Білий пароплав - Айтматов Чингіз

Марали йшли тією ж самою стежкою, по якій учора Орозкул з дідом Момуном спускали до річки лту злощасну соснову деревину. Слід волока залишався на гірському чорноземі ще свіжою, проораною борозною з рбаними шматками дерну. Стежка ця виводила до броду, де була залишена деревина, що застряла в річковому порозі.

Марали правились до того місця тому, що воно вигідне для водопою. Орозкул, Сейдахмат і двоє людей, що прибули по ліс, ішли сюди, щоб подивитися, як краще підігнати машину й, причепивши трос, виволокти дерево з річки. Дід Момун невпевнено йшов позад усіх, понуривши голову. Він не знав, як йому поводитись після вчорашнього скандалу, як триматись, що робити. Чи допустить. Орозкул його до роботи? Чи не прожене, як учора, коли він хотів на коні витягти дереве? А що коли скаже: "А ти чого тут? Сказано ж, що ти звільнений з роботи!" Що коли вилає при людях і прожене додому? Сумнів гнітив старого, він ішов, як на муки, і все ж таки йшов. Позаду чимчикувала баба. Вона йшла ніби сама по собі, ніби їй просто цікаво. А насправді вона під конвоєм вела старого. Вона гнала Проворного Момуна. на примирення з Орозкулом, на те, щоб він заслужив у Орозкула прощення.

Орозкул ступав поважно, по-хазяйськи. Йшов, оддува-ючись, посопуючи й суворо поглядаючи на всі боки. І хоч боліла з перепою голова, він відчував мстиве задоволення. Оглянувшись, він побачив, як слідом дріботів дід Момун, немов вірний пес, якого побив господар. "Нічого, ти ще в мене й не те заспіваєш. Я тепер на тебе й не гляну. Ти для мене пусте місце. Ти ще сам упадеш мені в ноги",— зловтішався Орозкул, згадуючи, як не своїм голосом кричала минулої ночі біля його ніг дружина, коли він стусав її ногами, коли штурханами гнав її з порога. "Нехай! Ось випроводжу цих з деревом, я їх іще зведу, нехай погризуться. Тепер вона, батькові очі повидирає. Озвіріла, як вовчиця",— думав Орозкул між розмовою на ходу з приїжджим чоловіком.

Чоловіка того звали Кокетай. То був кремезний чорний мужик", колгоспний рахівник з приозер'я. З Орозкулом він давно водився. Років дванадцять тому побудував Кокетай собі дім. Орозкул допоміг лісом. Продав по дешевій ціні кругляки на розпилювання. Потім Кокетай оженив старшого сина, поставив і молодим дім. І теж Орозкул постачив йому дерево. Тепер Кокетай відділяв молодшого сина, і теж треба було лісу на будівництво. І знову давній друг Орозкул виручав. Страх яке життя важкеГ Одне зробиш — ну, думаєш, тепер спокійно поживу. Дивись і— життя ще щось придумає. І без таких людей, як Орозкул, тепер не обійдешся...

— Бог дасть, на новосілля запросимо незабаром. Приїжджай, погуляємо на славу,— говорив Кокетай Орозкулові.

Той пихтів самовдоволено, цигаркою димив:

— Дякую. Коли кличуть — не відмовляємося, а не кличуть — не напрошуємося. Покличеш, то приїду. Не вперше мені в тебе гостювати. Я ось думаю зараз: а чи не підождати тобі до вечора, щоб виїхати, як стемніє? Головне через радгосп непомітно проїхати. А то як побачить хтось...

— Воно-то правда,— завагався Кокетай.— Та довго) чекати.до вечора. Виїдемо потихеньку. Поста ж немає на' дорозі, щоб перевірити нас?.. Хіба що випадково наткнешся на міліцію або ще на кого....

— Отож-то й воно! — пробурчав Орозкул, кривлячись от з гаги й від болю голови.— Сто років їздиш у справах, і ні одної собаки не зустрінеш по дорозі, а ліс повезеш раз у сто років — і влипнеш. Це завжди так...

