Тереза Дескейру - Моріак Франсуа
Навіщо йти до готелю, коли не хочеться? Після того як випила півпляшки "пуйї", все тіло обдала тепла хвиля. Тереза попросила цигарок. Якийсь молодий чоловік, що сидів за сусіднім столом, підніс їй запальничку, і вона усміхнулася.
Подумати тільки, що годину тому вона хотіла вернутися з Бернаром, знову пірнути з ним у оту пастку, огороджену двома глухими стінами понурих сосен...
"Мене приваблюв не це місто з суцільного каменю, не лекції й музеї. Я люблю оцей живий ліс, що рухається навколо; у ньому вирують шалені пристрасті, які спричиняють ще страшніший бурелом, ніж найстрахітливіша буря. Нічний стогін сосен в Аржелузі зворушував мене тільки тому, що промовляв до мене людською скаргою".
Тереза трохи підпила й багато палила. Захоплена, щасливо посміхалася сама до себе. Потім старанно почала підфарбовувати губи й рум'янити щоки. Опинившись на вулиці, пішла навмання..,.
ТЕРЕЗА У ЛІКАРЯ
— Але ж ні, мадам, я ще раз вам кажу, що доктор Цього вечора не прийматиме.
Зачувши крізь перегородку ці слова Катерини, доктор Елізе Шварц розчахнув двері кабінету і, не дивлячись у бік жінки, промовив до секретарки:
— Це ваш обов'язок, мадмуазель. І ви повинні виконувати лише мої накази...
Катерина Шварц витримала зухвалий погляд мадмуазель Парпен, посміхнулася і, взявши книжку, підійшла до великих засклених дверей, які виходили на вулицю. Віконниці було відчинено, і з висоти сьомого поверху видно було лисніючу від дощу бруківку. Катерина дттянула на разок вуличних ліхтарів, що вишикувалися уздовж далекої вулиці. Елізе знову почав принижувати її, але тепер його чекає жорстока роз-" плата...
13 Франсуа Моріак
321
Секретарка з виразом собачої відданості в очах стояла лицем до дверей, ва якими був хазяїн. Катерина розгорнула книжку й спробувала читати. Лампа стояла на низькому модерному столику. Оскільки ж диван теж ледве піднімався над підлогою, вона змушена була примоститися на килимі, щоб краще бачити. Бренькання піаніно, за яким вистукувала свій урок дівчинка 8 верхнього поверху, не заважало їй чути сусідський радіоприймач. Внизу сперечалося молоде подружжя, потім грюкнули двері.
Можливо, саме в цей час Катерині пригадався особняк з двориком і садком на Вавілонській вулиці, вґ якому жили її батьки. Виходячи напередодні війни заміж за цього ельзасця напівєврейської крові, Катерина де Борреш зовсім не була під владою його надзвичайного розуму або фізичних чар. Не стала вона й жертвою його виключної здатності підкоряти собі людей, як це він робить із своїми численними хворими. Ні, суть була в іншому: донька барона Борреша в 1910—1913 роках бунтувала проти своєї сім'ї, особливо проти батька, до якого Елізе Шварц приходив двічі на тиждень "вставляти клепку". Матір вона просто зневажала 8а те, що та навіки замкнулася в родинному колі. В той час для дівчат її середовища вважалося великою зухвалістю відвідувати Сорбонну, ось чому в очах молодої дівчини Шварц, якого вона бачила під час коротких сніданків і голос якого завжди лунав на другому кінці столу за святковим обідом, був для неї втіленням прогресу й величі науки. її одруження стало клином, що його вона вбила поміж собою і— світом, проти якого порстала. Правду кажучи, цьому відомому вченому, секретареві Ліги прав людини, того тільки й треба було. Пустивши в хід всі свої засоби, він відмовився від них лише тоді, коли зрозумів, що наречена розкусила його. Таким чином, з першого ж дня між ними почалась одверта війна: як тільки Катерина поглядала на Шварца, він ховав свій снобізм і входив у звичну для нього роль вченого з передовими поглядами.
Він мстився їй, особливо перед свідками. Ось уже двадцять років він принижував її^при будь-якій нагоді. Дійшло до того, що став це робити 8адля спортивного інтересу.
Коли йому було п'ятдесят, його "благородну" голову прикрашувала копиця —сивого волосся. Загоріле, червоно-буре обличчя, яке так і бухало кров'ю, не піддавалося руйнівній дії часу. Шкіра його пашіла молодістю, колір вуст свідчив про здоров'я. Люди думали, що саме цим він тримав біля себе Катерину. Говорили також, що "вона любить бути битою"гХто знав її матір, баронесу^де Борреш, був уражений тим, що ця вільнодумка в усьому скидалася не неї, починаючу від манери триматися і кінчаючи надто скромним одягом, який вона постійно носила, незважаючи на зміну мод.
її коротко підстрижене волосся було вже трохи всіяне сивиною. Воно не закривало худющої потилиці. Личко в неї було
наче оскалена мордочка мопса, пЬгляд прямий і ясний. Надто дрібненькі вуста спотворював тик, і кожному вдавалося, що вона сміється з нього або глузує над ним.
Мадмуазель Парпен стояла за круглим столиком і перегортала ілюстровані журнали, заяложені пальцями лікаревих пацієнтів. Присадкувата і трохи розповніла, секретарка змушена була носити корсет. Ідучи в передпокій до телефону, що дзеленчав, вона з притиском зачинила двері, даючи цим зрозуміти мадам Шварц, що та не має права слухати; даремне зусилля, бо все, що говорилося в одній кімнаті, було чути в другій, навіть якщо сусідський радіоприймач або піаніно скаженіли до знемоги. Зрештою, секретарка кричала в трубку все голосніше й голосніше.
