Тереза Дескейру - Моріак Франсуа

ТЕРЕЗА ДЕСКЕЙРУ

I

Адвокат відчинив двері. В глухий коридор— судової палати посунув туман. Тереза відчула його на своєму обличчі і глибоко вдихнула. Вона боялася, що її чекають, і тому не наважувалася вийти. З-за одного з платанів з'явився мужчина, в якому вона впізнала свого батька.

— Справу припинено за відсутністю складу злочину, — гукнув адвокат і, повертаючись до Терези, промовив:

— Ви можете вийти: там нікого нема.

Вона зійшла вниз по мокрих східцях. Батько не пригорнув її, навіть не агвів— угору погляду; він розпитував адвоката Дrapo, а той відповідав упівголоса, наче боявся, що їх можуть підслухати.

— Завтра я одержу офіційне повідомлення про припинення справи за відсутністю складу злочину.

— А не може бути ще якихось несподіванок?

— Ні, тепер, як кажуть, хай посвищуть.

— Після свідчень мого зятя цього й треба було сподіватися.

— Сподіватися... сподіватися... Ніколи не відаєш...

— Ну, знаєте, Ларок, в таких справах свідчення жертви...

— Не було ніякої жертви,— пролунав голос Терези.

— Я хотів сказати: жертви власної необережності, мадам.

Двоє чоловіків зміряли поглядами нерухому постать молодої жінки, закутаної в пальто, і стали вдивлятися в її бліде обличчя, яке нічого не видавало. Вона запитала, де знаходиться карета. Щоб не привертати нічиєї уваги, батько звелів кучерові чекати за містом, на дорозі в Бюдо.

Вони перейшли площу. Листя платанів, мокре од дощу, поприлипало до лав. Дні тепер стали коротші. До того ж, щоб досягти шляху на Бюдо, можна було йти найглухішими вулицями. Тереза йшла проміж двома чоловіками, від яких була на півголови вищою і які знову почали сперечатися, так наче її тут не було. Але оскільки ця жінка заважала їм, вони штовхали її ліктями. Тоді вона пішла трохи позаду, зняла рукавичку і стала обдирати мох із старих стін, які тяглися вздовж шляху. Іноді їх випереджав робітник на велосипеді або якась тарадайка. Грязюка, що виприскувала з-під коліс, примушувала тулитися до стіни. Але Терезу ховали сутінки, і ніхто з людей не міг її розпізнати. Запахи печеного хліба й туману не були для неї лише вечірніми* запахами маленького містечка; їй вчувалися в них пахощі життя, яке, нарешті, знову було їй повернене; жінка закривала очі, вбираючи в себе пахощі землі, і силкувалася не слухати базікання маленького чоловіка на коротких каракатих ногах, який навіть жодного разу не глянув на свою дочку. Вона могла впасти край шляху, і ні він, ні Дюро не помітили б цього.

— Месьє Дескейру дав прекрасне свідчення, це так. Але ж отой рецепт... Що не кажіть, а то підробка. І сам доктор Педме подав скаргу...

— Він же потім забрав її.

— А оте пояснення: ніби якийсь невідомий вручив їй рецепт...

Тереза, не так через утому, як від намагання втекти од тих слів, що ними вже на протязі багатьох тижнів катували її, сповільнила крок, але надаремно: хіба ж можна сховатися кудись від фальцету батька.

— Мало я їй говорив: "Але ж, нещасна, придумай щось інше... придумай щось інше".

Так, він дійсно багато разів говорив їй про це. Чого ж йому ще потрібно? Адже "честь родини" врятовано. Заким настануть вибори в сенат, ніхто й не згадає цієї історії. Так думала Тереза, яка не хотіла знову прилучатися до чоловіків^ але в запалі суперечки вони спинилися посеред дороги.

— Повірте мені, Ларок, ви повинні дати відсіч, переходьте в наступ, скажімо, в найближчому недільному номері "Сіяча". Чи, може, ви волієте, щоб цим зайнявся я? Треба було б придумати гострий заголовок, щось на зразок "Негідні плітки".

— Ні, голубе, ні. Що тут, зрештою, писати? Адже видно, що розслідування велося абияк; навіть не запросили експерта-графолога... Я бачу єдиний вихід — приглушити, зам'яти цю справу. І я не пожалію грошей...

Тереза не розчула відповіді Дюро, бо вони наддали ходи. Вона знову жадібно втягувала пахощі дощової ночі, так наче боялася, що от-от задихнеться. І раптом перед нею постав образ Юлії Беллади, її бабусі по матері, якої вона ніколи не бачила. Даремно було б шукати в домі Лароків чи Дескейру портрета,/ дагеротипа чи фотографії цієї жінки, про яку ніхто нічого не знав, окрім того, що одного прекрасного дня вбна виїхала, аби ніколи більше не повертатись. Тереза уявила собі, що вона так само може бути стертою, знищеною і що її донечці, її маленькій Марії, не дозволено буде навіть дивитися на фото тієї, яка привела її на світ. О цій порі Марія вже засинає в кімнатці аржелузького дому, в яку Тереза ввійде пізніше, цього ж вечора. І в темряві ночі вона навіть почула, як спить дитина...

Край дороги стояла карета зі спущеним верхом. її ліхтарі осявали два худі кінські крупи. Далі, обабіч дороги, піднімалася темна стіна лісу. Верховіття сосен, що стояли ліворуч і праворуч, спліталися між собою, утворюючи склеп. Кучер з жадібною цікавістю розглядав Терезу. На її запитання, чи не спізняться вони в Нізан на останній поїзд, він відповів заспокійливо...

— Останній раз, Гардер, я завдаю вам цього клопоту.

— Мадам більше не їздитиме сюди?

