Тереза Дескейру - Моріак Франсуа

Але цього вечора Бернар втішався відчуттям своєї сили, він був господарем становища. Був захоплений від думки, що ніякі труднощі не встоять проти розуму, який логічно мислить, і вже на другий день був ладен стверджувати, що нещасним можна стати лише через власну помилку. Адже він "урегулював" цю найстрашнішу з драм, як звичайнісіньку справу. Правда, про це майже ніхто не знатиме. Все буде приховане від людського ока. Ніхто не жалітиме його. Та він і не хотів би, щоб його жаліли. Хіба є щось принизливе в тому, що ти одружився з потворою? До того ж невблаганна близкість смерті підняла в ньому інтерес до всього, що може дати життя,—до полювання, автомобіля, до всього, що їдять і п'ють, тощо.

Тереза стояла біля війна. Перед нею ледь помітно сірів гравій алей. В кімнату долітав запах хризантем, огороджених дротяною решіткою, щоб їх не столочили вівці. А далі — чорна стіна дубів закривала сосни, які наповнювали ніч духом смоли. Тереза знала, що сосни оточують звідусіль будинок, наче вороже військо, якого не бачиш, але близькість його відчуваєш. Ці вартові, які посилають їй глуху скаргу, бачитимуть, як вона скнітиме тут довгими зимами й задихатиметься в літню спеку; вони будуть свідками її повільного конання. Вона зачинила вікно й підійшла до Бернара:

— Невже ти думаєш, що втримаєш мене силою?^

— Як хочеш... Але знай, що. звідси ти вийдеш не інакше, як у наручниках.

— Ну, це вже занадто. Я добре знаю тебе: не вдавай із себе підлішого, ніж ти є насправді. Ти не захочеш накликати на сім'ю таку ганьбу.

Тоді тоном людини, яка все зважила, він пояснив, що виїхати — для неї означало б визнати себе винною. В такому випадку родина зможе уникнути безчестя лише одним способом: відкинувши її та відрікшися од неї привселюдно.

— Уяви собі, що напочатку моя мати хотіла, аби ми вибрали саме цей вихід із становища. Був час, коли ми ладні були дозволити правосуддю завершити свою справу, і, якби не треба було думати про Анну та Марію... Та ще є час. Можеш не поспішати з відповіддю. Я почекаю й до завтра.

— У мене теж є батько,— сказала упівголоса Тереза.

— Твій батько?! Але ж ми маємо з ним цілковиту погодженість у всьому. Він думає тільки про свою кар'єру, про партію та ідеї, які вона захищає; думає тільки про те, аби за всяку ціну зам'яти скандал. Слідство було припинене саме завдяки йому...

Бернар більше не підвищував голосу. Це не значить, що він відчував до неї якесь співчуття. Ця жінка була в нього під ногами. Хіба ж хтось, крім нього, міг би піднятись після такого удару. Бернар гордився тим, що йому вдалося стати на ноги. Ч

Всі можуть помилятися. Х)т щодо Терези вони й помилилися, не виключаючи й мадам де лд Трав, яка завжди надто швидко осуджувала своїх ближніх. Взагалі теперішні люди не надають ваги принципам, не думають про небезпеку, яку ховав в собі виховання, подібне до того, Що його одержала Те-< реза. І все ж добре хтось сказав: "Якби вона вірила в бога..."

Так думав Бернар.. І в душі радів, що містечко, яке з величезним нетерпінням жде їхньої ганьби, кожної неділі зазнаватиме глибокого розчарування, бачачи цю "дружню сім'ю". Йому просто не терпілося дочекатися того дня, коли він помітить вираз на обличчях всіх цих людців... Він узяв лампу, і, піднявши її в руці, освітив Терезпну потилицю.

— Ти ще не піднімаєшся наверх?..

Вона ніби й не чула. Тоді він вийшов, залишивши її в темряві. На самому низу сходів, згорбившись, сиділа тітка Клара. Вона впилася в нього очима. Бернар силувано посміхнувся і, взявши її за руку, хотів підвести. Але вона ощирилась, як старий собака, що сидить —біля ліжка вмираючого хазяїна. Бернар поставив лампу на кам'яній підлозі і став кричати старій у вухо, що Тере'за почуває себе тепер набагато краще, але перед тим, як іти спати, їй хочеться побути трохи самій.

— Ви ж знаєте, що це одна з її примх.

Так, тітка Клара це знала: вона завжди наривалася на Терезу саме в той час, коди молода жінка хотіла побути сама.

Вона через силу підвелася і, спершись на Бернарове плече, ввійшла в свою кімнату, що містилася під великою вітальнею. Бернар просунувся туди слідой за нею, заходився біля свічки, яку запалив і поставив на столі, відтак, поцілувавши стару в лице, пішов геть. Тітка не спускала з нього очей. Що вдалося їй прочитати на обличчях цих людей, яких вона не чула?

Вона почекала рівно стільки, скільки потрібно було, щоб Бернар зайшов у свою кімнату, і тихенько прочинила двері... але він, опершись об поруччя, все ще стояв на сходах і крутив цигарку. Вона миттю відсахнулася назад. Ноги її дрижали, дух забило, не вистачило навіть сил роздягнутися. Потім завмерла з відкритими очима на своєму ліжку.

