Врятуй мене, якщо зможеш - Ольга Християнчук
- Ну все, я заніс в машину останню сумку, - чую з коридору голос свого чоловіка. – Як тільки будеш готова, можемо вирушати.
- Дякую, Давиде, - відповідаю з спальні, одягнувши теплий шерстяний сірий светр. – Дай мені ще десять хвилин.
Скоро Різдво і ми їдемо у гості до батьків. У них ми не були добрих пів року, тож погостюємо декілька днів, а потім рушимо у гори. Лише ми двоє. Кидаю погляд на камеру, котра терпляче чекає на столі. Скоро з’явиться для неї робота. Надіюсь цього разу не буде, як в минулому і нас не засипе снігом. Посміхаюсь сама собі. Той випадок зблизив нас з Давидом. Якби не лавина, хто знає, як би все закінчилось. Скоріш за все наші шляхи розійшлись би остаточно.
- Можеш не поспішати. Встигнемо, - чоловік з’являється позаду мене, обіймає за талію і ніжно цілує у шию. Від нього віє холодом і свіжістю.
- Ти як льодинка, - посміхаюсь і розвертаюсь до нього обличчям, заглядаю у рідні зелені очі.
- На дворі мороз. І можливо буде сильний снігопад. Небо затягнуло сірими хмарами.
- Хоч би в заметіль не попасти, - стурбовано говорю.
Не дуже хочеться застрягти десь на трасі далеко від міста.
- Не хвилюйся, я впевнений, що все буде добре, - заспокоює мене чоловік і ніжно цілує, зігріваючи тим самим свої холодні губи.
На щастя сніг не сильний і поїздці не заважає, а ось через мою нудоту, Давид змушений часто зупинятись у різних місцях. Раніше мене ніколи не закачувало, та сьогодні наче хтось наврік.
Кожного разу швидко вискакую з машини, Кидаюсь до узбіччя і вивертаю шлунок навиворіт. Відчуваю себе жахливо. Уявлення не маю, як добратись до пункту призначення.
Давид спостерігає за мною стурбованим поглядом. Він мовчки подає мені пляшку з водою, дістає салфетки і зі співчуттям стискає мою руку. Я вдячна за те, що він нічого не розпитує, не висуває теорій. Зараз мені не до розмов. Всю дорогу картаю себе, що так і не використала тест і не провірила, яка причина. Добре що в останню мить я кинула його в сумочку. По приїзду потрібно негайно ним скористатись і не мучитись у сумнівах.
Проїхавши більшу частину шляху, зупиняємось перекусити. У придорожньому кафе тепло і пахне смаженим м’ясом. Мій шлунок відразу протестує і я ледь стримуюсь, щоб знову не побігти блювати. Та і немає чим. Я замовляю лише чай і легкий салат. Кисла капуста на диво приносить полегшення і я трохи розслабляюся. Давид не перестає свердлити мене очима, наминаючи свій обід. Я весь час ховаю від нього очі. Не хочу нічого гадати. А раптом нічого немає, лише надію посію.
- По приїзду, підемо у лікарню, - раптом заявляє він.
Я здивовано піднімаю на нього очі.
- Навіщо? – збентежено запитую.
- Ти не здорова. Я хвилююсь, - мені приємно, що він за мене непокоїться і мимоволі посміхаюсь. Він хмуриться. – Це не жарти. Я не збираюсь дивитись, як ти страждаєш.
- Ти перебільшуєш. Якщо мене тошнить, то це ще не значить, що я хвора.
- Підеш на обстеження, ось і перевіремо, - суровий тон не приймає заперечень.
Я не намагаюсь протестувати. Все одно завтра Різдво і лікарні не працюють.
Під вечір ми добираємось до дому моїх батьків. Нас радо зустрічають, кличуть за стіл. Ми вечеряємо і розмовляємо. Мама бідкається, що я схудла і якась хворобливо бліда. І знову ловлю на собі занепокоєний погляд Давида. Він наче каже «Ось бачиш. Не один я помітив твій нездоровий стан». Я лише відмовчуюсь і качаю головою.
Перший день Різдва ми проводимо у мене в дома, а на другий день їдемо до Давидових батьків.
- Як ви поживаєте? – цікавиться Олександр Петрович і зиркає на Давида гострим поглядом. Ми насолоджуємось сімейним обідом за широким столом. – Напевно кредит висмоктує усі гроші.
- Не хвилюйся, нам вистачає, - різко відповідає Давид, даючи зрозуміти, що тему цю він не хоче продовжувати.
Олександр Петрович, як взнав про кредит, то був сильно незадоволений. Він хотів купити нам квартиру, випрошував Давида взяти гроші, та мій чоловік стояв на своєму. Жодної копійки він не хотів взяти від батька, а я дивувалась його стійкістю. Хтось інший вже б давно здався і згодився на дорогий подарунок.
- Саша, ну хіба щастя в грошах? – мелодичним голосом заспокоює свого чоловіка свекруха. Тендітна і легка, вона наче фея між нами. Її граціозні рухи заворожують мене. – Ось якби була дитинка. Оце було б щастя.
Я червонію і ховаю очі. Можливо скоро буде. Хто знає. Потрібно ще наважитись зробити тест.
- Щастя, коли є за що цих дітей годувати, - стоїть на своєму суворий свекор. – Злидні ще нікому радості не принесли.
- Ми живемо, як усі нормальні люди, - ричить Давид і я бачу, як він починає виходити з себе. Його рука міцно стискає виделку. Якщо не змінять теми, буде сварка. – Нам хватає і дітям вистачить.
- Вибачте, що перебиваю вашу цікаву розмову, - не витримавши напруженої атмосфери, викрикує Аліса. – Але я не можу з вами довго сидіти. У мене зустріч.
Вона підноситься з місця і усі погляди направляються на неї.
- Куди це ти зібралась? – увага свекра переключається на дочку. – Різдво родинне свято і потрібно проводити час з сім’єю.
Аліса лише хмикає на його суровий тон.
- Ще трошки, ти доведеш Давида і він теж втече, - вона підносить підборіддя в знак протесту, розвертається на каблуках і йде.
Здається мені молодша донька теж починає бунтувати. Щось у ній змінилось. В її очах вже нема тої наївності і легковажності. Тотальний контроль породжує непокірність.
Ми залишаємось четверо, та на щастя до теми грошей і дітей ніхто не повертається.
На слідуючий день перед від’їздом у гори, ми з Давидом і моєю мамою вирішуємо піти у центр на ялинку.
- Там такі чудові льодові фігурки, в житті такого не бачила, - вихвалює вона по дорозі виставку льодових скульптур.
Я дивуюсь. У нашому містечку такого ніколи не було. Там справді є на що подивитись. Фігури вирізані якісно, професійно, висотою вищі за людину і прозорість мов чиста сльоза. Ми милуємось чудовою виставкою, а я все фотографую на камеру, яку не знімаю з грудей. Нещодавно деякі свої фото відправила на конкурс, і з трепетом чекаю результату. Давиду я нічого не говорила, адже сама не знаю, що з того вийде.
