Білий пароплав - Айтматов Чингіз

Виголодались. Ще на вулиці вони чують запах приготованої для них їжі і, радісні, збуджені, пробігають попід, вікнами своїх хат. Матері ждуть уже. В кожної є усмішка, від якої голова паморочиться. Чи зле самій матері, чи добре їй, а на усмішку для своєї дитини в неї завжди сили вистачить. І коли навіть мати нагримає якнайстрогіше: "А руки? Руки хто митиме?" — все одно в очах у неї схована та ж сама усмішка.

В момунівського онука відтоді, як він почав учитися, руки завжди були в чорнилі. І дідові це навіть подобалось: то означало — хлопець ділом займається. І от стоїть зараз на дорозі його онук, руки в чорнилі, тримає свого улюбленого портфеля, що купили цього літа. Він, мабуть, утомився чекати і вже неспокійно поглядає, прислухається — чи не появиться на пригорку дід верхи на коні. Адже він завжди вчасно приїжджає. Коли хлопчик виходив із школи, дід, уже спішившись, чекав його неподалік. Усі розходились по домівках, а онук біг до діда. "Онде дідусь. Побіжімо!" — казав хлопчик портфелю. І, добігши, ніяково кинувся б до діда, обняв його й ткнувся обличчям у живіт, вдихаючи звичний дух старого одягу й сухого літнього сіна: в ці дні дід переправляв на в'юках сіно з того берега, взимку по глибокому снігу не доберешся до нього, краще перевезти з осені. І довго потім Момун ходив, пропахлий гіркуватим

СІННИМ ПИЛКОМ.

. Дід садовив хлопчика позад себе на круп коня, і вони їхали додому то підтюпцем, то ступою, то мовчки, то перемовляючись про що-небудь незначне, й непомітно приїжджали. Через сідловину між гірками спускалися додому, в Сан-Ташську западину.

Нестямний потяг хлопчика до школи дратував бабу. Ледве прокинувшись, він швидко одягався й перекладав книги й зошити в портфелі. Бабу сердило й те, що він клав на ніч портфель поруч із собою. "І чого це ти так прилип до того поганого портфеля? Хоч би він став тобі за дружину, звільнив би нас від калиму за наречену..." Хлопчик пропускав повз вуха бабині слова, та й не дуже тямив, про що йде мова. Головне було для нього не спізнюватись у школу. Він вибігав у двір, квапив діда. І заспокоювався лише тоді, коли школу було вже видно.

і Одного разу вони все ж таки запізнилися. Минулого тижня, коли ще тільки засіріло, Момун переправився верхи на той берег. Надумав один раз обернутися, поїхати зранку по сіно. Все б нічого, та по дорозі в'юк розв'язався, сіно розсипалось. Довелося знову перев'язувати весь в'юк, знову нав'ючувати коня. Поспіхом зв'язане сіно знову розсипалось коло самого берега.

А онук уже ждав на тому боці. Він стояв на щербатому камені, розмахував портфелем і щось гукав, кликав. Старий заспішив — вірьовки заплутались, не розв'яжеш, стяглися вузли. А хлопчик усе гукав, і старий зрозумів, що він уже плаче. Тоді він покинув усе — сіно й вірьовки,— сів на коня — і скоріше до онука, через брід.

Поки переправлявся, теж барився: через брід не поскачеш — води багато, течія швидка. Восени ще не так страшно, а літом зіб'є коня з ніг — і пропав. Коли Момун таки перебрався через річку й під'їхав до онука, той уже не плакав, а ридав. На діда не дивився, тільки плакав і примовляв: "Запізнився, запізнився в школу..." Старий нахилився з коня, підняв хлопчика до себе в сідло й поскакав. Коли б вона рядом, та школа, сам би хлопчик бігав. А то ж усю дорогу, не перестаючи, плакав, і ніяк старий не міг заспокоїти його. Так і привіз в сльозах до школи. А уроки вже почалися. Повів просто в клас.

