Тереза Дескейру - Моріак Франсуа

Ніяка інша жінка не витримала б такої страшної самотності. Мене рятує лише те, що я не впадаю у відчай од перебування з самою собою.

Мої вчинки тримають мене, ніби у в'язниці. Мої вчинки? Ні, один, мій "вчинок". Навіть уночі, коли я сплю, я знову й знову повторюю свій злочин, вливаючи по краплі отруту в склянку свого чоловіка, і навіть бачу, як смерть розцвітає в ньому, ніби рослина, яку старанно поливають.

Пройшло вже десять років, як, врятувавшись від мене, Бернар благоденствує, а смерть, стимульована надміром їжі й алкоголю, поступово підточує його, хоч я перебуваю вже надто далеко, щоб підганяти плин подій. Біля нього нема вже нікого, хто б відчував потребу стерти з лиця землі цей стовп самовдоволення і самовпевненості... А я, найбільш заблукана і найбільш самотня істота серед тих, що існують на землі, і далі битимусь у тенетах свого непотрібно^ злочину.

Я перечитую щойно написане. Нема ніякого сумніву, що мій образ не приносить мені ані найменшого задоволення. Чи не стала я часом невільницею певної, накинутої собі, ролі? Чи не існує десь справжня Тереза, з якою розлучив мене отой "вчинок"? Він надав мені певної поведінки, певного способу життя, який у інших обставинах, мабуть, був би не відповідним мені.

Де б я не волочила своє виснажене тіло, своє вмираюче від жаги серце, скрізь мене переслідує мій вчинок, немов за мною рухається жива стіна! Ні, це не стіна, а якийсь живопліт, що з кожним роком стає все густішим і заплутанішим.

Мені не скучно з самою собою. Більшості людей дозволяє спокійно жити благословенна забудькуватість. Вона стирає всі давні болі і виразки. Особливо відзначаються цим жінки. Пройшовши крізь усі жахи життя, вони зберігають дитячу наївність, і в їхніх очах нічого не відбивається з того, що вони колись вчинили. Я ж не подібна до інших жінок. Інша на моєму місці сказала б: "Я приїхала в Кап Ферре після самогубства Філі, аби сховатися в цьому готелі і залишитись наодинці з своїм стражданням". А я ось признаюсь: "Цей хлопець, який завдавав мені стільки горя, урятував мене своїм самогубством". Відколи я дізналася про його смерть, то відчула полегшення і навіть стала щасливою. І не тільки тому, що звільнилася від болю, а й тому, що позбулася щоденної тривоги: адже його могли б притягнути до суду у зв'язку з тією історією з чеками. Я побоювалась також, що слідчі органи не загаються навести довідки про засоби його існування і таким чином швидко виведуть мене на чисту воду. В подібних історіях, які стають надбанням кримінальної хроніки, завжди фігурує старша за віком жінка, на адресу якої журналісти завжди відпускають одні й ті ж делікатні жарти. Такою жінкою, що платить, низькою й жалюгідною, на цей раз мала б бути я, Тереза, що віддала б усе своє життя за п'ятнадцять хвилин безкорисливої ніжності і яка завжди прагнула тільки цього.

Моя гордість не витримала б того сорому, що від нього ввільнила мене смерть Філі. Мене став би допитувати слідчий, хоч би як свідка... Почав би копирсатися в моєму житті, рознюхав би, що я вже раніше була під слідством. І якби мені навіть удалося замести сліди, я все одно б сиділа, як десять років тому, віч-на-віч з чоловіком, у кожному слові якого криється пастка...

Тільки ж, Терезо, чого варта така любов, коли ти не можеш нею гордитися і з жахливою радістю вітаєш смерть того, хто надихав тебе на неї? Лицемірка! Те, що ти називаєш своєю любов'ю, усього-на-всього демон, який блукає в пустині,' поки не знайде істоти собі до смаку і не накинеться на неї. І коли ця істота цілком висмоктана й знищена, демон твоєї любові починає блукати % почуттям звільнення, але, скоряючись за-* конові, кидається на розшуки нової істоти, щоб знову наки-" нутись на неї й поживитися...

Філі похованийі (Його жінка, маленька бордоска, яку він покинув, прийшла, щоб хоч побачити його тіло. Чому він не звернувся до неї? *Адже вона дала б йому грошей скільки завгодно. "Скоріше здохну!" — повторював він мені). Філі похований. Я прийшла сюди, в цей готель, не як коханка в' траурі, а як видужуюча після хвороби. Тим часом отой блукаючий демон вже починає шукати собі нової жертви.

Найбільше дивує мене не те, що я вчинила, а те, перед чим я зупинилася. Так, я була після свого злочину відкинута всіма. Але як я не скотилася в прірву?.. Ти розумна, Терезо! Ти зуповним правом можеш сказати собі: надзвичайно розумна. А' оті жінки, з якими тобі інколи доводилося розмовляти на Єлгсейських полях, справжнісінькі, ідіотки. Дурні жінки стають справжніми тварюками, якщо їх тільки не тримати в шорах або коли вони вириваються з рамок умовностей. Так, твого розуму вистачило, щоб уберегти тебе від падіння, про яке ти говориш, але не від порочності... О, я добре знаю, що деякі твоГ вчинки примусили б жінок з твоєї родини хреститися од жаху. Якби я піддалася спокусі, що іноді охоплює мене, коли, знемагаючи від утоми, з пораненими від ходьби ногами падаю на лаву в якійсь незнайомій церковці, і підійшла до одного з отих ящиків, з якого мужчина в рясі наставляє до тебе вухо крізь грати, якби вивернула туди лантух своїх найтяжчих вчинків, то все одно не змогла б розкрити їх до кінця. Як удається це тим, що після багатьох років ідуть на сповідь, усе пригадуючи й нічого не опускаючи? Коли б я була на їхньому місці, то не змогла б позбутися відчуття, що один забутий гріх зводить нанівець усе відпуіцення, бо досить з'явитись малесенькій дірочці, як довкола неї вагу-сає вся твоя мерзота.

