Нові коментарі
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою - Народні
Українські Книги Онлайн » Зарубіжна література » Все завтра, та все завтра, та все завтра - Воннегут Курт

Все завтра, та все завтра, та все завтра - Воннегут Курт

Все завтра, та все завтра, та все завтра - Воннегут Курт - Безкоштовні електронні книги на українській мові: читай онлайн та скачуй
Сторінок:3
Додано:7-12-2023, 10:14
0 0
Голосів: 0
Аннотація до бестселера - Все завтра, та все завтра, та все завтра - Воннегут Курт
Всі твори автора ⟹ Воннегут Курт
Читаємо онлайн Все завтра, та все завтра, та все завтра - Воннегут Курт

Курт ВОННЕГУТ

ВСЕ ЗАВТРА, ТА ВСЕ ЗАВТРА, ТА ВСЕ ЗАВТРА

Ішов 2158 рік нашої ери. Лу та Емеральда Шварци шепталися на балконі родинної квартири, яка містилася на сімдесят шостому поверсі будинку № 275 у нью-йоркському районі Олден-Віледж, — це місце колись вважалося Південним Коннектикутом.

Коли Лу з Емеральдою побралися, її батьки розповідали про цю партію з таким жахом, неначе то був шлюб собаки з кішкою. Але тепер Лу минуло сто дванадцять років, а Ем — дев'яносто три, і її родина нарешті визнала, що вони непогана пара.

Однак життя їхнє було не таким безжурним, як здавалося на перший погляд, саме тому вони й мерзли тепер на балконі.

— Іноді я просто божеволію, — шепотіла Ем, — Я відчуваю, що ладна долити води в його пляшку з антигерасоном...

— Це був би злочин проти природи, Ем, — заперечив Лу. — Це було б убивство. До того ж якби він застукав нас на гарячому, то не тільки позбавив би спадщини, але й скрутив мені в'язи. Хоча йому вже сто сімдесят два роки, однаково він здоровий, як бугай.

— Злочин проти природи, — іронічно повторила Ем. — Хто його зна, яка вона тепер; та природа... Ох-ох, не певна я, чи зважуся коли-небудь долити в його антигерасон води або ще чогось, але, їй же Богу, Грампс ніколи не піде з цього світу, якщо йому трошечки не допомогти... Ти подумай: нас же тут напхано так, що ніде яблуку впасти. Верна, бідолашна, аж умирає, так хоче дитину, та й Мелісса мріє про це вже тридцять років. Мені обридло його зморщене обличчя, обридло те, що він один займає цілу кімнату, що йому належить найм'якіше крісло, що йому віддають усе найсмачніше, що всім нам доводиться дивитися ті телепрограми, які подобаються йому, що він втручається в наше особисте життя. І щоразу змінює заповіт.

Лу був непохитний:

— Зрештою, Грампс — нам усім голова... То й нехай собі буде зморщений! Адже йому було вже сімдесят, коли винайшли антигерасон. Він помре, Ем. Дай-но йому час. Це — його особиста справа. Він, ясна річ, ще при силі, але потерп, люба. Не треба його дратувати, сердити. Окрім того, гріх нарікати на наші умови — вони кращі, ніж у будь-кого з інших членів нашої родини. Адже ми спимо на канапі.

— Невже ти сподіваєшся, що ця канапа буде нашою назавжди? От він обере собі нових улюбленців, якої ти заспіваєш тоді? Досі рекорд, якщо не помиляюся, був два місяці.

— Так. Він належить татусеві з матусею.

— Та коли вже він оддасть Богові душу?! — вигукнула Емеральда.

— Ти ж знаєш, він сказав, що перестане приймати антигерасон одразу ж після того, як відбудуться автомобільні гонки на п'ятсот миль.

— Еге, а до того він обіцяв зробити це після Олімпійських ігор, а перед цим — після матчу на Кубок світу, а перед цим — після президентських виборів, а перед цим... хай йому біс, усього не пригадаєш. П'ятдесят років він годує нас такими балачками! Я вже не сподіваюся на кімнату і ні на що взагалі не сподіваюся.

