Тереза Дескейру - Моріак Франсуа

Невже це вона говорила?

— Авжеж! — буркнула служниця. Але Тереза вже відступила:

— Ні, йдіть собі, розважайтесь.

— Може, ви хочете, щоб я підігріла молоко?

— Ні, ні. Мені нічого не треба. Можете йти.

— Я розпалю в каміні вогонь.

Тереза сказала, що розпалить сама, якщо їй буде холодно.

Вона вже ледве стримувалась, щоб не випхати дівчину у пле* чі. На цей раз грюкіт дверей не завдав їй болю, навпаки, вона відчула полегшення. Глянула в дзеркало і голосно мовила:

— До чого ти докотилася, Терезо!

Зрештою, в чім справа? Невже сьогодні вона принизила себе більше, ніж будь-коли?' Стоячи на порозі цієї самотньої ночі, вона, як це робила завжди, вчепилася за першу-ліпшу живу істоту. Не бути одинокою, масти можливість перекинутись з кимось словом, відчувати біля себе дихання молодого життя... Вона більше нічого не домагається, але навіть і це для неї неможливе. І так, як завжди, темна хвиля ненависті піднялася з глибин її душі.

— Ця ідіотка без мене погано скінчила б, ще трохи, і вона опинилася б на тротуарі.

Терезі стало соромно за свої думки. Вона труснула головою. Вирішила розпалити в каміні,— не тому, що цього жовтневого вечора було холодно, а тому, що, як кажуть люди, вогонь підтримує компанію... Ось вона візьме книжку... Але чому вона не здогадалась після обіду дістати собі детективний роман? Вона не могла, читати інших книг. Коли була йоло-дою, то намагалася знайти в книгах саму себе. Тепер уже нічого не ждала од зіставлення себе з отими вигаданими істотами.

Однак сьогоднішнього вечора непевною рукою вона відчиняє засклені дверцята книжкової шафи — тієї самої, яка колись, у часи її невинності, стояла в її дівочій кімнаті в Аржелузі і яка бачила її молодою, коли стан здоров'я чоловіка примушував їх спати в різних кімнатах... Терезі пригадується, що на протязі кількох днів вона переховувала за томами "Історії консульства й імперії" маленький пакуночок з отрутою... Ця чесна— стара шафа — співучасник її злочину, свідок його... Як пройшла вона цей шлях від аржелузького хутора до четвертого поверху старовинного будинку на вулиці Бак? Тереза вагається якусь мить, бере книжку, потім знову ставить її на місце, зачиняє шафу і підходить до дзеркала.

Волосся висипається в неї, як у мужчини,— так, у неї чоло старого мужчини.

— Чоло мислителя...— стиха промовляє вона.

Але це єдина ознака старіння. "Коли я одягну капелюшок, то стаю подібною до тої, що була колись. Мені вже двадцять років тому говорили, що мій вік важко визначити". Дві складки, які проходять від її короткуватого носа до вуст, виділяються тепер не більше, ніж колись. А що, якби вона вийшла на вулицю? Піти в кіно? Ні, це приведе до надмірних витрат. Адже вона не зможе стримати себе, щоб не пуститись від одного бістро до іншого... У неї вже й так завелися невеличкі борги. Справи в ландах ішАи чим далі, тим гірше. Витрати по маєтку пожерли весь її прибуток. Чоловік написав 8 цього приводу аж чотири сторінки. .До того ж доводиться робити розчистку лісу, бо без неї сосни починають всихати.

Ця розчистка, яка колись приносила прибуток, тепер коштує багато грошей. Ціни на живицю ніколи ще не падали так низько... Він пробував продавати сосни на зруб, але купці пропонували сміховинну ціну...

Незважаючи на це, Тереза ніяк не могла відмовитись від своїх давніх звичок. Виходячи у світ Парижа, сипала грошима, як половою, щоб хоч трохи піднятися над пусткою свого життя і осягнути якщо не справжню втіху, то хол знайти вихід в хвилинному отупінні. Зрештою; у неї вже не вистачало-сил блукати вулицями Париїка. Кіно ніколи не приносило їй будь-якого полегшення, у напівтемряві кінозалу її огортала нудьга, яку вона ніяк не могла прогнати. Наймізер-ніша жива істота, за якою вона ухитрялася слідкувати в кафе, цікавила її більше, ніж ці образи на екрані. Але вона більше не наважувалась розважатися стеженням за іншими людьми, бо від деякого часу їй не вдавалося залишатися непоміченою. Недаремно вона підбирала собі одяг" нейтрального кольору і підшукувала потайні місця. З свого боку вона теж привертала увагу, сама не знаючи чим. Невже кидалося у вічі її тривожне обличчя, стиснуті вуста?..

В її манері одягатися, яку вона вважала цілком витриманою і навіть строгою, було щось від дивацтва усіх старіючих жінок, що не мають з ким порадитирь. Будучи ще дитиною, Тереза часто сміялася з своєї тітки Клари, бо стара ніяк не Могла втриматись від того, щоб не псувати капелюхів, переробляючи їх на свій смак. А тепер Тереза сама піддається цій манії, і все, що вона носить, мимоволі набирає дивацького вигляду. Можливо, колись вона стане однією з тих дивних бабусь, у капелюхах з перами, які говорять самі до себе на лавочках у скверах, риючись у старому ганчір'ї.

