Врятуй мене, якщо зможеш - Ольга Християнчук

-         Що ти тут робиш? – різко запитую, взявши себе в руки

-         Працюю, - невимушено відповідає, продовжуючи посміхатись. – А на що це схоже?

Він обводить руками простір навколо себе. Як завжди має вигляд впевнений і нічим не стурбований. Наче зустріч зі мною зовсім його не дивує. Навпроти нього сидить клієнт, старий дідусь з палицею в руках. Він спирається на неї усім тілом і з цікавістю спостерігає за нашою розмовою.

-         Я маю на увазі, що ти робиш у цьому місті? – не можу повірити, що бачу Давида наяву, що це не сон. – Від коли ти тут знаходишся?

-         Я живу тут дві неділі, - продовжує говорити з легкістю, наче з добрим старим другом. – Знімаю квартиру. Ось відкрив свою справу. Тепер я приватний нотаріус, допомагаю людям.

Вимовляючи останні слова, Давид киває на дідуся, котрий переводить погляд від нього до мене і назад.

-         Що це все означає? – шокована його присутністю тулюсь до варцаба. Виходить весь цей час він був так близько і я про це нічого не знала.

-         Я розпочав нове життя, - заявляє Давид. – Тепер я вільна пташка.

-         Ти знав, що я живу у цьому місті? – мене хвилює його відповідь, хоча здогадуюсь, яка вона буде.

-         Тебе було важко розшукати. Твоя мама, ще той конспіратор, - сміється Давид, а я піддаюсь у перед від його слів.

-         Ти говорив з мамою?

-         А як я міг інакше тебе знайти? – він різко стає серйозним і похмурим. – Ти зникла так швидко.

-         Знав де я і не показався на очі, - гірко констатую факт. Образа душить і не дає більше говорити.

-         Може мені вийти, ви поговорите, - встрягає в розмову збентежений дід.

Я кидаю на старого прикрий погляд.

-         Ні, ви сидіть, це я краще піду. Не буду заважати роботі.

Кидаю в Давида звинувачувальний погляд і швидко виходжу з кабінету, не зважаючи більше ні на кого. Мене не хвилює, що сильно гримаю дверима, не звертаю увагу і на жінку, котра незадоволено висказує мені претензії за довге перебування в кабінеті без черги. Я ігнорую все навколо, занурена в душевні переживання.

Сльози накочуються на очі і я не в змозі їх стримати. Не розумію цього чоловіка. Знайшов мій будинок, говорив з мамою, подолав велику відстань, але так і не зустрівся зі мною. Передумав? Хоча яка зараз різниця. Ми розійшлися і живемо кожен своїм життям.

На роботі я розсіяна і не уважна. Діти відчувають, що зі мною щось не так і обходять стороною, намагаються не турбувати лишніми питаннями. В учительській помічаю косі погляди, та ігнорую їх. Говорити ні з ким не хочеться.

-         У тебе якісь проблеми? – підходить до мене Наталя, молода вчителька з математики, і стурбовано заглядає в очі. – На тобі лиця немає. І якась сьогодні відсторонена.

-         Ні, все гаразд, - намагаюсь посміхнутись для правдивості, виходить не дуже.

-         Якщо потрібна буде якась допомога, ми завжди раді, - запевняє мене від всього колективу.

Наталя в нас посланник. За щось потрібно домовитись, чи організувати якусь подію, завжди відправляють її.

-         Справді все гаразд. Думаю просто не виспалась.

Більше вона не допитується і ніхто мене не чіпає. Я цьому рада і коли уроки закінчуються, швидко іду геть зі школи.

Море сьогодні не приносить довгоочікуваного спокою. Перш ніж іти додому, прогулююсь пустим пляжем. Лише поодинокі люди сновигають туди сюди, в цей час туристів більше не зустрінеш. Стає по осінньому холодно і море більше не приємне для купання.

Іду вздовж повзучих по піску хвиль, прислухаюсь до їхнього шепоту і намагаюсь вгамувати потік думок. Давид не покидає голови, в’ївся в кожну клітинку мого тіла і починає поступово руйнувати усю шкаралупу, котру я будувала останній місяць. Як можна жити, знаючи, що він так близько? Вперше за весь час я задумуюсь покинути це місто.

Коли я приходжу додому, схвильована Галя виходить мені на зустріч.

-         Надію, я ж просила тебе занести документи. Це дуже важливо, - обурено говорить жінка, перестрівши мене в вітальні.

На автоматі торкаюсь сумки, котра висить на плечі. І справді. Через Давида я з паперами у руках вибігла з кабінету, а опам’яталась вже у школі. Ще раз іти, знаючи, що він там, сил не було.

-         Вибач, Галю. Так вийшло, - винувато починаю виправдовуватись.

Галя розпливається в задоволеній посмішці і озирається в сторону кухні. Я підозріло прищурюю очі. Вона не виглядає засмученою.

-         Добре, що Давид досить відповідально відноситься до своєї роботи і сам прийшов забрати копії, котрі йому потрібні.

З кухні виходить несподіваний для мене гість. Чоловік вільною ходьбою підходить до нас, не приховуючи задоволення на обличчі.

-         Чого він тут? – запитання скоріш до Давида ніж до Галі.

-         Не зрозуміла? – дивується та і дивиться на мене широко відкритими очима. – Він за документами. Віддай мені їх.

-         Ти хоч знаєш хто це? – нервово дістаю папери і протягую їй.

-         Мій нотаріус, - розгублено виговорює Галя. Вона ніяково дивиться на Давида, потім знову на мене.

-         Це мій колишній, якого я бачити не бажаю, - ставлю акцент на останньому слові і дарую йому злий погляд.

-         О, - чую здивований голос Галі, та вже на неї не звертаю уваги.

Не гаючи ні хвилини покидаю вітальню і швидко підіймаюсь на верх. Подалі від нього. Та Давид, як завжди впертий і наполегливий. Доганяє мене в коридорі.

-         Надіє, зачекай! Нам потрібно поговорити!

Він торкається руки, та я вириваюсь.

-         Залиш мене в спокої, - продовжую свій шлях. Лиш би добратись до кімнати, лиш би закрити перед ним двері.

Він обганяє мене, я різко зупиняюсь. Відходжу назад, щоб між нами була дистанція. Він бачить мій жест і болісно кривиться.

-         Ти ж знаєш, я так просто не здаюсь. Я тут заради тебе.

-         Напевне у нас різні спогади, - гірко сміюсь. – Тому, що в моїй пам’яті ти обрав гроші і свого батька. Не здивуюсь, якщо за тобою і він з’явиться. Як же маленький хлопчик без опіки.