— Ну, добре, нехай ти маєш слушність! Вважай, що я невдаха! — вигукнув Лу. — Що я маю робити? Я працюю, як віл, але майже весь заробіток поглинають податки на оборону та на пенсійне забезпечення. Та навіть якби гроші були, то де б ми змогли найняти собі кімнату? Може, десь у штаті Айова... Але який сенс селитися на околиці Чікаго?

Емеральда поклала йому руку на плече.

— Лу, коханий, я не вважаю тебе невдахою, Бог тому свідок... Просто в тебе не було ніякої можливості показати свої здібності й чогось досятти. Через те, що Грампс та інші люди його покоління ще й досі живі і не поспішають звільняти місце для молоді.

— Так, так, — сумно погодився Лу, — але ж не можна їх у цьому звинувачувати, правда ж? Цікаво: чи зможемо ми відмовитися од антигерасону, коли доживемо до Грампсового віку?

— Іноді я собі думаю, краще б воно було, якби цього антигерасона взагалі не існувало, — запально прошепотіла Ем. — Або краще б його робили з чогось дуже цінного, унікального, ну, скажімо, з землі або кульбаб... Часом я думаю: хай би старі відходили один по одному так, як ми відриваємо у визначений час листки в календарі. А то кожен із них роками розмірковує, час йому чи не час податися з цього світу. Слід запровадити такий закон, який би обмежував користання цим чортовим зіллям. Хоча б для тих, кому за сто п'ятдесят.

— Ніхто не посміє зачепити цих дідуганів, — сказав Лу. — Адже вони володіють і грішми, і правом голосу. А ти б хотіла здобути усе це, Ем? А потім — померти?

— Боже милий, треба ж отаке бовкнути. Та ще й власній дружині... Любий, мені немає ще й ста, — вона провела руками по своїй гінкій та юній фігурці, наче стверджуючи сказане. — Кращі мої роки попереду! Але готова битися об заклад, тільки-но мені мине сто п'ятдесят — старенька Ем виллє свій антигерасон у раковину й полине в інший світ. І все це вона зробить із усмішкою на вустах.

— Говори-балакай. Усі ці старі діди у свій час казали теж саме. А ти чула, щоб хтось із них добровільно пішов з життя?

— А цей... Як його? Ну, дід у штаті Делавар.

— Тобі ще не набрид цей "дід у штаті Делавар"? Про нього торочать ось уже п'ять місяців.

— Гаразд, тоді — Гремма Вінклер, вона ж мешкала в нашому будинку.

— Вона упала під поїзд метро.

— Просто вона обрала собі такий шлях...

— І прихопила на той світ у сумці шість пакетів антигерасону?

Емеральда скрушно похитала головою і стомлено заплющила очі.

— Не знаю, не знаю, не знаю. Я знаю тільки: треба щось робити. — Інколи мрієш про те, щоб на Землі залишилася хоч одна-однісінька хвороба... Можна було б захворіти, полежати в ліжку і відпочити од цього стовпотворіння.

Лу ніжно торкнувся її плеча:

— Не треба перейматися цим, голубонько. Хай йому всяка всячина...

— От якби у нас була машина, ми могли б хоч на годину втекти від людського тлуму. Пригадуєш, мої батьки мали машину. Боже милий, як же хороше жилося людям колись!

— Жилося; доки вони не витратили увесь метал, — зауважив Лу.

— Ми, бувало, понабиваємося у авто, тато під'їжджає до бензоколонки й гукає: "Наливай повен бак!"

— Це був рай... доки не витратили весь бензин.

— А потім ми виїздили за місто...

— Ох, це тепер скидається на чарівний сон, правда, Ем? Важко уявити, що було "за місто", що було місце між містами...

— А як, бувало, зголодніємо, — вела далі Ем, — ми знаходили собі ресторанчик, де було просторо й затишно, і замовляли: "Мені, прошу, біфштекс з гарніром". Та ще й допитувались: "Як ваші свинячі котлети? Вони смачні?"

Вона облизала губи, очі її заблищали.

— Що було, то було, — притакнув, поцмакуючи, Лу. — А пригадай-но натуральний біфштекс по-гамбурзьки.

Ем аж застогнала.

— Якби нам хтось запропонував тоді концентрат із водорості, ми б йому плюнули межиочі, правда ж, Ем?

— Або пресовану тирсу, — додала вона.