Проте існує межа, якої я не переступила... Моє серце од— ' дочасно губить і рятує мене. Губить, втягаючи в сумні історії, але й рятує, ле дозволяючи шукати в них єдиної поживи... Отож, Терезо, в чім ти хочеш себе переконати?.. Чи не здатна ти, як і та, інша, чинити зло?.. Без сумніву так, але коли наступного дня ти підводиш підсумки того, що вчинила, " тебе охоплюють вагання, сором, огида й жах...

Таким чином, ти могла б вести облік своїх падінь... Адже твоє серце завжди було співучасником твоїх наймерзенніших пригод. Цей потяг серця, ця надія, яку ти з, самого початку вважала нездійсненною, завжди примушували тебе йти вперед, втягуючи тебе у вир зла все глибше і глибше.

Те, що відбулося між цим хлопцем і. мною... Але, власже кажучи, нічого не, відбулося!.. Уже в перший день я зайшла до ресторану в готелі з відчуттям якоїсь розрядки і усвідомленням того, що відпочиваю. Цілком можливо, що всі ці сім'ї, яких зібрали сюди великодні канікули, пройнялися співчуттям до самотньої дами, яка прийшла почитати за Сніданком. Вони не могли здогадатися, що в моїй самотині цей готель був своєрідною гаванню і що, зрештою, бачити людей для мене теж мало, певне значення.

Дивлячись на батька, матір і дітей, що тісно всілися за одним столом, я мимоволі проймалася якоюсь теплотою. Пригадалися ті часи, коли Бернар, сидячи навпроти мене, несамовито трощив наїдки, витирав губи, пив, хоч все це .наводило на мене жах. Коли він вперше поскаржився, що світло сліпить йому очі, і сів праворуч од мене, я ніби відчула якесь визволення... Аде навіщо повертатися до цього?..

. До складу сім'ї, що всілася за найближчим столом, вхо-' дили: мати, бабуся й маленька дівчинка — всі троє з затятим і надто чемним виразом обличчя, який від бабусі передався мамі, а потім дівчинці і, таким чином, розмножився в трьох примірниках. Нарешті мою увагу привернув він... Скільки йому років? Дев'ятнадцять? Двадцять? Те, що прикувало мій погляд, було чимось невидимим для інших, бо, здається, —ніхто його й не помічав. Що ж то було? Зелена юність чи оте його обличчя, не торкнуте ще жодною турботою і ніби освітлене сяйвом ранкової зорі? Я споглядала його з цілковитою безсторонністю. Принаймні мені так здавалося... Кожноґо разу, як вирішую влаштувати собі відпочинок,— неодмінно потрапляю на ту саму вудочку: переконую себе, що моє серце вже вмерло, і бачу себе в дзеркалі старою й спустошеною. І чомусь це завжди дає мені своєрідне заспокоєння. Воно ніби за* певняє: боротьбу закінчено, любов — весь отой бруд — не стоеувться більше тебе. Я споглядаю життя інших ! свов власне минуле ніби з якогось високого балкона. Кожне нове захоплення здається мені останнім. Я завжди знаю ту хвилину, коли переступаю фатальний поріг... Але як я могла собі дозволити тоді, коли в мене ще не загоїлися сліди попередніх опіків, знову полізти в цю розжарену піч!..

Я розглядала цього незнайомого так, наче бачила перед собою якусь прекрасну квітку. Він, напевно, був дуже змучений екзаменами, бо приймав порошки і після їжі його примушували полежати. Все це, здавалось, сиділо йому в печінках. Проте він лиш відмахувався од своєї мами й бабусі і щось тихо буркотів собі під ніс. Хлопець багато читав, особливо журнали, що їх можна було розпізнати по обкладинці. Навіть 8а обідом не міг втриматися, щоб не видобути щось із кишені та не почитати. Але його своєчасно закликали до порядку. Він, зітхаючи, скорявся і, труснувши головою, відкидав чуба, який постійно ліз йому в очі.

Все це розважало мене, і я стежила за ним, тримаючи перед очима "Коханця леді Четтерлей" і вдаючи, що читаю. Хлопець не подавав знаку, що хоч трохи зацікавився мною. Тільки одного ранку я застукала його, як він перелистував у холі покинутий мною роман Лоуренса. Як тільки я підійшла, він швиденько відсунув його. Дитяче обличчя вкрилося краскою сорому. Трохи відвернувши голову, він одійшов геть.

Тільки наступного дня трапився випадок, якого, на мій погляд, треба було сподіватися, проте він і досі не перестає мене дивувати.

За сніданком я дивилася на хлопця, як він машинально їв, втупивши погляд у порожнечу. Нема нічого граціознішого од цієї відчуженості деяких молодих людей, коли їх обсідають бозна-які химери, і вони здаються іншими, ніж є насправді. Він виглядав таким далеким од самого себе, що я навіть стала почувати себе вільніше 1 стежила за ним, не вдаючись до хитрощів. Однак мене здивувала пильність його погляду. Я простежила напрям і з остовпінням відкрила, що він дивиться на мене в дзеркало збоку, до того ж з такою величезною схвильованістю, що я просто була приголомшена! Я опустила очі, перш ніж він устиг помітити, що я розгадала його хитрість. А він дивився на мене, не одводячи погляду.