Білий пароплав - Айтматов Чингіз

Вони не знали, що з волі дитячої уяви попереду них по дорозі незримо бігла Рогата мати-олениця. Довгими, рвучкими стрибками мчала вона попереду автоколони. Вона охороняла їх від лиха й нещастя на трудній дорозі. Від обвалів, від сніжних лавин, од сніговіїв, од туману і всяких негод, від яких за багато віків кочового життя киргизи зазнали стільки біди. Хіба не про це просив дід Момун Рогату матір-оленицю, приносячи їй у жертву чорну вівцю на світанку?

Поїхали. А хлопчик теж їхав разом з ними. Думкою. Він сидів у кабіні поруч Кулубека. "Дядю Кулубек,— говорив він йому.— А поперед нас біжить по дорозі Рогата мати-олениця".— "Хіба?" — "Правду кажу. Слово честі. Ось вона!"

— Ну, ти чого задумався? Чого стоїш? — отямився він од слів діда Момуна.— Сідай, пора додому.— Він нагнувся з коня, підняв хлопчика на сідло.— Тобі холодно? — спитав старий і тепліше вкутав онука полами кожуха.

Хлопчик тоді ще не ходив до школи.

А тепер, прокидаючись іноді од важкого сну, він неспокійно думав: "Як же я піду завтра до школи? Я ж захворів, мені так погано..." Потім він поринав у забуття. Йому здавалося, що він переписує в зошит слова, які написала вчителька на дошці: "Ат. Ата. Така" Цими письменами першокласника він заповнював увесь зошит, сторінку за сторінкою. "Ат. Ата. Така. Ат. Ата. Така". Він стомлювався, в очах ряботіло й ставало жарко, дуже жарко, хлопчик розкривався. А як лежав розкритий і мерз, знову одвідували його всілякі видіння. То він плавав рибою в студеній річці, плив до білого пароплава і ніяк не міг допливти. То попадав у сніговію.. В димному холодному вихорі буксували автомашини з сіном на крутій дорозі на гору. Машини ридали, як ридають люди, і все буксували на місці. Колеса, шалено крутячись, ставали вогненно-червоними. Колеса горіли, полум'я йшло від них. Упираючись рогами в кузов, Рогата мати-олениця викочувала машину з хурою сіна на гору. Хлопчик допомагав їй, старався з усіх сил. Обливався гарячим потом. І нараз хура сіна перетворилася на дитячу колиску. Рогата мати-олениця сказала хлопчикові: "Біжімо скоріше, однесемо бешик тітці Бекей і дядькові Орозкулові". І вони пустилися бігти. Хлопчик одставі Але попереду в темряві все дзвенів і дзвенів колисковий дзвіночок. Хлопчик біг на його поклик.

Він прокинувся, коли почулися кроки на веранді й рипнули двері. Дід Момун і баба вернулися ніби трохи заспокоєні. Приїзд сторонніх людей на кордон, видно, примусив Орозкула й тітку Бекей притихнути. А може, Орозкул утомився пиячити й заснув нарешті. Надворі не чути було ні криків, ні лайки.

Близько опівночі зійшов місяць над горами. Він повис туманним диском над найвищою крижаною вершиною. Гора, окована вічною кригою, височіла в мороці, примарно поблискуючи нерівними гранями. А навкруги в цілковитому безгомінні стояли гори, скелі, чорні й нерухомі ліси, і аж у самому низу билася й шуміла річка по камінню.

Ат, ата, така — кінь, батько, підкова.

У вікно косим потоком лилося непевне світло місяця. Те світло заважало хлопчикові. Він перекидався, мружив очі. Хотів попросити бабу, щоб вона завісила вікно. Але не схотів: баба була сердита на діда.

— Дурень,— шепотіла вона, лягаючи спати.— Якщо не знаєш, як жити з людьми, то хоч би вже мовчав. Слухався б інших. Ти ж у нього в руках. Платня ж тобі йде од нього, нехай хоч і копійчана. Зате щомісяця. А без платні — хто ти такий? Старий, а розуму не нажив...