Вона кивнула, і кучер ще дужче став пожирати її очима. Невже їй судилося на протязі всього життя бути об'єктом такої цікавості?

— Ну що ж, ти задоволена?..

Нарешті батько її помітив. Тереза проникливим поглядом обвела його . жовчне обличчя, порослі твердою щетиною щоки і тихо мовила;

— Я стільки вистраждала... Така розбита...

І враз замовкла: що говорити? Адже він не слухає її; навіть більше — її не бачить. Яке йому діло до Терезиних переживань? Для нього важливе тільки одне: його просування в сенат припинено, його скомпрометувало оце дівчисько (всі вони якщо .не ідіотки, то істерички). На щастя, вона більше не носить прізвища Ларок, вона тепер — Дескейру. Суду присяжних таки вдалося уникнути, зітхнув він з полегкістю. Але як перешкодити супротивникам роз'ятрювати його рану? Завтра він піде до префекта. Богу дякувати, редактор газети теж в їхніх руках... Він узяв Терезу під руку:

— Швидше, час не жде.

Тоді адвокат, можливо, з підступністю або ж просто не бажаючи розставатися з Терезою, запитав, чи вона поїде сьогодні до месьє Бернара Дескейру. Відповівши: "певно, що так..." — вона вперше після того, як пішла од судді, уявила собі, як через кілька годин знову переступить поріг кімнати, де ще лежав її чоловік, і як перед нею знову відкриється' безконечний плин днів і ночей, на протязі яких треба буде жити поруч з цією людиною.

Відколи почалося.слідство, Тереза жила у свого батька, і їй не раз доводилось міряти ту саму дорогу. Сідаючи в карету, вона слухала останні поради Дюро щодо відповідей, які повинен давати месьє Дескейру, коли його знову будуть про щось питати. В той час Тереза не відчувала жодної тривоги, що їй доведеться знову бути віч-на-віч з цією хворою людиною^ для них тоді мало значення не те, що відбулося насправді, а лиш те, що треба або не, треба говорити. Ніщо їх так не. об'єднувало, як ця потреба самозахисту; крім того, їх ще поєднувала їхня маленька донечка Марія. Вони вигадали для слідчого просту історійку, яка б могла задовольнити цього законника; все в ній було на своєму місці. Того дня Тереза сідала в цю саму карету; але з яким нетерпінням ждала вона кінця нічної подорожі! А тепер ось бажає лиш одного, щоб цій подорожі не було краю! Вона пригадує, як колись, щойно сідала в поїзд, їй негайно хотілося бути вдома, і всю дорогу вона вигадувала пояснення, які треба було давати Бернару (одного разу навіть говорила йому про рецепт, що по ньому якийсь невідомий просив її одержати ліки, виправдовуючись тим, що не може показатися на очі аптекареві, бо винен йому гроші... Але Дюро дотримувався думки,* що Бернарові не слід говорити про п,е...).

Кошмар розвіявся. Про що говоритимуть вони сьогодні ввечері? Вона уявляє собі порожній будинок, в якому він чекає на неї; їй ввижається ліжко посеред кімнати з викладеною плитками підлогою, низенька лампа, яка стоїть посеред газет і пляшечок з ліками. Розбуркані каретою, загавкають сторожові пси, а потім замовкнуть, і знову запанує урочиста тиша, знайома Терезі ще з тих ночей, як вона стежила за Бернаром, котрий мучився в жорстоких нападах блювоти. Тереза силкується уявити собі перші погляди,— що ними вони обміняються незабаром; потім всю ніч, і ранок, і день, що настане, і цілі тижні в аржелузькому домі, де вони вже не зможуть вигадувати якусь вірогідну версію своєї драми. Нічого не буде між ними, крім того, що було в дійсності... Що було в дійсності... Охоплена жахом, Тереза белькоче, обернувшись до адвоката, хоч слова її адресовані батькові:

— Я думаю побути кілька днів у месьє Дескейру, а пізніше, як його здоров'я піде на краще, повернусь до батька.

— Ще цього мені не вистачало! — Оскільки Гардер заворушився на своєму сидінні, старий продовжував пошепки: — Ти збожеволіла! Покинути чоловіка в такий момент? Ви повинні бути нерозлучні, як два пальці на руці... Як два пальці на руці, чуєш? Аж до самої смерті...

— Ти маєш рацію, батьку. Що це мені прийшло в голову! Значить, ти теж переїдеш в Аржелуз?

— Але ж, Терезо, я чекатиму вас у себе в четвер, в день ярмарку. Ви приходитиме, як завжди.

Як вона не розуміє, що найменше відхилення від звичного життя для них рівнозначне смерті! Мало ще вона принесла горя сім'ї!

— Ти робитимеш те, що твій чоловік ндкаже тобі! Здається, ясно я сказав...

І він штовхнув її в карету.

Тереза побачила простягнуту на прощання адвокатову руку з брудними нігтями. "Все добре, що добре закінчується",— сказав він, а сам подумав^^кби справа пішла належним ходом, не бачити б йому гонорару,— сім'я звернулася б до адвоката Пейрекава із бордоської колегії.

и

Тереза любить цей запах старих ридванів, запах прілої шкіри. Вона вже радіє з того, 'що забула цигарки,— їй так не хочеться палити в темряві. Ліхтарі освітлюють придорожні горби, узористе листя папороті, кореневища велетенських сосен. Тінь від карети, падаючи на купи каміння, прибирає химерних форм. Іноді повз них проїжджає візок, і мули самі звертають з дороги; візник, який добре здрімнув, навіть не поворухнеться. Терезі здається, що вона ніколи не добереться до Аржелуза: треба добру годину їхати на залізничну станцію в Нізан, а потім тягтися тією мотузянкою, яка зупиняється під кожним тином.