Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Зарубіжна література » Тереза Дескейру - Моріак Франсуа

Тереза Дескейру - Моріак Франсуа

Читаємо онлайн Тереза Дескейру - Моріак Франсуа

О, як йому хотілося позбутися цього неспокою! Лише в поїзді, який мчатиме його на південь, він зможе спокійно зітхнути. Увечері на нього чекатиме в Лангоні автомашина.

Він став слідкувати за Терезиним профілем та її очима, якими вона іноді впивалася в когось із перехожих і проводжала його, аж поки він не зникне.

— Терезо,— раптом заговорив він,— я хотів би щось у тебе спитати...

Він опустив очі:; ніяк не міг витримати погляду цієї жінки.

— Я хотів би знати... Ти вчинила це тому, що ненавиділа мене?.. Я був огидним тобі? — додав він.

Із здивуванням і роздратованістю прислухався він до власних слів. Тереза посміхнулася, а відтак зміряла його важким поглядом: нарешті! їй здалося, що ота сповідь, яку вона так довго обмірковувала у відкритому фаетоні по дорозі в Нізан, а потім у маленькому поїзді, їдучи до Сен-Клера, уся та ніч, проведена в муках, і, нарешті, оте блукання в лабіринті свого "я" не пропали марно, що настав час, коли вони візьмуть своє. Сама того не знаючи, вона посіяла'в Бернаровій душі зерно неспокою, викликала в ній ускладнення й суперечності, і ось тепер він питає її, як сліпець, що не знає, куди йти. Тереза окинула цього нового для неї чоловіка доброзичливим, майже материнським поглядом. Однак відповіла йому явно глузливим тоном:

— Хіба ти не знаєш, що все це сталося через оті твої сосни?.. Так, я хотіла стати єдиною власницею твоїх сосен.

Він знизав плечима:

— Якщо я колись і думав так, то тепер — ні. Навіщо ти це вчинила? Тепер-то ти можеш мені сказати?

Вона дивилася, ніби в порожнечу. В хвилину, коли вона мала кинутися в неї, щоб або виринути, або дозволити затоптати себе, перед її внутрішнім зором з'явилося якесь світло, провідна зірка.

Марокканцеві, який продавав килими і разки скляного намиста, здалося, що вона посміхнулася до нього, і він наблизився. Тереза знову заговорила з тим самим насмішкуватим виразом обличчя:

— Я хотіла відповісти тобі: "Сама не знаю навіщо", але уяви собі, що, мабуть, саме тепер я зрозуміла чому. Може, я й зробила це, щоб прочитати в твоїх очах вагання, цікавість і, нарешті, тривогу,— одним словом, все те, що я зараз прочитала.

— Ти хочеш бути надто дотепною, — буркнув він тоном, який нагадав їй шлюбну подорож.— А я тебе серйозно питаю: чому?

Вона перестала сміятись і запитала в свою чергу: .

— Бернаре, такий чоловік, як ти, завжди знає причини , своїх вчинків, чи не так?..

— Аякже... Принаймні мені так здається.

— А я так хотіла, щоб ніщо не сховалося від тебе. Якби ти знав, яким мукам я піддала себе, щоб пролити ^світло на те, що робиться в моїй душі. Але зрозумій мене, всі причини, які я тільки могла б висунути перед тобою, здалися б мені брехливими, коли б я спробувала їх тобі з'ясувати.

— Але ж, кінець кінцем, був же той день, коли ти, нарешті, зважилась... коли ступила перший крок? — нетерпляче мовив Бернар.

— Так, це було у день великої пожежі в Мано.

Вони підсіли ближче одне до одного і заговорили впівголоса. —

Сидячи на гомінкому, перехресті в Парижі під лагідним осіннім сонцем, на трохи різкому вітрі, подихи якого доносили пахощі заморського тютюну й хитали жовтими та червоними шторами, Тереза дивувалася, що їй доводиться саме тепер воскрешати в своїй уяві той похмурий післяобідній час: небо, запнуте димом і сажею, ядучий запах горілої — смоли і болючі катування душі, в якій повільно визрівав і набирав реального обрису її злочин.