Вибачався, вибачався Момун перед учителькою, обіцяв, що більше такого не повториться. Але найдужче приголомшило старого те, як плакав онук, переживав, що запізнюється. "Дай боже; щоб завжди так тягло тебе в школу",— думав дід. А проте чому все ж таки так плакав хлопчинка? Виходить, є в його душі образа, невисловлена, своя образа...

І тепер, ідучи побіч деревини, забігаючи то на один, то на другий бік, підштовхуючи, підважуючи деревину дрючком, щоб вона ніде не чіплялася, щоб ковзалася скоріше з гори, Момун усе думав: як-то він там, онук?

А Орозкул не поспішав. Він ішов коноводом. Та й не дуже поспішиш туди — спуск довгий, крутий, доводиться йти по схилу навскоси. Та хіба не можна було зважити на його прохання — залишити поки що дерево, а потім вернутися й забрати? Ех, якби сила, взяв би дерево на плече, перейшов через річку, скинув би його на те місце, де. машину будуть вантажити! Нате, мовляв, беріть свою колоду і одчепіться. А сам подався б Момун до онука.

Та де там! Треба ще добратися до берега, по камінню, по галечнику, а далі через брід волочити дерево конем на той бік. А кінь уже знемігся — скільки пройшов він по горах то вниз, то вгору... Гаразд ще, коли все обійдеться без перешкод, а що як застряне дерево між камінням на середині річки або кінь спіткнеться й упаде?

І коли вони пішли по воді, дід Момун почав благати: "Допоможи, Рогата мати-оленице, не дай застряти дереву, не дай коневі впасти!" Роззувшись, перекинувши чоботи через плече, закотивши штани вище колін, з вагою в руках дід Момун поспівав за колодою, що тепер плавала у воді. Дерево волокли навкоси проти течії. Наскільки чиста й прозора була вода в річці, настільки й холодна. Осіння вода.

Старий терпів: нехай, ноги не одпадуть, аби лише скоріше переправити деревину. І все-таки дерево застряло, мов на зло, сіло на камені иа найбільш порожистому місці. В такому випадку треба дати коневі трохи перепочити і потім вйокнути на нього як слід, дужим ривком можна зняти деревину з каміння. Та Орозкул, сидячи на ньому верхи, нещадно шмагав камчею вже ослаблого, притомленого коня. Кінь припадав на задні ноги, ковзався, спотикався, а колода не рушила з місця. Ноги в старого задубіли, в очах у нього почало темніти. Голова паморочилась. Обрив, ліс над обривом, хмари в небі нахилилися, падали в річку, пливли по швидкій течії і знову поверталися. Погано ставало Момуно-ві. Прокляте дерево! Коли б воно було сухе, вилежане, тоді інша річ,— сухий ліс сам по воді пливе, тільки притримуй його. А це ж щойно спиляли й зразу поволокли через річку. Хто ж так робить! От і виходить. У темного діла кінець лихий. Залишати сосну, щоб підсохла, Орозкул не зважується: наскочить інспекція, акт напише — поруб цінних дерев у заповідному лісі. Тому, як спиляли, скоріше волочить дерево з-перед очей.

Орозкул бив коня каблуками, нагаєм, бив його по голові, матюкався, горлав на старого, буцім він, Момун, був винен у всьому, а колода не піддавалася, вона ще дужче за-щемлювалася в камінні. І урвався терпець старому. Вперше в житті він підвищив голос у гніві. '

— Злазь з коня! — рішуче підступив він до Орозкула, стягаючи його з сідла.— Хіба ти не бачиш, що кінь не тягне? Зараз же злазь!

Здивований Орозкул мовчки скорився. Зіскочив просто в чоботях з сідла в воду. З цієї хвилини він ніби зробився дурний, оглух, втратив себе.

— Давай! Наляж! Разом давай!

По команді Момуна вони налягли на вагу, трохи підіймаючи деревину, вивільняючи її з-між каміння.

