У полоні Еміратів - Zhelizna

- Ну от і все, кралю. Настав і твій час. 

- Ти так багато нервів нам попсувала, що тепер пора розплачуватися, дорогенька. 

Я стою на ногах з гордо піднятою головою і стискаю кулаки за спиною. Як би я не намагалася розв’язати мотузку, у мене нічого не вийшло. Біль, страх, безвихідь - от, що я зараз відчуваю. У мене немає сили на оборону та й можливості також. Залишається тільки зціпити зуби і терпіти. 

Щоправда, я не хочу. Навіть якщо вони гвалтуватимуть мене, я не дам їм отримати задоволення. Буду пручатися до останнього, завдавати болю, але не скорюся так легко. 

- Ви горітимете у пеклі.

- Обов’язково, але ти раніше там опинишся. 

Чоловіки наступають на мене, а я навіть поворухнутися не можу. За спиною холодна кам’яна стіна, в яку я упираюсь занімілими руками. Я не не зможу втекти.

По щоках течуть гарячі сльози від самого усвідомлення того, що зараз відбудеться. 

От і все…

***

По моїх внутрішніх передчуттях ми ніби вічність їдемо, хоча це не так. Кілька хвилин тому мінівен звернув з шосе і направився у сторону одного з “неблагополучних” районів Дубая. Тут зазвичай живе робочий клас, що працює у сфері обслуговування. 

У дзеркалі заднього виду я бачу декілька автомобілів, що плетуться позаду. Вони всі тримають дистанцію, хоча я прекрасно розумію хто за кермом. Нам не можна привертати зайвої уваги, щоб не злякати їх.

Коли автомобіль починає пригальмовувати перед металевими ворітьми, що повільно відчинилися, моє серце пропускає удар. Ми перед самісіньким лігвом, а тому потрібно трохи проїхати його, щоб не кидатися у очі. Я гальмую за метрів двісті і спостерігаю за тим, що далі буде відбуватися. 

Як тільки мінівен заїжджає на територію, три седани Інтерполу різко гальмують. З них вибігають до зубів озброєні люди у чорній формі, що свідчить для мене своєрідним знаком. 

Один з моїх охоронців передає мені бронежилет, який я наспіх одягаю, перш ніж вийти з авто. Поліція у цей час з витягнутою зброєю починає заходити на територію будинку. Мені здається, що я потрапив в один з тих бойовиків, які колись дивився. 

- Пане, іде спецоперація. Покиньте вулицю - хтось з агентів наводить на мене пістолет і я підіймаю руки вгору. 

- Я частина цієї місії - і вдобавку називаю кодове її ім’я, яке почув від Марини, через що на обличчі агента з’являється подив - Там моя наречена і я хочу її врятувати. 

- Ми  її врятуємо.

- Але з нашою допомогою - моя охорона підіймає пістолети на бідолаху і тому доводиться здатися. Він киває мені головою і повертається у сторону воріт. 

Вибігши на територію, ми бачимо, як двох покидьків кидають обличчям до землі. Ті намагаються пручатися, але агенти притискають дула автоматів до їх скронь. Нехай пробачить мене Аллах, але я б хотів у них вистрілити. 

Територія навколо будинку пуста, немає жодних прибудов, а отже, дівчат можуть тримати тільки в домі. 

Разом з агентами ми забігаємо до будівлі. Прямо в самісіньких дверях на нас вискакує хтось з виродків, але його швидко нейтралізують електрошокером. 

- Пане вам це може знадобитися - мені протягують зброю, яку я впевнено стикаю у витягнутій руці. 

А далі починаються пошуки. Ми бігаємо від кімнати до кімнати і щоразу натикаємося на нове жахіття. То напівголі дівчата лежать без свідомості, то обдовбані чоловіки кидаються на нас. Мене трясе від думки, що Ася бачила це все і була змушена переживати подібне. 

- Її тут немає - агенти між собою перегукуються, а я намагаюся сконцентруватися на своїх відчуттях. 

-  Де ж ти моя дівчинко?

Секунда, дві, п’ять, десять… Я сиджу із заплющеними очима і намагаюся зібратися з думками. На периферії чути чийсь слабкий голос, за який хочеться вхопитися, але мені не дає гомін присутніх.  

- Замовкніть всі! - чоловіки з подивом дивляться на мене, але слухаються. 

Я знову вслухаються у тишу і цього разу чіткіше чую несамовитий крик. Він належить Асі, я в цьому впевнений. Моя маленька дівчинка кричить про допомогу. 

- Вона у підвалі. Нам потрібно поквапитися. 

***

Тіло ціпеніє у мить, коли його торкаються дві пари рук. Я машинально сіпаюся, щоб уникнути дотиків, але виходить все кепсько. Ці два чортових покидька затиснули мене між собою. Я навіть поворухнутися не можу, адже вони міцно мене тримають. 

- Чим сильніше ти пручатимешся, тим більше ми тебе будемо бажати - на підтвердження слів, один з чоловіків впирається своєю ерекцією мені у сідниці. Мені так огидно від цього, що хочеться блювати.

- Знаєш… - моє волосся відкидають і я відчуваю як кров стине в жилах від поцілунку в шию - Якби ти зараз гарно попрацювала для нас, то ми б могли замовити слівце за тебе. Стала б нашою кралею і жила б спокійно. 

- Краще померти в муках, аніж бути з вами хоч хвилину. 

- Маленька змійка! 

Моє волосся намотують на кулак і це змушує шию повернутися у бік. Я не хотячи відкриваю більше доступу для мерзенних поцілунків, які залишають опіки. Таке відчуття, ніби мене обливають сірчаною кислотою. Хоча… краще б це була вона.