Вони замовкли, кожен думав про своє. Орозкул вельми досадував тепер, що довелося вчора покинути дерево в річці. Був би оцей ліс готовий, повантажили б його ще вночі і на світанку випровадили б машину геть з очей... Ех, і треба ж було вчора трапитись такій біді! Це все старий дурень Момун, бунтувати надумав, з-під влади хотів вийти, з покори. Ну, постривай же! Що-що, а це тобі не минеться так даром...

Марали пили воду, коли люди прийшли до річки на протилежному березі. Дивні 'істоти ці люди — метушливі, галасливі. Заклопотані своїми справами й розмовами, вони й не помічали тварин, що стояли навпроти, через річку.

Марали стояли в червоних уранішніх кущах річкового тугаю, зайшовши по щиколотки в воду, на чистому галечнику прибережної мілини. Пили вони невеликими ковтками, не кваплячись, з перервами. Вода була крижана. А сонце пригрівало згори все тепліше й приємніше. Гамуючи спрагу, марали грілися на сонці. На спинах висихала рясна роса, що падала на них з гілок, коли вони прямували сюди. Легкий димок курився із спин маралів. Спокійний і ласкавий ранок був того дня.

А люди так і не помічали маралів. Один чоловік вернувся до машини, інші залишилися на березі. Ворушачи вухами, марали чуйно вловлювали голоси, що долинали до них зрідка, і завмерли, здригнувши шкірою, коли на тому березі появилася автомашина з причепом. Машина гримотіла, рокотала. Марали ворухнулися, намірились піти геть. Але машина раптом зупинилася, перестала гримотіти й гудіти. Тварини поварилися, потім усе ж таки обережно рушили з місця — люди на тому березі занадто голосно розмовляли й занадто метушливо рухалися.

Марали помаленьку пішли стежечкою в низенькому тугаї, їхні спини й роги раз у раз витикалися з кущів. А люди так і не помічали їх. І лише коли марали стали переходити відкриту прогалину сухого паводкового піску, люди побачили їх, як на долоні. На бузковому піску, в яскравому сонячному освітленні, І, пороззявлявши роти, завмерли в різних позах.

До стор. 273

— Дивись, дивись, що таке! — перший скрикнув Сейдахмат.— Олені! Звідки вони тут?

— Чого кричиш, чого галасуєш? Які тобі олені, марали то. Ми їх ще вчора бачили,— недбало вирік Орозкул.-— Звідки вони? Прийшли, певне.

— Пай, пай, пай!—захоплено вигукував кремезний Кокетай і од збудження розстебнув тісний комір сорочки.— А гладкі які,— захоплювався він,—одгодувались...

— А матка яка! Дивись, як ступає,— так само аж нетямився шофер, витріщивши очі.— Далебі, як дволітня кобила. Вперше бачу.

— А бик який! Рожища он які, глянь! Як він їх тільки носить! І не бояться нічого. Звідки вони такі, Орозкуле?— допитувався Кокетай, хтиво поблискуючи свинячими очицями.

— Заповідні, мабуть,— відповів Орозкул поважно, з почуттям хазяйської гідності.— Із-за перевалу прийшли, з того боку. А не бояться? Нелякані, от і не бояться.

— Ех, рушниця б оце зараз! — бовкнув раптом Сейдахмат.— М'яса центнерів на два потягне, га?

Момун, що досі боязко стояв збоку, не втерпів.

— Та ти що, Сейдахмате. Полювати на них заборонено,— сказав він неголосно.

Орозкул скоса метнув на старого хмурий погляд. "Ти ще тут мені голос подаєш!" — подумав він з ненавистю. Хотів вилаяти його так, щоб наповал убити, проте стримався. Все ж таки сторонні були.

— Нічого по-дурному повчати,— роздратовано промовив він, не дивлячись на Момуна.— Заборонено полювати там, де вони водяться. А в нас вони не водяться. І ми за них не відповідаємо. Втямив? — грізно глянув він на розгубленого старого.