Вона не усвідомлювала свого дивацтва, але в той же час не могла не помітити, що вже на протязі багатьох років, сидячи десь у кафе або ресторані, невпинно стежила за жінками, які не бачили її. Де ж поділа вона чарівнцй перстень, який робив її невидимою? Бо тепер вона приковує до себе всі погляди, неначе вівця, що попала в чужу отару.

А тут, в оцих чотирьох стінах, між осілою підлогою і стелею, до якої можна доторкнутися, піднявши руку, вона принаймні почувала себе в захистку. Але треба знаходити в собі сили, щоб висидіти в цій клітці. Ну, хоч би цього вечора: вона почувала себе неспроможною залишатися на самоті. І це почуття так болісно пронизувало її свідомість, що їй стало лячно. Наблизившись до каміна, вона поглянула в дзеркало і звичним рухом провела пальцями по щоках, Нічого вже більше не залишилося їй у житті. В цю хвилину точнісінько було те, що й завжди,— нічого нового... Нічого! Т все ж яона була впевнена, що дійшла до краю неначе той мандрівник, який помітив, що йшов дорогою, яка нікуди не веде. Кожний звук іззовні набував для неї якоїсь абсолютної вартості: автомобільна сирена, жіночий сміх, скрип гальм автомобіля...

Підійшовши до вікна, Тереза відчинила його. Падав дощ. Вітрина аптечного магазину була ще освітленою. Зелені й червоні літери якоїсь афіші миготіли в світлі вуличного ліхтаря. Тереза перехилилася з вікна і зміряла очима відстань до тротуару. Можна було б подумати, що вона промацує поглядом порожнечу. Для того, щоб кинутись туди, у неї не було ніскілечки відваги! А може,, їй просто наморочиться голова? По-* хапцем зачинила вікно, пробурмотівши:

— Боягузка!

— Як це жахливо: прагнути заподіяти комусь смерть і водночас тремтіти за свою шкуру. Минуло п'ятнадцять років з того часу, як Тереза в супроводі адвоката вийшла з будинку суду, примовляючи упівголоса:

— Нема складу злочину. Справу припинено, справу припинено!

їй здавалося, що вона нарешті звільнилась від усього цього. Т&к, ніби люди можуть вирішити, що злочину не було, в той час коли він стався! Того вечора вона не сумнівалася, що попала в гіршу тюрму: в тюрму власного вчинку, з якої їй не вирватись ніколи.

"Якби я ставилася з презирством не лише до чужого життя, а до свого власного..." З тих пір, як вона в Аржелузі зробила єдину спробу покінчити самогубством, у ній завжди, навіть у найтяжчі хвилини безнадії, нуртував вічно живий інстинкт самозбереження. На протязі цих п'ятнадцяти років, хоч яким невпорядкованим було її життя, вона дотримувалася певного принципу — завжди піклувалася про своє хворе серце. Вона ніколи не піддавалася спокусливому бажанню спалювати своє життя, як ото роблять люди з хворобливим потягом до наркотиків. І чинила так зовсім не тому, що керувалася якимись благородними , почуттями, а з страху перед смертю. Лікареві не доводилось довго вмовляти її, щоб вона кинула палити. В її кімнаті тепер не знайти навіть однісінької цигарки. •

Терезі стало холодно. Вона тернула сірником об підошву свого черевика, і незабаром язики полум'я почали. лизати поганенькі полінця, які в Парижі так дорого коштували. Але це потріскування вогню й вапах диму нагадали уроженці ланд часи її невинності, коли вона ще не здійснила свого страшного злочину. Тереза підсунула своє крісло якомога ближче до вогню і жестом, який вона помітила колись у тітки Клари, з заплющеними-очима почала гладити свої ноги. У цьому запахові щойно запалених дров їй вчувалося багато інших запахів. В поле зору її свідомості, неначе мимохідь, на часинку, насувалися людські обличчя, потім щезали. Це були обличчя? тих, які займали певне місце в її житті, коли жеребок її долі ще не був кинутий, коли все ще могло скластися інакше. Доля її набрала завершеного, ніби вічного вигляду. Ось що означав пережити себе, бути впевненим у своєму безсиллі додати щось чи відняти від того, що є.

Вона слухала, як годинник пробив дев'яту. Треба ще трохи згаяти часу, поки настане час приймати порошок, який забез-" печує їй декілька годин сну. Не можна сказати, Щоб у цієї страдниці приймання снотворного стало звичкою, але цього вечора вона не могла обійтися без його допомоги. Уранці в неї завжди було більше потягу до життя; найбільше ж вона боялася пробудження посеред ночі і намагалася уникнути його за всяку ціну. Ніщо так не лякало її, як безсоння, коли Доводилося, лежачи в темряві, змагатися з цілим сонмшцем злих фурій або звабливих примар, породжуваних болісною уявою. Щоб уникнути скорботи, яку викликало її теперішнє становище, щоб не впасти здобиччю цієї німої юрби, серед якої вона бачила насуплене обличчя свого чоловіка — своєї жертви — і маленьке смагляве обличчя своєї доньки Марії, якій уже сімнадцять років; щоб не дати задушити себе цій навалі привидів, які переслідували її, мучили, приголомшували, а потім тікали,—вона приковувала свою увагу до одної з них і на всьому протяві довгої безсонної ночі воскрешала в