— Ви хочете, мадам, щоб я влаштувала вам о цій порі побачення з доктором?,. І не думайте!.. Він не міг вам обіцяти... Ні, мадам, ви з кимось сплутали його: доктор Шварц не* буває в нічних кабаре. Я нічого проти вас не маю, але запевняю, що ваші старання марні.
Мадмуазель Парпен шмигнула в кабінет доктора прямо з передпокою. Катерині не треба було прислухатися, щоб почути її вигуки:
— Якась ббжевільна, месьє, намагається довести, що ви обіцяли прийняти її в будь-яку пору дня і ночі. Вона каже, зустрілася з вами два роки тому в якомусь там барі... Жерлі чи Жерні...
— І ви відмовили їй? — почав сердитись доктор.— Хто вам дозволив це робити? Чому ви втручаєтесь не в свої справи?
Вона пробелькотіла, що вже одинадцята година ночі і вона навіть не могла припустити, що доктор погодиться прийняти хвору. Лікар закричав, щоб вона дала йому спокій з своїми припущеннями. Він добре знає цю пацієнтку: винятковий випадок шизофренії...
— Але ж, месьє, вона сказала, що буде через півгодини... На його обличчі можна було прочитати схвильованість
і замішання.
— Гаразд, проведете її прямо до мене і можете відправлятися додому,— сказав він після деякого вагання.
В цю мить до кабінету зайшла Катерина. Доктор наполовину підвівся з-за столу і сухо запитав, чого їй треба.
— Елі, ти не приймеш цієї жінки!
Вона стояла перед ним, туго затягнута в англійську в'язану кофту з вузенькими рукавцями і стоячим комірцем.
її безвійні повіки тріпотіли од світла люстри, а тонка й красива рука з разком коралів спочивала на шиї.
— Так, значить, ти весь час підслуховуєш під дверима? Вона посміхнулася, наче у відповідь на якийсь невинний
жарт.
— Чому ж ти не оббив собі дверей, не вистелив корком 13* 323 стін, підлоги і стелі? Смішно навіть, адже тут сповідається стільки нещасних.
— Ну годі, годі. Облиш мене, я збираюся працювати,, Тримаючи руку на клямці дверей, Катерина обернулася:
— Звичайно, мадмуазель Парпен скаже цій жінці, що ти не приймаєш!
Засунувши руки глибоко в кишені й похитуючи важкими плечима, він підійшов до неї й запитав, "чи часто її турбують такі речі". Потім запалив дешевеньку цигарку й додав:
— Чи ти хоч знаєш, про що йде мова? Спершись на радіатор, Катерина відповіла:
— Я добре пригадую той. лютневий чи березневий вечір три роки тому. Тоді ти часто не бував дома. Повернувшись пізно, якось розповів мені про цю навіжену, котра тобі обіцяла...
Він зігнувся і став розглядати килим. Мабуть, йому було соромно. Катерина сіла на шкіряний диван, який Блізе називав своєю сповідальнею: на ньому стільки тисяч нещасних, запинаючись від брехні, оповідали таємниці свого життя, удаючи, що нічого не відають.
Доктор Шварц підвів голову і глянув на мадмуазель Парпен, яка стояла біля столика з друкарською машинкою. Він наказав їй вийти в передпокій і чекати, поки прийде та дама. Як тільки вона вийшла. Катерина заявила беззаперечним тоном:
— Ти не приймеш її!
— Побачимо...
— Ти не приймеш її! Це небезпечно!
— Скажи краще, що ти ревнуєш... Вона щиросердо розсміялася:
— О ні... мій медведику... Я не ревнива...— Вона пригадала ті часи, коли справді ревнувала його. Потім несподівано додала: — Так само, як і я, ти не хотів би наразити себе на дві револьверні кулі... Пригадай Поззі... Думаєш, я не знаю її?.. Я пригадую слово в слово все, що ти розповів мені того вечора. У мене жахлива пам'ять на все, що стосується тебе. Я не пропустила ні півсловечка з того, що ти говорив у моїй присутності... Мені здається, що я, хоч ніколи й не бачила її, одразу впізнала б ту, схожу на монголку, жінку, яка одна з усіх твоїх голоспинних подружок носить англійський костюм і насунутий на очі капелюшок. Під кінець вечора, як ти хвалився тоді, вона зняла свій капелюшок і тріпнула коротким волоссям, відкриваючи величаве чоло... Розповідаючи про це, ти був трохи п'яний. "Величне* чоло, що нагадувало вежу..." Не пам'ятаєш, як ти повторював одне і те ж? І все ж ти додавав: "Треба остерігатися жінок монгольського типу..." Признайся, ти й зараз боїшся цієї вуличної... Лише фальшивий сором примушує тебе прийняти її...
На цей раз Елізе не відповів лайкою: не було перед ким удавати з себе сміливця.
— З обіцяв,— тільки й сказав він пошепйи.
Вони замовкли, уважно прислухаючись до глухого гудіння в утробі будинку, яке завжди спричиняло ковзання ліфта.
— Це не вона,— пробурмотів лікар.— Вона сказала: через півгодини.
Кожен із членів подружжя замкнувся у власних думках. Цілком можливо, що вони пригадували той час, коли доктор упадав ва славнозвісною Зізі Білодель. Тоді йому треба було виявити перед світом свою справжню натуру.
— Над тобою сміються,— кожного дня повторювала йому Катерина.
Потайки від неї він брав приватні уроки танців. І коли цей здоровань, витягнувшись, ніби проковтнув аршин, витанцьовував у бістро, по яких швендяла Зізі, молоді люди пирскали від сміху. Він обливався потом і змушений був щоразу бігати в туалет міняти комірець. В той час Зізі ще не була дружиною живописця Білоделя, хоч уже й носила його ім'я.
