Врятуй мене, якщо зможеш - Ольга Християнчук

Серед юрби людей, що сновигають по центральній площі, помічаю знайому фігуру. Він стоїть біля скульптури дракона і задумано роздивляється її. Такий, як і раніше. У тій же самій легенькій курточці, що й два роки тому. Життя його нічого не вчить.

-         Давиде, дивись, он там Дмитро, - звертаю увагу свого чоловіка.

Давид дивиться в сторону, куди я показую і хмуриться.

-         Хочеш до нього підійти, привітатись? – якось з небажанням запитує.

-         Не дуже, - кривлюсь і відводжу від давнього знайомого очі. – Нам немає про що з ним говорити.

-         Запитував мене де ти, з ким ти, - втручається в розмову мама, зрозумівши про кого ми. – Він так і живе тут вдома з батьками. Працює помічникам державного нотаріуса. Декілька раз бачила його з якоюсь дівчиною, але ще не женився.

Маму не потрібно нічого запитувати, вона сама все виложить до останнього.

-         І що ти йому сказала про мене? – цікавлюсь у матері.

-         Правду, - впевнено говорить. – А мені немає чого соромитись. Ти у мене розумна. Вийшла заміж, купили квартиру, працюєте. Не те що він. Думаєш я не знаю, як наш Дмитро рвався в місто. Люди все бачать. Та щось йому там не вийшло, ось і тиняється тут, мозолить очі батькам. До роботи він не дуже охочий, все гарного життя шукає.

Я дивуюсь її роздратованому тону. Вона ніколи не говорила нічого поганого про мого колишнього. Та й раніше вона про нього мало що знала, але з часом правда випливає.

Я обіймаю Давида за плечі і тулюсь до його грудей. Він цілує мене у скроню. Я щаслива, що в мене такий чоловік, Дмитрові до нього ой як далеко ще.