-Яка ж розумна тварина кінь! Він рвонувся саме в той момент і, шкопиртаючи, ковзаючи по камінню, натяг посторонки в струну. Проте дерево ледь зрушило з місця, пішло поковзом і знову застряло. Кінь зробив ще ривок і не втримався, упав у воду, борсався, плутаючись у збруї.

— Коня! Коня піднімай!—штовхнув Момун Орозкула.

Разом насилу їм удалося допомогти коневі стати на ноги. Кінь дрижав від холоду, ледве стояв у воді.

— Розпрягай!

— Нащо?

— Розпрягай, тобі кажуть. Перепрягати будемо. Скидай посторонки.

І знову Орозкул мовчки скорився. Коли кінь був випряжений, Момун узяв його за повіддя.

— А тепер ходімо,— сказав він.— Вернемося потім. Хай кінь спочине.

— Ану лишень стій! — Орозкул перехопив повіддя з рук старого. Він ніби прокинувся. Він знову раптом ста із самим собою.— Ти кому дуриш голову? Нікуди ти не підеш. Деревину вивезем зараз. Увечері по неї люди приїдуть. Запрягай коня без розмов, чуєш!

Момун мовчки обернувся і, шкутильгаючи задубілими ногами, пішов бродом до берега.

— Ти куди, старий? Куди, кажу?

— Куди! Куди! В школу. Онук там жде з самого півдня.

— Ану вернись! Вернись!

Старий не послухався. Орозкул залишив коня в річці і вже майже коло берега, на галечнику догнав Момуна, вхопив його за плече, крутнув до себе.

І вони стали обличчям до обличчя.

Коротким порухом руки Орозкул зірвав з плеча Момуна перекинуті халявами старі кирзові чоботи й з розмаху двічі вдарив ними тестя по голові й по обличчю.

— Ходімо! Н)Н — прохрипів Орозкул, пожбуривши набік чоботи.

Старий підійшов до чобіт, підняв їх з мокрого піску, й, коли випростався, на губах у нього виступила кров.

— Негідник!—сказав Момун, спльовуючи кров,.і перекинув чоботи знову через плече.

Це сказав Проворний Момун, що ніколи нікому не перечив, це сказав посинілий від холоду нещасний дідуган з

До стор. 201

перекинутими через плече старими чобітьми, в якого краплинами виступала кров на губах.

— Ходімо! •

Орозкул потяг його за собою. Але Момун силою вирвався і, не оглядаючись, мовчки пішов собі.

— Ну, старий дурню, тепер начувайся! Я тобі це згадаю! — прокричав йому вслід Орозкул, вимахуючи кулаком.

Старий не оглянувся. Вийшовши на стежку біля "Лежачого верблюда", він сів, узувся й швидко пішов додому. Ніде не затримуючись, подався прямо в стайню. Звідти вивів сірого коня Алабаша, недоторканного Орозкулового виїзного коня, на якого ніхто не смів сідати і якого не запрягали, щоб не попсувати скакової статі. Наче на пожежу, Момун виїхав з двору без сідла, без стремен. І коли він проскакав мимо вікон, мимо самовара, що все ще димів, жінки, повискакувавши надвір,— стара Момуниха, його дочка Бекей і молода Гульджамал,— збагнули зразу, що із старим щось скоїлося. Ніколи він не сідав верхи на Алабаша і ніколи не скакав так по двору, як шалений. Вони ще не знали, що то був бунт Проворного Момуна. І ще не знали, якої біди завдасть йому той бунт на старості літ...

А від броду повертався Орозкул, ведучи за повід випряженого коня. Кінь припадав на передню ногу. Жінки мовчки дивилися, як він наближався до двору. Вони ще не догадувалися, що творилося в душі Орозкула, що він їм ніс того дня, яке лихо, які страхи...

В мокрих чоботях хлюпало, штани були мокрі. Підійшовши важкою ходою, він понуро глянув на жінок спідлоба.