Врятуй мене, якщо зможеш - Ольга Християнчук

Помічаю, як стурбовано зиркає на мене чоловік. Підозріливо прищурює очі. А у мене здається ноги стали ватними і руки ледь слухаються.

-         От і добре. Будемо чекати вашого дзвінка. Хочу сказати, що умови договору досить хороші. Дякую, що знайшли час на розмову. До побачення.

-         До побачення, - ледь видавлюю з себе.

Я вимикаю телефон і шоковано дивлюсь на Давида. У його очах читається запитання.

-         Мої фотографії хоче купити одне рекламне агентство, - вимовляю не своїми губами. Досі не можу повірити у почуте.

-         Це ж чудово, - радіє Давид і посміхається, та через мить хмуриться. – А звідки у них твої роботи?

-         Я відправила декілька на конкурс, - винувато зізнаюсь. - Тобі не говорила, бо думала, що з цього нічого не вийде.

-         Зрозуміло, - ображено бубнить чоловік і зводить брови. Він кладе руки на стіл і сплітає пальці у замок. Незадоволений погляд бігає по моєму обличчі. – І чого я ще не знаю? Що ти мені ще не сказала?

Голос наче у вчителя перед неслухняним учнем. Він намагається мене присоромити, захопити наді мною владу, щоб я почувалась винуватою. Та посмішка сяє на моєму обличчі, а він дивиться здивовано, з нерозумінням.

-         Є ще дещо, - наважуюсь заговорити. Хоче знати негайно? Гаразд. – Сьогодні зранку я робила тест на вагітність, - роблю навмисно паузу, бачу, як змінюється вираз його обличчя. Ніякої суворості, лише здивованість і хвилювання. – І хочу тобі повідомити, що скоро в нашій сім’ї буде поповнення.