Врятуй мене, якщо зможеш - Ольга Християнчук

Осіннє море холодне і неспокійне. Горизонт палає багряним полум’ям, розкидаючи червоні блиски по схвильованих хвилях. Та самого сонця не видно. Рясні хмари оповили небо обіцяючи на майбутнє дощ. Теплий пісок, нагрітий за цілий день, лоскоче стопи, залазить у босоніжки.

Я вдихаю повні груди свіжого солоного повітря, насолоджуючись вечірньою прогулянкою. Попереду бігає невгамовна шестирічна Марійка, донька мого двоюрідного брата Василя. Місяць назад я з’явилась на порозі його дому, тікаючи від болю розлуки. Василь з дружиною радо мене прийняли і допомогли влаштуватись на роботу. Тепер я навчаю їх доньку у школі, а після уроків ми часто гуляємо по пустому пляжі.

-         Тьотя Надя, дивіться яку я гарну ракушку знайшла! – Марійка підбігає до мене з простягнутою рукою і показує знахідку.

-         Будеш мати до своєї колекції, - хвалю її.

Дівчинка радісно посміхається і поправляє неслухняні темні кучери, котрими колише вітер. Вона струшує залишки піску з ракушки і ховає її у велику кишеню сукні сливового кольору.

-         Піду ще пошукаю, - з азартом в очах підстрибує вона і біжить геть, залишаючи після себе малесенькі сліди ніжок на піску.

-         Але не довго! - кричу їй в слід. – Потрібно повертатись додому. Мама буде хвилюватись.

Та вона не реагує, зайнята новими пошуками. Знову дивлюсь на море. Своїм монотонним шумом воно приносить спокій і умиротворення в душі. Місяць без Давида дався досить важко. І прогулянки по пляжу хоч трохи мене відволікають. Не рідко свербять руки взятись за камеру, зняти усю цю красу. Та відкидаю таке бажання. Після розставання я її взагалі не чіпаю, досить сильно нагадує про Давида. Навіть хотіла відправити йому по пошті, та адреси не знаю.

Коли ми повертаємось додому, Галя вже приготувала вечерю. Вона садить доньку за стіл, а я йду у свою кімнату переодягнутись. У них двоповерховий будинок, на другому поверсі, якого здаються кімнати відпочиваючим. Та зараз сезон закінчився і з постояльців залишився лише один дивний художник, котрий живе тут майже місяць і коли буде з’їжджати невідомо. Галя говорить, що він до них приїжджає кожного року, мало з ким спілкується, завжди зайнятий малюванням картин.

-         Вася затримується, то ж будемо вечеряти без нього, - сповіщає господиня, коли я спускаюсь на кухню. Мала Марійка вже поїла і побігла у свою кімнату поповнювати колекцію.

-         Має клієнтів? – запитую, сідаючи за стіл. Мій брат таксує і часто не буває вдома.

-         Так, - Галя морщить ніс всипаний веснянками. Їй не подобається робота чоловіка і вони часто через це сваряться. – Повіз якусь компанію на вокзал. Говорила, приїжджай додому раніше. А ні, буде їздити незрозуміло де.

-         Така в нього робота, - намагаюсь виправдати Василя, хоча чудово її розумію.

-         Роботу можна і змінити, - сердито говорить Галя і сідає навпроти мене. Пухке обличчя насуплене, русяве волосся залазить в очі. – Наше місто невелике, але роблять якось чоловіки. Ось недавно в центрі з’явився новий нотаріус. Чоловік працює з дев’ятої до шостої, як нормальна біла людина. І не залишається допізна незважаючи на черги.

У мене стискається серце. Кожного разу, як чую про професію пов’язану з Давидом, згадую його. Це як рецептори на язику, згадайте про лимон і повний рот слини.

-         Не кожен може мати таку роботу, - хочу заспокоїти жінку.

-         Знаю, - важко видихає і дивиться на мене сумними очима. – Але його Марійка рідко бачить. Я розумію, він хоче заробити побільше грошей, але сім’я теж важлива.

-         Гроші щастя не приносять, - гірко виговорюю, не дивлячись на співбесідницю.

Галя розуміючи киває. Вона знає про мої стосунки з багатим чоловіком і бачить, як я важко переживаю розрив.

Повечерявши, я піднімаюсь на верх. В коридорі бачу відкриті настіж двері в кімнату художника. З цікавості зупиняюсь і без запрошення заглядаю в середину. Завжди хотіла побачити його роботи, та чоловік замкнутий і неговіркий. Ми навіть толком не познайомились за місяць, хоча постійно вітаємось і часто ловлю на собі його погляди.

Простора кімната обложена картинами, більшість сперті на стіни, деякі лежать на дивані і стільцях, хаотично розкидані по різних кутках приміщення. На одних намальовані пейзажі, на інших люди у різних позах і з різноманітними емоціями на обличчях. Захоплена його талановитістю несвідомо заходжу в глиб кімнати. Акуратна техніка, дрібненькі мазки, вдало підібрані кольори і правильний кут тіней. Все це дає ефект натуральності і живучості.

Не відразу помічаю самого художника. В дальньому кутку кімнати він сидить на табуретці спиною до мене і занурений у роботу малює свій новий шедевр. Велика лампа на високій ніжці стоїть ліворуч в стороні і освічує робоче місце яскравим денним світлом. На мольберті портрет дівчини, ще не закінчений, та очі її вже чітко споглядають сумним поглядом з полотна. Чомусь мені здається, що вона трохи схожа на мене.

-         Гарно малюєте, - виривається випадково. Потрібно було тихо піти, та замість того привертаю до себе його увагу.

Чоловік завмирає, спина напружено випрямляється. Повільно кладе пензлик в банку з водою, котра стоїть на маленькому столику праворуч від нього, і повертається до мене. Чорна стрижена борода закриває пів обличчя. Гострий погляд, з-під довгих пасм волосся, просвердлює мене наскрізь. Мені стає ніяково, не потрібно було заходити без дозволу.

-         Я не показую свої незакінчені роботи, - голос спокійний і приємний.

-         Ви і готові не показуєте, - докоряю і відразу жалію про це. Не моя справа йому вказувати.

-         Аби кому ні, - різко відповідає. Він підноситься і крокує в мою сторону.

Це натяк, що я не маю права тут знаходитись.

-         Вибачте, що потурбувала, - ніяково шепочу і розвертаюсь іти геть.

-         Зачекайте, - раптом чую позаду себе схвильований голос художника. – Я не вас мав на увазі.

Зупиняюсь при вході, оглядаюсь на нього. Високий, худощавий чоловік років за тридцять стоїть посеред кімнати, футболка вся перемазана фарбою. Різнокольорові плями помічаю навіть на руках і щоці.