Дід не відповідав. Баба замовкла. Потім, нараз голосно сказала:

— Якщо в людини відбирають платню, вона вже не людина. Вона ніхто.

І знову старий нічого не відповів.

А хлопчик не міг заснути. Голова боліла, і думки плуталися. Про школу думав — тривожився. Він ще ні разу не пропустив жодного дня і тепер не уявляв собі, що робити, якщо завтра не зможе поїхати до своєї школи в Джеле-саї. Думав хлопчик і про те, що коли Орозкул вижене діда з роботи, то баба життя не дасть старому. Що їм тоді робити?

Чому люди так живуть? Чому одні злі, інші добрі? Чому є щасливі і нещасливі? Чому є такі, яких усі бояться, і хакі, яких ніхто не боїться? Чому в одних є діти, в інших немає? Чому одні люди можуть не видавати платні іншим? Мабуть, найкращі люди ті, які одержують найбільшу платню. А от дід одержує мало, і, його всі кривдять. Ех, як би так зробити, щоб дідові теж дали більшу платню! Може, тоді й Орозкул почав би поважати діда.

Від цих думок голова в хлопчика боліла все дужче й дужче. Знову згадав він про маралів, яких бачив надвечір коло броду по той бік річки. Як там їм уночі? Самі ж вони у холодних і кам'яних горах, у чорному, непроглядному лісі. Страшно ж дуже. А що коли вовки нападуть, що тоді? Хто принесе тітці Бекей чарівничу колиску на рогах?

Він заснув тривожним сном і, засинаючи, благав Рогату матір-оленицю принести березовий бешик для Орозкула і тітки Бекей. "Нехай будуть у них діти, нехай будуть у них діти!" —-заклинав він Рогату матір-оленицю. І чув далекий перелив колискового дзвіночка. Поспішала Рогата мати-олениця, несучи на рогах чарівничу колиску...

Рано-вранці хлопчик прокинувся од доторку руки. Рука дідова була холодна, з вулиці. Хлопчик мимохіть зіщулився.

— Лежи, лежи.— Дід погрів руки,. Похукавши на них, поторкав його лоб, потім поклав долоню на груди, на живіт.— Та ти, либонь, занедужав,— засмутився дід.— Жар у тебе. А я думаю, чого він лежить? В школу пора.

— Я зараз, я встану,— підвів голову хлопчик, і все пішло кружка в нього перед очима, і у вухах зашуміло.

' — І не думай вставати.— Дід уклав хлопчика на подушку.— Хто повезе тебе до школи хворого? Ану лишень, покажи язика.

Хлопчик спробував наполягти на своєму:

— Учителька сваритиметься. Вона дуже не любить,— коли хто пропускає школу...

— Не сваритиметься. Я сам скажу. Ану лишень, покажи язика.

Дід уважно оглянув язика й горло в хлопчика. Довго шукав пульс: зашкарублі од грубої роботи, тверді пальці дідові якимсь дивом уловлювали поштовхи серця в гарячій, спітнілій хлопчиковій руці. У чомусь упевнившись, старий заспокійливо промовив:

— Слава богу. Ти просто перемерз трохи. Холод уві* йшов у тебе. Ти сьогодні полеж у постелі, а перед сном я натру тобі підошви й груди гарячим курдючним салом. Пропотієш — і, бог дасть, уранці встанеш, як дикий кулан.

Згадавши про вчорашнє й про те, що ще чекає на нього, старого, Момун спохмурнів, сидячи на ліжку онука, зітхнув і задумався. "Бог з ним",— прошепотів і знову зітхнув.

— Це ж коли ти захворів? Чого ж ти мовчав? — звернувся він до хлопчика.— Увечері, чи що?

— Та надвечір. Коли побачив маралів по той бік річки. Я прибіг до тебе. А потім мені стало холодно.

Старий сказав чомусь винуватим голосом:

— Ну, добре... Ти лежи, а я піду.

Він підвівся, але хлопчик затримав його:

— Ата, а там сама Рогата мати-олениця, еге ж? Та, що, біла, як молоко, очі отакенні, дивиться, як людина...

