Врятуй мене, якщо зможеш - Ольга Християнчук

-         Хочу попросити тебе про одну послугу, - звертається до мене Галя, коли повертаюсь з роботи додому. Вона, як завжди порається на кухні, заклопотано готує щось смачненьке. Справжня господиня. – Завтра зранку потрібно віднести нотаріусу деякі папери, а я ніяк не можу. Можна тебе попросити це зробити?

Пів року назад у неї помер дідусь і тепер бігає з переоформленням спадщини. Хоча, яка там спадщина? Так, клаптик землі і зруйнований будиночок. Та біля моря кожний сантиметр ділянки коштує гроші.

-         Добре, віднесу, - з легкістю погоджуюсь.

Не можливо відказати її благаючому погляду, зателефоную в школу попрошу мене підмінити. В нашому колективі ми часто один одного виручаємо. Я навчаю перший клас, дітки слухняні і спокійні, з ними ніколи немає проблем.

-         Дякую, - посміхається Галя і розвертається до плети, на якій щось смачно шипить. Вона часто балує нас різноманітними стравами, іноді мені аж соромно, що не допомагаю їй. Та кухня - це територія Галі і вона не дозволяє нікому пхати сюди носа.

Стомлена за цілий день від дитячого шуму, піднімаюсь на верх. Маю намір прийняти душ і трохи відпочити, перш ніж почати перевірку домашніх завдань. Та коли проходжу повз двері художника, вони раптом відчиняються.

-         Привіт, - чоловік по-дружньому мені посміхається і я підходжу до нього. – Хочу, щоб ти зайшла, оцінила роботу. Я закінчив картину.

-         Вітаю Едуарде, - радію зустрічі з новим знайомим. – Це треба зробити негайно?

Останні декілька днів ми тісно спілкуємось і у нас зав’язались теплі відносини.

-         Авжеж, я хочу почути твою думку, - бачу, як блистять азартом його очі, як з нетерпінням він мне дверну ручку.

Незакінчену картину він активно від мене ховав. Говорив, що лише домалювавши, зможе її показати. Напевно саме зараз це і сталось.

-         Гаразд, - погоджуюсь і заходжу у кімнату.

Художник нерішуче слідує за мною. Я підходжу до мольберта і дивлюсь на сумну дівчину на фоні неспокійного моря. Її темне волосся розвіює неслухняний вітер, губи привідкриті, наче збирається заговорити, а очі переповнені таким болем і печаллю, що хочеться її пожаліти.

-         Це я? – здивовано запитую, зиркаю на чоловіка, котрий стоїть позаду і уважно спостерігає за моєю реакцією.

-         Так, - боязко відповідає в очікувані критики. – Такою я тебе побачив, коли вперше зустрів.

Я знову переводжу погляд на картину. Як чітко він передав мій внутрішній стан, моє горе. Здається, він бачить мене наскрізь.

-         А зараз, я теж така? – тихо запитую, не відриваючи очей від своєї копії.

Чую, як він підходить ближче, ледь торкається плеча. Я не рухаюсь, не хочу зруйнувати незвичайну атмосферу між нами. Цей чоловік добре розуміє мене, а я його. Між нами повна гармонія і теплота. Це не так, як із Давидом. Ні, я досі його кохаю і напевно завжди буду. Та з Едуардом я почуваюсь наче вдома, безпечно і затишно.

-         Завдяки оточуючим ти змінюєшся. Мала Марійка приносить тобі радість, Галя і Василь – легкість спілкування і безтурботність, - він замовкає, робить довгу паузу. Відчуваю, як нахиляється ближче до вуха. – А я дуже хочу подарувати тобі щастя.

-         Ти ж знаєш, що це не можливо, - відрізую боязко і відходжу у бік.

На Едуарда дивитись ніяково, залишається лише його картини і активно починаю їх роздивлятись. Палкий його погляд не раз помічала на собі. Та навіть за ці дні близького спілкування не давала поводу на якісь рішучі дії. Мені це не потрібно. Не зараз.

-         Я розумію, не давно в своєму житті ти перенесла болісну подію. На даний момент я ні на що не розраховую. Але можливо в майбутньому...

-         Цього може не статись ніколи, - перебиваю його і повертаюсь, заглядаю в очі. І чому він так різко з’явився у моєму житті? Ще й не в підходящий момент. Можливо рік назад, я б танула від його обіймів і слів. Творчі люди завжди хвилювали мене.

-         Я досі винаймаю це житло через тебе, - ігнорую мої слова художник і скорочує між нами відстань. Помічаю в його очах хворобливий блиск. – Бачити тебе кожного дня мені за радість. І нехай це буде на відстані, чи через вікно.

-         Тепер я не знаю, що й думати про нашу дружбу.

-         Я хочу, щоб дружба наша продовжилась, - впевнено говорить чоловік, тягнеться до моєї руки, стискає міцно. – Ти ж бачиш, до спілкування я не охочий, та з тобою мені цікаво. Нас поєднав спільний інтерес – творчість. Я художник, ти фотограф – чудова компанія. А за мої почуття не хвилюйся, я їх проявляти не буду. Просто знай, що я поруч, якщо буду потрібен.

-         В перше чую таке від чоловіка, - чесно зізнаюсь. Він мрія кожної жінки – чуйний і турботливий.

-         Я ж дивак, - сміється сам із себе і я посміхаюсь у відповідь.

Наступного ранку я ледве не проспала підйом. У ночі довго не могла заснути, тому будильник ніяк не міг мене добудитись. Незвична розмова з Едуардом збила мене з пантелику. Тепер не знаю чи зможу відчувати себе вільно поруч з ним. А може з часом і справді пригледітись до нього? Впевнена, він завжди буде вгадувати мій настрій і думки.

З такими роздумами відправляюсь в центр. По словам Галі, кабінет нотаріуса розташований навпроти супермаркету, у двоповерховій будівлі, поруч з приватним стоматологом. На щастя знаходжу його досить легко. Яскрава вивіска привертає потенційних клієнтів, а вказівник показує напрям, куди іти. Заходжу крізь пластикові двері у будівлю і потрапляю у вузький коридор. На металевих кріслах з м’якою сидушкою, біля чорних броньованих дверей, сидять дві жінки. Напевно очікують своєї черги. Одна з них зиркає на мене зацікавленим поглядом.

-         Я лише документи донесла. Я на секунду, - виправдовуюсь перед нею і швидко, без стуку, відкриваю двері і зникаю за ними.

-         Доброго дня. Я від Зайцевої Галини, принесла папери... - починаю активно говорити, та замовкаю на пів слові, глянувши на чоловіка, котрий сидить за масивним столом.