— Втямив,— покірно відповів Момун і, похиливши голову, одійшов убік.

Тут баба ще раз потайки смикнула його за рукав.

— Ти б уже мовчав,— прошипіла вона докірливо. Всі якось присоромлено потупились. Знову звернули

погляди на тварин, що йшли все далі по крутій стежині. Марали підіймалися на кручу один за одним. Попереду бурий самець гордо ніс свої могутні роги, за ним комоле телятко, і завершувала цей похід Рогата мати-олениця. На фоні чистого глинистого скиду марали вирізнялися чіткр й граційно. Видно було кожен їхній рух, кожен їхній крок.

— Ех, краса яка!.— не втримався від захвату шофер,

9 292

257

вирлоокий молодий хлопець, дуже сумирний з вигляду.-

Шкода, що не взяв фотоапарата, от було б...

— Ну, годі, краса,— невдоволено перебив його Орозкул.— Нічого стояти. Краса їсти не дасть. Давай підгонь машину задом до берега, просто в воду, скраю щоб. А ти, Сейдахмате, роззувайся,— розпорядився він, тішачись у душі своєю владою.— І ти,— показав він на шофера.— І давайте чіпляйте трос до колоди. Та проворніше. Діло ще буде. "

* Єейдахмат заходився стягати з ніг чоботи. Вони були йому тіснуваті.

— Чого дивишся, допоможи йому,— непомітно підштовхнула баба старого.— І роззувайся, сам лізь у воду,— напучувала вона злісним шепотом.

Дід Момун кинувся стягати чоботи з Сейдахмата і сам швиденько роззувся. Тим часом Орозкул і Кокетай командували машиною:

— Давай сюди, сюди давай.

— Ліворуч трохи, ліворуч. Отак.

— Ще трошки.

* Зачувши внизу незвичний шум машини, марали на стежці прискорили ходу. Тривожно озираючись, вискочили на кручу й зникли в березах.

— О, щезли! — спохватився Кокетай. Він вигукнув це з жалем, так ніби випустив здобич із рук.

— Нічого, нікуди не дінуться! — одгадуючи його думки і задоволений цим, хвастався Орозкул.— Сьогодні до вечора не поїдеш, будеш моїм гостем. Сам бог велить. Пригощу я тебе на славу.— І, реготнувши, ляснув друга по плечу. Орозкул міг бути й веселим.

— Ну, якщо так, як велиш,— ти господар, я гість,— скорився кремезний Кокетай, оголюючи в посмішці могутні жовті зуби.

Машина стояла вже на березі, задніми колесами в воді на півколеса. Глибше заїхати шофер не ризикнув. Тепер треба було протягти трос до дерева. Якщо вистачить довжини троса, то виволокти колоду з полону підводного каміння особливих труднощів не становило.

Трос був сталевий — довгий і важкий. Треба було тягти його по воді до дерева. Шофер роззувався неохоче, боязко позираючи на воду. Він ще не вирішив остаточно: краще лізти в воду в чоботях чи роззувшись. "Мабуть, краще босому,— гадав він.— Все одно вода наллється за халяви. Глибина он яка, майже по стегно. А тоді ходи цідий день у мокрих чоботях". Але він так само уявляв собі, яка, напевне, холодна зараз вода в річці. Цим і скористався дід Момун.

— Ти не роззувайся, синку,— підскочив він до нього.— Ми підемо з Сейдахматом.

— Та не варто, аксакале,— заперечив, зніяковівши, шофер.

— Ти гість, а.ми тутешні, ти сідай до керма,—-умовив його дід Момун.

І коли вони з Сейдахматом, устромивши кілок у моток сталевого троса, потягли його по воді, Сейдахмат заволав не своїм голосом:

— Ой, ой, лід, а не вода!

Орозкул і Кокетай посміювалися поблажливо, бадьорили його:

— Терпи, терпи! Знайдемо чим зігріти тебе!

А дід Момун не видав ні звуку. Він навіть не відчув крижаного холоду.