X

Тереза непорушно сиділа в темній вітальні. В каміні, під попелом, ще тліли головешки. Тепер, коли було вже не потрібно, в її пам'яті зринали обривки сповіді, яку вона підготувала в дорозі. Але чи варто докоряти собі за те, що не скористалася нею? Якщо вже на те пішло, то вся ця дуже хитро сплетена історія мало була пов'язана з дійсністю. Які дурниці! Вона надто багато ваги надала своїм розмовам з молодим Азаведо! Ніби це могло мати в чиїхось очах хоч найменше значення! Ні і ще раз ні. Вона підлягає невблаганному законові. Не змогла здолати цієї родини, І родина подолала її. Вони мають рацію, розглядаючи її як потвору, але й вона вважає їх потворними. Повільно, методично, так, щоб нічого не випливло назовні, вони тепер будуть стирати її з лиця землі. ^

"Відтепер ця потужна сімейна машина трощитиме мене, бо я не змогла її зупинити і своєчасно вирватись 8 її трибів. Вони і я — різні полюси, різні береги. Інші жінки якось уміють пристосовуватись до них і до самої смерті витримують те, на що. я спромоглася лише на протязі неповних двох років — маскуються, ховають своє справжнє лице, замилюють очі, і, можливо, їх рятує від згуби довголітня звичка, й вони, отупілі, спокійно засинають на лоні всемогутньої матері-сім'ї. Але я... я..."

Вона підвелася, відчинила вікно і відчула передранковий холод. Чому б не спробувати втекти? Досить лиш перекинути ногу через вікно. Чи переслідуватимуть вони її? Знову віддадуть в руки— правосуддя? А може, все-таки спробувати? Хай буде все що завгодно, аби не це безконечне конання. І ось Тереза вже тягне крісло, приставляє його до віконної рами. Але ж у неї нема грошей. Хоч вона і є власницею тисяч сосен,— без посередництва Бернара не одержить жодної копійки. їй хотілося б заховатись в тлухі піщані ланди, як це зробив колись Дагер, зацькований вбивця, що до нього Тереза малою виявляла стільки жалю. їй пригадуються жандарми, яким Баліонта наливала на кухні вино. Але собаки Дескейру натрапили на слід нещасного. Його підібрали у вересі. Тереза бачила, як його, зв'язаного, везли на візку, напханому соломою. Говорили потім, що він помер на кораблі, не доїхавши до Кайєнна. Корабель... каторга... Невже вони здатні запроторити її туди? Отой доказ, яким вихваляється Бернар,— мабуть, брехня. А може, він знайшов у кишені старого плаща пакет з отрутою?..

Тереза мусить переконатися. Вона крадеться навшпиньки сходами. Чим вище піднімається, тим стає видніш: ранкова зоря згори яскравіше освітлює вікна. Біля входу на горище стоїть стара шафа, де висить одяг, яким користуються під час полювання. У вилинялому плащі глибока кишеня. Тітка Клара ховала туди своє плетиво, стежачи з куреня за летом диких голубів. Тереза сунула туди руку і витягла запечатаний сургучем пакетик:

хлороформ: 10 грамів, аконітин: 2 грами, дигіталіс: 20 сантиграмів.

Вона перечитує ці слова, числа. Вмерти! Хоч вона вавжди боялася смерті. Найголовніше не дивитися їй у вічі, треба тільки обдумати все: налити води, розвести порошок, випити його одним духом і, закривши очі, простягнутися на ліжку.

І намагатися ні про що не думати. Навіщо боятися цього сну більше, ніж будь-якого інщого? Вона тремтить, але це нічого: просто на світанку стало трохи холодніше. Вона спускається вниз, зупиняється біля кімнати, у якій спить Марія. Чути хропіння няньки, подібне до рохкання. Тереза легенько штовхає двері. Крізь віконниці цідиться світло нового дня. Вузеньке залізне ліжечко вирізняється в сутінках світлою плямою. Поверх ковдри — два маленькі кулачки. Профіль дитячого личка губиться в складках подушки. Тереза бачить лиш її трохи завелике вухо — своє власне вухо. Люди мають рацію: перед нею — копія її самої.

"Я піду з цього життя, але ця часточка мене залишиться й виконає своє призначення до кінця". Закон крові — жорстокий закон. Тереза читала, що доведені до відчаю люди нерідко забирають на той світ своїх дітей.

— Невже це можливо? — запитують доброчесні, випускаючи з рук газету.

Оскільки ж Тереза — потвора, вона в глибині дуґлі відчуває, що це можливо, і якби не... Вона стає навколішки й легенько торкається губами маленької ручки. Вона, що ніколи не плакала, дивується# тому теплу, яке береться десь з найпотаєм-ніших глибин її істоти і раптом зволожує очі й опалює щоки.

Тереза підводиться, ще раз дивиться на дитину й, нарешті, йде у свою кімнату, наповнює водою склянку, зриває сургучеву печатку і довго вагається, яку отруту собі вибрати...

Вікно було відчинене. Здавалося, півні намагаються розірвати своїм криком вранішню імлу, яка запнула верховіття сосен. Усе довкола налите прозорістю світанку. Як же відмовитись од цього всеперемагаючого світла? Що таке смерть? Ніхто не знає. Тереза не цілком впевнена, що "там" нічого немає. Вона ненавидить себе за цей страх. Хоч без вагань штовхала туди іншого,— сама пручається. О, як ненависна їй ця малодушність!

На хвилину перед очима Терези постає жаркий день свята тіла господнього; священик згинається під тягарем розшитої золотом мантії, і його губи страдницьки ворушаться, а в руках колихається свята річ, яку він тримає. О, якщо Він існує, той, що керує нами, то хай відверне злочинну руку, поки не пізно, а якщо це Його воля, щоб нещасна душа переступила межу світів, то хай Він принаймні з любов'ю прийме цю потвору — своє творіння! Тереза висипає у воду хлороформ, більш звична назва якого не так лякала її, викликаючи уяву про сон.

Поспішай, Терезо! Дім прокидається: Баліонта вже відчи-. няє віконниці в кімнаті тітки Клари.