Врятуй мене, якщо зможеш - Ольга Християнчук

Я виходжу з дорогого автомобіля і оглядаюсь навколо. Над головою височіють білосніжні гори, із задоволенням вдихаю морозне повітря. Моя мрія здійснилась.

-         Нарешті ми приїхали. У мене ноги оніміли, - мій давній друг Дмитро з’являється поруч і інтенсивно розтирає себе руками. - Як тут холодно.

Одягнений в легку модну курточку, весь труситься, русяве волосся колише зимовий вітер. Його вигляд не відповідає погоді.

-         Ти ніби не в гори збирався, а в теплі краї, - саркастично коментую і сильніше затягую навколо шиї теплий шерстяний шарф. Його мені зв’язала бабуся.

Сірі очі незадоволено зиркають в мою сторону. Дмитра я знаю з дитинства. Ми жили на одній вулиці маленького містечка, ходили в одну школу. Завжди дивувало його сильне бажання подобатись іншим, навіть, якщо це шкодить йому.

-         Дмитрику, любий, зараз ми у будинку загріємось, - білява дівчина, по імені Аліса, у голубій коротенькій шубі, хапає хлопця під руку і тягне за собою.

Раніше на такий жест я б ревнувала, та зараз мені байдуже. Колись у старших класах ми з Дмитром зустрічались. Коли поїхали у велике місто на навчання, розійшлись. І я ще довго не могла його забути. Та зараз все в минулому, я перевернула цю сторінку і живу далі.

Чую позаду хруст снігу, не оглядаюсь, просто іду слідом за Дімою і Алісою. По переду розташований дерев’яний котедж, навколо нього ростуть пишні голубі ялинки. Милуюсь деревами і беру собі на замітку, що потрібно зробити фото.

Поруч виростає масивна чоловіча фігура у чорній шкіряній куртці з білим комірцем.

-         Ручаюсь, в таких місцях раніше ти не бувала, - як би я його не уникала, та Давид доганяє мене і йде поруч.

Його впевнена ходьба і гордовитий голос дратують мене. Лише на секунду зиркаю в його сторону. Нахабний вираз симпатичного обличчя злить ще більше.

-         Куди мені до такої краси, - мій недружелюбний тон його лише розважає.

-         Нічого, Надійко, - він не відводить від мене своїх пронизливих, не звично зелених очей. - Хоч раз поживеш, як нормальні люди.

Різкий холодний вітер шарнув по його задоволеному обличчю, скуйовджуючи чорне мов смола волосся. Він автоматично поправляє зачіску. У думках я бажаю йому захворіти від зимового холоду і померти у муках. В голос не відповідаю нічого. Чим більше огризаюсь, тим сильніший у нього азарт зачіпати мене.

-         Ей! Ви мене забули! – п’ятий учасник нашої подорожі доганяє нас.

Худощавий хлопець в очках, одягнений в чудернацьке суконне сіре пальто. Дивакуватий, завжди на своїй хвилі і постійно сидить в онлайн іграх. Телефон він ніколи не випускає з рук. Я підозрюю, що він хронічний ігроман.

-         Максиме, я думав ти так і залишишся в машині, - сміється Давид. – Тебе не можливо відірвати від твоїх справ.

Максим засмучено зітхає, кидає прикрий погляд на телефон і ховає його у кишеню пальта.

-         Я втратив замок. Мене розгромили, як хлопчака.

Його серйозний тон дивує мене. Ніколи не розуміла, як можна так завзято хвилюватись за звичайну гру.

-         Що тобі сказати. І таке буває, - відповідає Давид і на підтримку хлопає по плечу.

Вони усі між собою добрі друзі. Хлопці вчаться на останньому курсі юридичного. Там Дмитро з Давидом і потоваришував. Аліса молодша сестра Давида, і їх батько, чи то депутат обласної ради, чи то якась важлива персона в адміністрації, тому через свій статус несуть себе досить високо. У Максима, на скільки я знаю, батьки відомі адвокати. Я між ними чужинець, із сім’ї звичайних робочих, і попала у цю подорож випадково. Дівчина Давида захворіла і Дмитро запропонував мені поїхати з ними. Я про гори мріяла все життя і з радістю згодилась. Хоч і знала, що буде не просто.

Раніше цю компанію я зустрічала у Дмитра на дні народжені. Золота молодь не хотіла спілкуватись з звичайною дівчиною, та й я не горіла бажанням впускати їх в своє життя. Тоді Давид і почав діставати мене. Спочатку він захмелілий хотів підкотити, та коли я його відшила, перейшов на агресію. Напевно зачепила велике его.

Ми заходимо у будинок. Простора вітальня приймає нас стилем шале, будинка альпійського пастуха і тріском полум’я в каміні. Ще до приїзду тут все підготували для нас. Гроші вирішують все. Я посміхаюсь собі. Сама ж так не вважаю.

У повітрі пахне насиченим ароматом дерева, перемішаний з легкою ноткою диму. Масивний дубовий стіл і стільці з широкими спинками займають не малий простір правої частини кімнати. Широкий світлий диван, що розташований навпроти каміна різко контрастує з темними дерев’яними стінами.

-         Мені одній здається, що тут жахливо? - вередливим звичайним для неї тоном, обурюється Аліса.

-         Що ти розумієш? – нетерпляче говорить Давид сестрі. – Це найкращий котедж по всій околиці.

-         Не міг вибрати щось більш витончене, - кривить дівчина свої ідеальні губки.

Брат зиркає на неї застережливим поглядом і та замовкає. Вона кориться його авторитету.

Мені будинок подобається. Є в ньому якийсь дух лісу і дикості. Деякі елементи, на кшталт дивану, трохи псують атмосферу, але це не страшно. Я ходжу по вітальні розглядаю інтер’єр, і намагаюсь не звертати увагу на пронизливий погляд  Давида, котрий наче переслідує мене.

Максим радісно гепається на диван і втикається в телефон, оголосивши усім, що в нього важливий рейд. Не розумію, що це означає, але знаю одне, наступні декілька годин ми не почуємо від нього а ні звуку.

-         Ну що, будемо заселятись, - звучить командний голос Давида. – ходімо, Дмитре, принесемо багаж. А дівчата хай вибирають собі кімнату.

Він якось дивно зиркає на мене і виходить геть, не дочекавшись товариша. Діма слухняно спішить за ним. Чого він тільки не зробить заради прихильності такого, як Давид.

-         Сподіваюсь кімнати краще виглядають, ніж оце все, - вередливо говорить Аліса, скоріше собі ніж мені, і цокає високими підборами по дерев’яних сходах у гору.

Я за нею не йду. Не хочу, щоб команди Давида розповсюджувались на мене. Підходжу до грубо вирізьбленого столу, торкаюсь лакованої поверхні. Невідома мені енергетика відчувається в таких меблях. Поруч, під стіною стоїть вітринна шафа. Крізь прозоре скло видніються фарфорові, розмальовані звивистими візерунками, тарілки і чашки. Вони виконують скоріш за все декоративну функцію. Помічаю двері на кухню і заглядаю туди. Сучасна гарнітура і техніка ідеально чиста. Навряд чи нею хтось користувався. Гості цього будинку не звикли до самообслуговування і скоріш за все їдять у ресторанах.