— Дурненький ти, — ледь осміхнувся старий Момун.— Ну, хай буде по-твоєму. Може, то й вона,— сказав вій глухо,— пречудова мати-олениця, хтозна?.. Я от думаю...

Старий не доказав. У дверях з'явилася баба. Вона спішила з двору, вона вже щось розвідала.

— Іди, старий, туди,— з порога промовила баба. Дід Момун одразу знітився при цьбму, став жалюгідний, прибитий.— Там вони хочуть виволокти дерево з річки машиною,— говорила баба:— Так ти йди, роби все, що ве-літимуть... Ох ти, боже мій, молоко ж іще не перетоплено! — спохватилася баба й заходилася розпалювати плиту, бряжчати посудом.

Старий хмурився. Хотілося йому щось заперечити, щось сказати. Та баба не дала йому й рота розкрити.

— Ну, ти, чого вилупив баньки? — обурилась баба.— Чого комизишся? Не нам з тобою комизитись, горе ти моє. Ну хто ти такий проти них? До Орозкула люди он які приїхали. Машина в них яка. Накладеш, так десять колод повезе по горах. А .Орозкул на нас і не дивиться навіть. Хоч і як я вмовляла, хоч і як принижувалась. Дочку твою на поріг не пустив. Сидить вона, неродюха твоя, у Сейдах-мата. Геть очі виплакала. І проклинає вона тебе — батька свого придуркуватого...

— Ну, годі,— не стерпів старий і, прямуючи до дверей, сказав: — Молока дай гарячого, захворів оно хлопчина.

— Дам, дам молока гарячого, йди, йди, ради бога.— І, вирядивши старого, вона ще бурчала.— І чого на нього найшло таке? Ніколи нікому не перечив, тихше води, нижче трави був — і ось тобі маєш! Та ще на коня орозку-лівського сів, та ще поскакав. І все це через тебе,— стрельнула вона злим поглядом на хлопчика.— Було б заради кого на рожен лізти...

Потім вона принесла хлопчикові гарячого молока з жовтим топленим маслом. Молоко обпікало губи. А баба наполягала, примушувала:

— Пий, пий гаряче, не бійся. Простуду тільки гарячим виженеш.

Хлопчик обпікався, сльози виступили в нього на очах. І баба раптом подобрішала:

— Ну, остуди, остуди трохи... І треба ж, прихворів ти в нас у такий час! — зітхнула вона.

Хлопчикові давно вже хотілося помочитися. Він устав, відчуваючи у всьому тілі якусь дивну, солодку знемогу. Але баба попередила:

— Стривай, я зараз принесу тобі тазок.

Ніяково одвернувшись, хлопчик задзюрчав у тазок, дивуючись, що сеча така жовта й гаряча.

Він почував себе набагато краще. Голова не так боліла.

Хлопчик лежав у ліжку спокійно, вдячний бабі за її послугу, і гадав, що треба до ранку видужати і неодмінно вирядитись до школи. Він думав ще про те, як він розкаже, в школі про трьох маралів, що появилися в них у лісі, про те, що біла матка маралів — то і є сама Рогата мати-олениця, що з нею телятко, велике вже й кріпеньке, і з ними здоровецький бурий марал з величезними рогами, що він дужий і охороняє од вовків Рогату матір-оленицю та її малятко. І думав, що він розкаже й про те, що коли марали залишаться в них і нікуди не підуть, то Рогата матір-олениця незабаром принесе дядькові Орозкулу й тітці Бекей чарівничу колиску.

А марали спустилися вранці до води. Вони вийшли з горішнього лісу, коли коротке осіннє сонце наполовину піднялося над гірським пасмом. Чим вище підіймалося сонце, тим світліше й тепліше ставало внизу серед гір. Після нічної оціпенілості ліс оживав, наповнювався рухом світла й барв.

Пробираючись поміж деревами, марали йшли не кваплячись, гріючись на сонячних галявинах, пощипуючи росяне листя з гілок. Вони йшли так само, як і раніше,— попереду самець-рогач, посередині телятко й остання — крутобока матка, Рогата мати-олениця.