Білий пароплав - Айтматов Чингіз
Найяскравішими — рудо-багряними — і найчіпкішими на підйом були осикові й березові хащі: вони досягали до підсніжних височин великого лісу, до царства похмурих сосон і ялин.
В бору було чисто, як завжди, і строго, як у храмі. Тільки брунатні тверді стовбури, тільки смолистий сухий запах, лише бурі шпильки, що геть устелили підніжжя лісу. Тільки вітер нечутно тече поміж верхівками старих сосон.
Але сьогодні зранку над горами кричали, не вмовкаючи, розтривожені галки. Велика зграя їх несамовито горлала, безнастанно кружляючи над сосновим лісом. Галки переполошилися зразу, почувши стукіт сокир, і тепер, кричачи навперебій, ніби їх пограбували серед білого дня, переслідували двох людей, що спускали з гори зрубану сосну.
Дерево тягли на ланцюгах кінною упряжкою. Орозкул ішов попереду, тримаючи коня за вуздечку. Насупившись, чіпляючись плащем за кущі, він ішов, важко дихаючи, як віл у борозні. За ним позаду деревини поспішав дід Момун. Йому теж було нелегко на такій височині, задихався старий. В руках у нього була березова підвага, якою він на ходу підважував дерево. Деревина весь час чіплялася то за .пеньки, то за каміння. А на спусках так і норовила вивернутись упоперек схилу й покотитися вниз. Тоді біда неминуча — розіб'є на смерть.
Небезпечніше тому, хто страхує деревину — підвагою,— та чого на світі не буває: Орозкул уже кілька разів перелякано одскакував геть від упряжки, і щоразу обпалював його сором, коли він бачив, що старий, ризикуючи життям, утримує деревину на схилі й жде, поки Орозкул вернеться до коня й візьме його за вуздечку. Та недарма кажуть: щоб приховати свою ганьбу, треба зганьбити іншого.
— Ти що, на той світ хочеш мене одпровадити? — кричав Орозкул на тестя.
Кругом нікого не було, хто б міг почути й осудити Орозкула: де то видано, щоб із старим так поводились? Тесть боязко зауважив, що він же й сам може попасти під деревину,— чого ж на нього так кричати, ніби він навмисне все робить. —
Та це ще дужче роздратувало Орозкула.
— Чи ти бач який! — обурювавсь він.— Тебе розіб'є, то ти ж пожив уже своє. Що тобі? А я розіб'юся, хто візьме твою неродящу дочку? Кому вона потрібна, така безплідна, як хвіст шайтана?..
— Трудна ти людина, сину мій. Нема в тебе пошани до людей,— відповів на це Момун.
Орозкул навіть зупинився, зміряв старого поглядом.
— Такі діди давно коло кабиці лежать, задницю собі гріють у попелі. А тобі зарплата йде, яка б там вона не була. А звідки вона, ця зарплата? Через мене. Якої ж тобі ще пошани треба*?
— Та годі вже, до слова прийшлось,— упокорився Момун.
Так вони йшли. Подолавши ще один підйом, зупинилися на косогорі перепочити. Кінь геть змокрів, укрився милом.
л.'А галки все не заспокоювались, усе кружляли. їх була тьма, і галасували вони так, буцім намірилися сьогодні тільки"те й робити, що кричати.
— Ранню зиму чують,— промовив Момун, щоб погомоніти про інше й тим пом'якшити гнів Орозкула.— Це вони до відліту збиваються. Не люблять, коли їм заважають,— додав він, ніби вибачаючись за нерозумних птахів.
— А хто їм заважає? — круто обернувся Орозкул. І почервонів раптом.— Заговорюєшся ти щось, старий,— тихо промовив він з погрозою в голосі.
"Бач,— подумав він,— на що натякає! Що ж це, через його галок і сосну не зачепи, і гілку не зламай? Коли б не так! Поки що я тут ще хазяїн". Він зиркнув на галасливу зграю: "Ех, кулемет би!" — і, одвернувшись, негарно вилаявся.