Однак Лу, невиправний оптиміст, спробував навіть у теперішній ситуації знайти щось привабливе:

— Але ж тирса й водорості тепер значно смачніші та поживніші, ніж колись, у давнину. Кажуть, вони дуже корисні для здоров'я.

— Здоров'я у мене бездоганне, — знесилено промимрила Ем.

Лу знизив плечима.

— Зрозумій ти нарешті — дванадцять мільярдів населення не змогли б прохарчуватися, якби не було цих водоростей і тирси. Якщо добре поміркувати — це просто геніальний винахід. Так я гадаю. І всі також у це вірять.

— Вірять у першу-ліпшу нісенітницю. Треба ж вірити у щось, — відказала Емеральда.

Вона знову заплющила очі.

— Ой, Боже ти мій, а пам'ятаєш, як ми, бувало, вешталися містом і заходили в крамнички? Пригадай, як крамар запобігав перед покупцями, щоб купували в нього, а не ходили до інших... Тоді не доводилося стояти годинами в черзі, щоб придбати ліжко, чи стільця, чи плиту, чи будь-що інше. Заходиш собі і зразу купив, чого душа бажає. Що то за життя було, доки не скінчились усі природні ресурси! Я була тоді ще зовсім дитиною, але пам'ятаю чудово.

Лу взявся за бильця балкона і звів очі до яскравих, байдужих зірок, що мерехтіли на чорному оксамиті безмежного вічного Всесвіту.

— Пригадуєш, голубонько, як ми колись захоплювалися науковою фантастикою? Політ на Марс, рейс номер сімнадцять, ракета має дванадцять двигунів. "Зараз почнеться запуск. Усі на місця. Сторонніх просимо залишити стартовий майданчик і заховатися в бункери". П'ять, чотири, три, два, один, старт! Гах!

— Навіщо згадувати те, що назавжди минулося? — запитала Ем, також споглядаючи зорі. — Може, через кілька років нас посадять силоміць у космічний корабель і пошлють на якусь планету, щоб ми її колонізували.

Лу зітхнув.

— Не забувай, люба: щоб закинути одного-єдиного колоніста на Марс, той корабель має бути удвічі більший за Емпайр Стейт Білдінг. Та ще треба вгатити трильйонів зо два доларів, щоб він зміг прихопити з собою дружину та улюбленого песика. Хоча, загалом кажучи, єдиний вихід для нас — еміграція.

— Лу...

— Га?

— Коли відбудуться ті п'ятсотмильні автоперегони?

— На поминальний день, тридцятого травня.

— Пробач, я розумію: питати про таке не годиться.

— А чому? Не тільки ти, а й інші хочуть знати точну дату. Ти вже трохи відійшла?

— Так. Ем не збирається вішати носа. Крихітка Ем буде ставитися до нього, як завжди.

— Пізнаю тепер свою Ем.

Вони розправили плечі, хоробро посміхнулися одне одному й пішли з балкона.

Грампс Шварц сидів, поклавши підборіддя на руки, а руки — на зігнуту ручку бамбукового ціпка. Він утупився в півтораметровий екран телевізора, який, здавалося, домінував над усією кімнатою. Коментатор говорив про події дня. Щохвилини старий Грампс грюкав своїм ціпком по підлозі й вигукував:

— Отуди к бісу! Ми чули це ще сто років тому!

Зайшовши до вітальні, Емеральда й Лу мусили сідати позад усіх, за матір'ю та батьком Лу, за братами, невістками, синами, свояками, онуками та їхніми дружинами, правнучками та їхніми чоловіками, праправнуком та його дружиною, праправнучкою, пранебожем та його дружиною, пра-пра-пра та їхніми чоловіками, дружинами і т. д. Звісна річ, Грампс сидів попереду всіх.

Усі вони, окрім Грампса, зігнутого кощавого дідугана, були типовими представниками післяантигерасонової доби, усі, здавалося були приблизно однакового віку, років двадцять-тридцять.

— Тим часом, — провадив диктор, — перед магістратом міста Влафса, штат Айова, постала важка проблема. Рятувальна команда у складі двохсот чоловік марно силкується витягти з натовпу стовісімдесятилітнього Ельберта Хаггедорна, котрий застряв там два дні тому.

Відгуки про книгу Все завтра, та все завтра, та все завтра - Воннегут Курт (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: