Врятуй мене, якщо зможеш - Ольга Християнчук

Я прокидаюсь від тошноти. Рвотні позиви змушують вилізти з-під теплої ковдри і бігти по холодній підлозі в ванну кімнату. Встигаю добігти до унітазу, як все що ще залишалось в шлунку покинуло його. На очі набігають сльози, горло дере і душить кашель. В мить все тіло починає трястись. У мене таке відчуття, що зараз помру.

Стопи поколює від ледяної плитки. Переминаючись з ноги на ногу, нахиляюсь над раковиною, полощу рота, вмиваю обличчя. Стає трохи легше, та десь глибоко в районі шлунка досі відчуваю неприємне відчуття.

-         Може ти щось вчора не те з’їла? – чую позаду стурбований голос Давида.

Дивлюсь крізь дзеркало на його зображення. Сонний, скуйовджене волосся, з голим торсом, лише у чорних обтягуючих боксерах. Він підходить до мене ближче, торкається спини. Тепла долоня зігріває шкіру крізь тонку нічну сорочку.

Витираю обличчя рушником і повертаюсь до нього. В зелених очах бачу занепокоєність.

-         Можливо, - підтверджую його слова. – Я напевно отруїлась.

-         Іди лягай у ліжко, - командує і виводить мене за руку з ванної кімнати. – Залишайся вдома. Куди тобі в такому стані на роботу.

-         Я не можу пропускати, - заперечую, але з задоволенням залажу під ковдру. Тепло від наших тіл ще не розвіялось, і я з насолодою ніжусь у м’яких простирадлах. – У мене сьогодні важливий урок.

-         Ти вся трусишся, можливо гарячка. День дітки побудуть і без тебе.

Його суровий тон не приймає протестів, та я і не збираюсь більше заперечувати. Зігрівшись у ліжку вже вставати перехотілось. Закриваю очі, тошнота пройшла і я видихаю з полегшенням.

Поруч шарудить Давид, напевне одягається на роботу. Запізнюватись він не може. Пунктуальність його головна риса. Він іде на кухню ставить чайник, чую цокіт ложки по чашці. Напевно я задрімала, тому що прокидаюсь від легкого поцілунку в чоло.

-         Я на роботу, а ти відпочивай, - шепоче турботливо біля мого вуха. – Я зателефонував сказав, що ти захворіла. Тож не хвилюйся.

-         Гаразд, - ледь чутно мигочу.

Чую, як Давид замикає двері перш ніж провалитись в сон.

Мені сниться сонячний літній день. Я гуляю по пляжі, слухаю шум моря. Босі стопи гріє сипучий пісок. Дитячий сміх лунає попереду. Я переводжу погляд на звук. До мене біжать дві дівчинки. Одна старша, чорнява з зеленими очима, інша менша – з світлими кучерами. Вони весело щось викрикують, та я не можу розібрати слів. Відчуваю неймовірне щастя, коли вони хапають мене за руки і тягнуть кудись вперед. Їх сміх відбивається на моєму серці, заповнює пустоту у середині.

Прокидаюсь з теплом у душі і з посмішкою на обличчі. У голові з’являється одна думка. Можливо це не отруєння.

Підіймаюсь з ліжка і оглядаюсь навколо. Квартира майже без меблів. В своє власне, взяте в кредит житло ми переїхали не так давно і ще не завелись усім необхідним.

Пройшло більше року подружнього життя. Можливо прийшов час на серйозні зміни.

Швидко одягаюсь і виходжу з квартири. Зараз зима, та снігу немає. Біля моря досить теплий клімат. Я дуже скучаю по білим краєвидам і морозним повітрям. Іду у сусідню багатоповерхівку. Заходжу у двері, над якими яскрава вивіска « Аптека». Молода фармацевт мило мені посміхається, я постійний її клієнт і вона вже знає мене в обличчя. Вона дає мені все, що потрібно і з розумінням киває.

Я схвильована повертаюсь додому. Ставлю покупку на стіл. Сідаю на стілець, завмираю в нерішучості. А може я все вигадую і не потрібно нічого перевіряти. Страшно відкривати коробку і діставати те, що в середині. Я такого ще ніколи не робила і здається зараз все відбувається не зі мною.

Під кінець дня Давид повертається в хорошому настрої.

-         Як ти себе почуваєш? – запитує цілуючи у губи.

-         Вже краще, - нерішуче посміхаюсь.

-         А у мене чудові новини, - весело сповіщає чоловік і сідає за стіл поки я накидаю йому вечерю. – Хочеш на свята поїхати в гори?

Я завмираю, здивована таким запитанням. Ми не планували ніяких поїздок, кожну копійку бережемо на потрібні речі. Нам так багато ще треба купити.

-         Але ми зараз не можемо, - починаю заперечувати.

-         Можемо, - радісно перебиває. – Один з моїх клієнтів в горах має гостьовий будинок і він запропонував безкоштовно кімнату. Поїдемо, відпочинимо. Ми ще нікуди не їздили у двох.

-         Ми ж обіцяли на свята з’їздити до батьків, - нагадую йому, хоча самій дуже подобається його ідея.

Давид піднімається з місця, підходить до мене, ніжно цілує у губи. Я піддаюсь його ласкам, міцно стискаю в обіймах. Моя б воля, вічність би ніжилась в його дотиках.

-         Поїдемо до батьків на день, два, а потім у гори, - пропонує чоловік і я охоче киваю.

Останній рік ми важко працювали. Він старався обслужити найбільше клієнтів, я брала додаткові уроки, заміняла колег. Ми не витрачали гроші, збирали суму, якою потім проплатили перший внесок за квартиру. Рік настирливої праці і ми живемо у власному домі.

Відпочинок ми заслужили.

Ввечері, коли Давид пішов в ванну, я дістаю з шухляди маленьку коробочку. Я так і не наважилась її навіть відкрити. Страшно розчаровуватись. Надія вже жевріє глибоко в душі, і здається, що внизу живота я навіть щось відчуваю. А може я просто все вигадую? Треба перевірити.

Відкриваю коробку, дістаю щільно запаковану тоненьку смужку. Така маленька річ, а на неї покладаються великі надії. Чую, як Давид виходить з ванни і різко все ховаю назад.

Завтра.  Все перевірю завтра і тоді буду знати точно, не буду мучитись здогадками.

Наступного ранку я відчуваю себе добре і вирішую, що все ж таки то було отруєння. Тест у моїй шухляді так і залишається недоторканий.