Момун промовчав. Йому не звикати до матюків зятя. "Знову найшло на нього,— засмутився старий сам собі.— Вип'є — звіріє. З похмілля теж — не скажи й слова. І чому тільки люди стають такими? — бідкався Момун.— Ти йому добро — він тобі зло. І не засоромиться, і не одумається. Ніби так і повинно бути. Вважає — завжди правда на його боці. Аби лише йому було добре. Всі повинні догоджати йому. А не схочеш — примусить. Добре ще, коли сидить отакий у горах, у лісі, і під рукою в нього людей — один-два, та й годі. А що, коли б опинився він при владі вище? Не дай ти господи... І нема їм переводу отаким. Завжди урвуть своє. І нікуди ти од такого не дінешся. Скрізь він жде тебе, знайде тебе. І щоб жилося йому вільготно, душу з тебе витрясе. І правда на його боці буде. Еге ж, немає таким переводу..."
— Ну, годі стояти,— перервав Орозкул роздуми старого.— Ходімо,— наказав він.
І вони рушили.
Сьогодні з самого ранку Орозкул був не в настрої. Вранці, коли треба було переправлятися з інструментом на той берег у ліс, Момун спішив одвезти онука до школи. Зовсім розуму одбіг старий! Щбранку сідлає коня, одвозить хлопчиська до школи, потім знову скаче, привозить його із школи. Морочиться з цим покинутим пригулком. Чи ба, до школи не можна спізнюватися! А тут таке діло, бозна-як воно вийде,— то з цим можна чекати, так виходить? "Я,— каже,— миттю обернуся, соромно перед учителькою, якщо хлопчина спізниться на урок". Знайшов кого соромитися! Ну й дурень! Та хто вона така, вчителька ця? П'ять років в одному пальті ходить. Тільки й бачиш із зошитами, з сумками. Голосує на дорозі — все їй у район треба, все їй чогось не вистачає,— то вугілля для школи, то скла, то крейди, а то й ганчірок. Та хіба порядна вчителька піде в таку школу? Назву яку придумали — карликова школа. Вона й справді карликова. Яка од неї користь? Справжні вчителі в місті. Школи геть із скла. Вчителі в галстуках. Але то в місті... Начальство там яке по вулицях їздить. А які машини! Так і хочеться стати й завмерти, виструнчитись, поки вона прослизне, машина та чорна, блискуча, плавна. А вони, міські люди, наче й не помічають цих машин ніколи — поспішають, біжать кудись. Ось там, у місті, ото життя! Туди б податися, там би десь прилаштуватись. Там уміють поважати людину по посаді. Якщо належить — значить, повинен поважати. Більша посада — більша пошана. Культурні люди. І за те, що побував у гостях чи подарунок якийсь дістав, колоди таскати чи щось на зразок цього робити там не доводиться. Не те що тут — півсотні, од сили сотню він тобі дасть, ліс вивезе та ще й скаргу накатає на тебе: хабарник Орозкул, такий-сякий... Темнота!
Єге ж, у місто б... Ех, послав би під три чорти і гори ці, і ліси ці, і колоди ці, тричі прокляті, і дружину цю пустопузу, і старого безголового із щеням цим, з яким він возиться, мов з цяцькою якоюсь. Ех, вибрикуючи, я побіг би, як ситий од вівса кінь! Примусив би себе поважати: "Орозкуле Балажановичу, дозвольте зайти до вас у кабінет?" А там і одружився б з міською. А чому б і ні? Скажімо, з артисткою якоюсь, красунею, що співає та пританцьовує з мікрофоном у руці; кажуть, для них головне, щоб чоловік при посаді був. Узяв би таку під ручку, а сам при галстуку. І — в кіно. А вона каблучками стукає і духами пахне. Перехожі носом тягнуть. Гляди, й діти народилися б. Сина на юриста вивчив би, а дочку — щоб на роялі грала. Міські діти зразу помітні — розумні. Дома тільки по-руському говорять — будуть вони забивати собі голови сільськими словами. Він би своїх,так і виховав: "Папочко, мамочко, хочу те, хочу це..." Хіба ж для свого чада чогось пошкодуєш? Ех, багатьом би носа втер, показав би, хто він є! А чим він гірший за інших? Ті, що вгорі, ліпші за нього, чи що? Такі ж люди, як він. Престо їм пощастило. А йому ні. Ухилилося щастя від нього. Та й сам винен.
