мати-олениця. Очі великі, ясні. А сама — як кобилиця ставна, що кожного року приносить по лошатку. Рогата мати-олениця дивилася на хлопчика пильно, спокійно, наче згадувала, де вона бачила цього головатого, вухатого хлопчиська. Очі її волого поблискували й світилися здаля. З ніздрів легенька пара підіймалася. Поруч з нею, обернувшись задом, об'їдало лозу шелюги молоденьке безроге телятко. Йому ні до чого не було ніякого діла. Воно було вгодоване, міцне й веселе. Раптом, переставши обгризати лозу, воно жваво підстрибнуло, зачепило оленицю плечем і, пострибавши ще кругом, почало лащитись. Терлося своєю безрогою головою об бік Рогатої матері-олениці. А Рогата мати-олениця все дивилася й дивилася на хлопчика. С)

Затаївши подих, хлопчик вийшов з-за каменя й, мов у сні, простяг руки перед собою, підійшов до берега, до самої води. Марали аніскілечки не злякалися. Вони спокійно позирали на нього з того берега.

Між ними протікала бистра прозоро-зеленкувата річка, закипаючи, переливаючись через згромаджене підводне каміння. І якби не ця річка, що відокремлювала їх, то можна було б, здавалося, підійти й поторкати маралів. Марали стояли на рівному чистому галечнику. А за ними — там, де кінчалася смуга галечника,— багряною стіною пломеніли осінні кущі тугайного лісу. А вище — глиниста круча, над кручею золотаво-багряні берези й осики, і ще вище — великий ліс і білий сніг на скелястих кряжах.

Хлопчик заплющив очі й знову розплющив. Перед ним була та ж сама картина, а трошки ближче від червонолистого тугаю стояли на чистому галечнику ті ж самі казкові марали.

Та ось —вони обернулися й пішли одне за одним через галечник у ліс. Попереду — великий марал, посередині — безроге телятко, за ним — Рогата мати-олениця. Вона оглянулась, ще раз подивилася на хлопчика. Марали увійшли в тугай, подалися через кущі. Червоні гілки хиталися над ними, й опадало червоне листя на їхні рівні, пругкі спини.

Потім вони пішли стежечкою вгору, вибрались на кручу. Там зупинилися. І знову хлопчикові здалося, що марали подивилися на нього. Великий марал витяг шию й, перекинувши роги на спину, прогримів, мов труба; "Ба-о! Ба-о!" Його голос прокотився понад кручею, понад рікою довгою луною: "А-о, а-о!"

І тільки тоді хлопчик опам'ятався. Він щодуху кинувся бігти додому знайомою стежкою. Він біг з усієї сили. Він промчав по двору й, з грюкотом одчинивши двері, крикнув, важко дихаючи, з порога:

— Ата! Марали прийшли! Марали! Вони тут!

Дід Момун глянув на нього з кутка, де сидів скорботний і тихий, і нічого не сказав, ніби не тямив, про що мова.

— Годі тобі галасувать! — спинила його баба.— Прийшли то й прийшли, не до них зараз.

Хлопчик тихо вийшов. У дворі було пусто. Осіннє сонце вже котилося за Караульну гору, за сусіднє пасмо голих сутінкових гір. Густою холодною загравою жевріло сонце на холодних гірських пустелях. І звідси та студена заграва розтікалася навкруги хитким відсвітом по верхах осінніх гір. Ліси вкривалися вечірньою млою.

6

Його морозило й тоді, коли він ліг у ліжко. Він довго не міг заснути. Надворі вже чорніла ніч. Голова боліла. Але хлопчик мовчав. І ніхто не знав, що він захворів. Забули. Та і як тут було не забути!

Дід зовсім збився з пантелику. Місця собі не знаходив. То вийде, то зайде, то сяде скраєчку, зажурившись і тяжко зітхаючи, то знову встане й кудись піде. Баба злісно бурчала на старого і шастала сюди й туди, надвір виходила, поверталася. Надворі лунали якісь невиразні, уривчасті голоси, чиясь кваплива хода, чиясь лайка,— здається, знову лаявся Орозкул, хтось плакав, хлипаючи...