— Ось як це сталося... Ми сиділи у напівтемній їдальні. Повернувши трохи вбік голову, ти розмовляв з Баліоном, забувши лічити краплі, які падали в склянку...

Намагаючись не пропустити жодної подробиці, Тереза не дивилася на Бернара. Але раптом вона почула, що він сміється, і пильно глянула на нього: так, він сміявся своїм безглуздим сміхом.

— Ні І За кого ти мене приймаєш! — вигукнув він.

Він не вірив їй. Бо, коли вже на те пішло, чи можна вірити тому, що вона говорила?

За цим сміхом Тереза знову побачила справжнього Бернара, самовпевненого, що не дасться обвести себе круг пальця. Він знову почував себе в своїй тарілці, а вона — ніби побитою.

— Так, значить теє — як його? — думка стрілила тобі в голову за наущенням святого духа,— скалив зуби Бернар.

О, як він ненавидів себе за те, що встряв у цю розмову з Терезою, що-став допитуватися в неї! Цим він утратив всю перевагу, здобуту ціною презирства, і тепер вона знову під-" німе голову! Навіщо він піддався цьому несподіваному •бажанню зрозуміти її? Так начеб у цих ненормальних взагалі мож* ва щось зрозуміти!

— Слухай, Бернаре, я говорю не для того, щоб переконати тебе в своїй невинності...— З якоюсь дивною наполегливістю вона стала сама себе звинувачувати. — Коли моя рука іноді вагалася, я відчувала всю жорстокість свого вчинку і докоряла собі, що продовжую твої страждання. Треба було йти до кін? дя, і то якнайшвидше! Я ніби виконувала якийсь жахливий накав. Так, це було щось на зразок неухильного обов'язку.

Бернар перебив її:

— Знову пусті слова. Постарайся хоч пояснити мені, чого ти хотіла.

— Чого хотіла?.. Легше було б, мабуть, відповісти, чого не хотіла. Не хотіла грати нав'язаної мені ролі, виголошувати вимушені фрази, нарешті, постійно, зрікатися тієї Терези, яка... Але ж слухай, Бернаре, я намагаюся бути якомога правдивішою і сама не знаю, чому все, що я розповідаю, звучить так неправдиво?

— Говори тихіше, добродій, що сидить перед нами, оглянувся.

Бернарові хотілося вже припинити все це. Але він добре знав цю навіжену: вона не. пропустить щасливої нагоди нафілософствуватись до запаморочення голови. Тереза також розуміла, що цей чоловік, який на хвильку наблизився до неї, знову віддалився у безвість. Однак вона не здавалася.

— Бернаре, я прекрасно розумію, що ця Тереза, яка так старанно пригашує свою цигарку, бо досить лише маленької іскорки, щоб загорівся верес, Тереза, яка так любила лічити свої сосни і займатись господарством, Тереза, для якої було честю вийти заміж за Дескейру й зайняти належне їй місце в одній із найкращих родин у ландах, яка, нарешті, була всім задоволена,— ця Тереза є такою ж реальною, як і інша...

— Яка інша?

Вона не знала, що відповісти, і він подивився на годинник.

— Мені треба буде час від часу наїжджати в справах... і до Марії...

У яких справах? Адже я сам керую нашим маєтком. Не будемо повертатися до того, що вже вирішено. Чи не так? Ти займатимеш своє місце на всіх офіційних церемоніях, якщо честь сім'ї і інтереси Марії вимагатимуть, щоб ми були разом. Богу дякувати, в такій, величенькій родині, як наша, буде доволі весіль, так само, як і похоронів. Я певен, що дядько Мартін не дотягне й до осені. Оце буде для тебе першою нагодою...

Кінний поліцейський час від часу прикладав до губів свисток, відкриваючи невидимі шлюзи, і армія пішоходів поспішала пересікти чорне шосе, перш ніж його заллє хвиля автомобілів.