Пісня курсів лісничих треба було в місто, в технікум податися, а то й у інститут. Поспішив — на посаду потягло. Хоч і маленька, але посада. От і ходи тепер по горах, тягай колоди, як віслюк. А тут ще галки ці. І чого кричать, чого кружляють? Ех, кулемет оце б...
Було чого розстроюватися Орозкулові. Одгуляв літо. Насувалась осінь, а разом з літом минала й пора гостювань у чабанів і табунників. Як то співається: "Одцвіли вже квіти на джайлоо, пора, пора нам у долину..."
Осінь настала. Доводилося Орозкулові розплачуватись за пошану, за частування, за борги, за обіцянки. Та й за хвастощі:*-"Тобі що? Два кругляки соснові на сволоки, та й годі? Про що мова! Приїдеш забереш".
Набазікав, дарунки приймав, горілку пив,— а тепер, за-хекуючись, обливаючись потом, проклинаючи все на світі, пер ці кругляки по горах. Боком вони йому вилазили. Та й взагалі все життя його боком ішло. І раптом мигнула одчайдушна думка: "А плюну на все й піду куди очі бачать!" Але він зразу ж і зрозумів, що нікуди не піде, нікому ніде не потрібен і ніде такого життя, якого собі хоче, не знайде.
Спробуй піти звідси або відмовитись від обіцяного! Його свої ж друзі-приятелі викажуть. Люди повелись нікчемні. Позаминулого року своєму ж родичеві-бугинцеві пообіцяв за подароване ягня соснову колоду, а восени не схотілося йому лізти нагору по сосну. То сказати .легко, ану, спробуй доберись туди, та спиляй, та приволочи її. Та ще й до того коли та сосна не один десяток років прожила на світі, ану лишень, поморочся з нею! Та ні за яке золото не захочеш братися за таке діло. А в ті дні якраз захворів старий Момун, зліг у ліжко. Самому не впоратись було, та й ніхто не впорається сам на сам з деревом у горах. Звалити^ може, й звалить, та не стягне вниз... Знав би наперед, що трапиться, сам би з Сейдахматом поліз по сос-нудТа Орозкул полінувався дряпатись у гори й надумав одбутися од родича першою-ліпшою деревиною. Той нізащо: давай йому справжнє соснове дерево — хоч ти що! "Ягня брати вмієш, а слова дотримати ні?" Орозкул розлютився, вигнав його з двору: не хочеш брати — геть звідси. А той не такий дурень, настрочив на об'їждчика Сан-Ташського заповідного лісу Орозкула Балажанова скаргу і такого там понаписував — і правду, і неправду,— що годилося б просто розстріляти Орозкула, як "шкідника соціалістичного лісу". Довго потім тягали Орозкула по всіляких перевірчих комісіях з району, з лісового міністерства. Ледве виплутався... От тобі й родич! А ще: "Всі ми діти Рогатої матері-олениці. Один за всіх і всі за одного!" Та пусте все це, яка там у біса олениця, коли за копійку ладні одне одному в горлянку вчепитися або в тюрму засадити! То колись люди вірили в оленицю. Які ж дурні й темні були тоді люди, смішно! А тепер усі культурні, всі грамотні! Кому потрібні вони, ці казки для малих дітей!
Після того випадку Орозкул зарікся: більше нікому, ніяким знайомим, ніяким одноплемінникам, хай хоч тричі вони будуть дітьми Рогатої матері-олениці, не дасть ні сучка, ні хворостинки.
Та знову настало літо.