Хлопчик нишком лежав і все більше втомлювався од усіх цих голосів і тупання, від усього того, що відбувалося в домі і на подвір'ї.

Він заплющував очі й, скрашуючи свою самотність, свою забутість, пригадав те, що сьогодні сталося, те, що хотілося йому бачити. Він стояв на березі великої річки. Вода текла так швидко, не можна було довго дивитися, голова паморочилась. А з того берега дивилися на нього марали. Всі три марали, яких він бачив перед вечором, тепер знову стояли там. І все повторювалося знову. З мокрої губи великого рогача впали в заводь ті ж самі краплі, коли він рвучко підвів голову од води. А Рогата мати-олениця все так само пильно дивилася на хлопчика добрими, тямущими очима. А очі в неї були величезні, темні й вологі. Хлопчик дуже здивувався, що Рогата мати-олениця може зітхати по-людському. Сумно й журливо, як його дід. А далі вони пішли собі поміж кущами тугаю. Червоні гілки хиталися над ними, і опадало червоне листя на їхні рівні, пругкі спини. Зони вийшли на кручу. Там зупинилися. Великий марал витяг шию й, перекинувши роги на спину, прогримів, немов .труба: "Ба-о! Ба-оІ" Хлопчик усміхнувся сам собі, згадуючи, як голос великого марала прокотився понад річкою довгою луною. Потім марали зникли в лісі. Але хлопчикові не хотілося з ними розлучатись, і він почав придумувати те, що йому хотілося бачити.

І знову стрімко плинула перед ним велика бистра ріка. Голова паморочилася од швидкої течії. Він стрибнув і перелетів через річку. Повільно й м'яко опустився недалечка від маралів, що й досі стояли на галечнику. Рогата мати-олениця підкликала його до себе:

— Ти чий будеш?

Хлопчик мовчав: йому соромно було говорити, чий він.

— Ми з дідом тебе дуже любимо, Рогата мати-оленице. Ми тебе давно ждали,— промовив він.

— І я тебе знаю. І діда твого знаю. Він хороший чоловік,— сказала Рогата мати-олениця.

Хлопчик зрадів, але не знав, як подякувати їй.

— Хочеш, я зроблюся рибою і попливу по річці в Іссик-Куль до білого пароплава? — несподівано сказав він.

Це він умів. Але Рогата мати-олениця нічого не відповіла на це. Тоді хлопчик заходився роздягатись і, як бувало влітку, щулячись, поліз у воду, тримаючись за лозину прибережної шелюги. Але вода,4 як виявилось, була не крижана, а гаряча, жарка, душна. Він поплив під водою, розплющивши очі, і міріади золотавих піщинок, дрібних підводних камінчиків закружляли навколо гудючим роем. Він став задихатися, а гарячий потік усе ніс його й ніс.

— Допоможи, Рогата мати-оленице, допоможи мені, я теж твій син, Рогата мати-оленице! — голосно гукав він.

Рогата мати-олениця побігла услід берегом. Швидко бігла, вітер свистів у її рогах. І зразу йому стало легше.

Він обливався потом. Пам'ятаючи, що дід у таких випадках ще тепліше закутував його, хлопчик укрився краще. У "хаті нікого не було. Гніт у лампі вже нагорів, і тому вона тьмяно світила. Хлопчик хотів устати напитися, але знадвору долинули знову якісь різкі голоси, хтось на когось кричав, хтось плакав, хтось когось заспокоював. Чути було якесь вовтузіння, тупотіння ніг... Потім біля самого вікна, ахкаючи й охкаючи, протупотіло двоє, так немов одне тягло другого. Двері, грюкнувши, розчинилися, і баба, розлючена, захекана, просто-таки вштовхнула діда Момуна в хату. Ніколи хлопчик не бачив свого діда такого переляканого.