"Я повинна була б однієї ночі забрести до південних дюн, як колись це зробив Дагер... Іти крізь рахітичний сосняк, поки стане сил... Але мені не вистачило б відваги пірнути у гнилу воду лагуни, як це зробив минулого року аржелузький пастух, якому невістка не давала їсти..."

Вона стала вдивлятися у людський потік, у живу масу, яка незабаром схопить її й понесе. Так, тепер уже цього нічим не відвернеш.

Бернар ще раз витягнув свій годинник.

— Без п'ятнадцяти одинадцята. Мені ще треба зайти в готель...

— Тобі буде холодно в дорозі...

— Авжеж, доведеться добре закутатись увечері, коли їхатиму в машині.

Вона бачила перед собою дорогу, якою він повертатиметься сьогодні, і їй здалося, що холодний вітерець дотикається до її обличчя. І в його подихові чується запах болота, густого туману, соснових трісок, вигорілої трави і м'яти. Вона подивилася на Бернара з тією посмішкою, завдяки якій колись жінки з ланд говорили про неї:

— Не можна сказати, щоб вона була красива, але все ж вона — саме втілення чарівності.

Якби Бернар промовив до неї: "Ходім, я прощаю тобі", вона без вагання пішла б за ним. Але Бернар більше не від-* чував роздратування од свого несподіваного зворушення, тепер він був сповнений огиди до своїх слів і незвичних жестів, які досі не були властиві йому. Він намагався будь-що потрапити в свою звичну колію і думав про те, що коли це вдасться йому сьогодні ввечері у "їдальні в Сен-Клері, то в його душі знову запанує цілковитий спокій.

— В останній раз я хочу попросити в тебе вибачення, Бер-наре.

Ці слова вона вимовила надто урочисто і вже без будь-якої надії. Це була її остання спроба відновити розмову.

— Не будемо більше говорити про це,— пробурмотів він.

— Ти почуватимеш себе дуже самотнім. Для тебе краще було б, якби я померла.

Він знизав плечима і майже весело попросив її не турбуватися про нього.

— У кожному поколінні Дескейру є свій старий холостяк! Тепер ним буду я. У мене для цього всі необхідні дані. Я жалію тільки, що в нас дочка, а не син: переведеться рід. Але, правду кажучи, якби ми навіть продовжували жити разом, то не захотіли б мати другої дитини... Отож, кінець кінцем, усе йде добре. Не муч себе і спокійно зоставайся тут.

Він покликав таксі і повернувся, тільки щоб нагадати Те-резі, що розрахувався з гарсоном.

Вона довго дивилася на краплю портвейну, яка залишилася в склянці Бернара, і потім знову взялась розглядати пере--хожих. Деякі з них, мабуть, чекаючи на когось, ходили туди й сюди. Якась жінка, очевидно робітниця або переодягнена в робітницю, двічі оглянулася й усміхнулася до Терези. Це був час, коли пустіли кравецькі майстерні. Терезі не хотілося вста-

вати з свого місця. Вирішивши не йти сьогодні післяобід на побачення з Жаном Азаведо, вона полегшено зітхнула. Не було бажання бачити його, а тим більше говорити, підшукувати .якісь слова. Вона знала Жана Азаведо, а от людей, з якими хотіла зблизитись, не знала,, їй було відомо лиш те, що вони не вимагатимуть від неї багато слів. Тереза вже не боялася самотності. їй було гарно сидіти тут, не рухаючись.

Раптом відчула, що зголодніла, підвелася й подивилася на себе в дзеркало. Перед нею стояла молода жінка, якій був ДЬ лиця дорожній костюм. Однак ніс її трохи закороткий, щоки— надто випуклі. І тут їй здалося, що обличчя якесь прив'яле, ^ підточене черв'яком смутку.

"Не той у мене вже вік",— подумала.

Потім поснідала, як у давніх своїх мріях, на вулиці Руаяль.

Відгуки про книгу Тереза Дескейру - Моріак Франсуа (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: