Врятуй мене, якщо зможеш - Ольга Християнчук

Говорю саркастично, намагаюсь чим побільше спричинити йому болю. Давид мовчки ковтає образливі слова. Обережно робить крок в мою сторону.

-         Не підходь! – зупиняю його не своїм голосом. Боюсь його близькості. Знаю, що його дотики і тепло розтоплять мою рішучість і не бажаю цього.

-         Я хочу все пояснити, - молить. – І все виправити.

-         Я більше тобі не вірю. Даремно я погодилась на ці стосунки. Просто я не сподівалась, що так сильно закохаюсь у тебе.

В його очах загорається надія. Відверта радість осяює обличчя. Здається я ляпнула лишнє. Нехай би краще думав, що я його ненавиджу.

-         Я так просто тебе не відпущу, - в його голосі дзвенить рішучість.

І я йому вірю. Давид впертий і звик добиватись свого. Та зараз я не готова навіть на розмову з ним. Злість і образа переважають над розумом.

-         Надію, все гаразд? – тихий схвильований голос Едуарда позаду, наче рятувальне коло для потопельника.

-         Не зовсім, - хапаюсь за шанс відірватись від настирливості Давида, повертаюсь до художника і йду в його сторону. – Я зайду до тебе. А то шлях у мою кімнату перекритий.

Я підходжу до Едуарда, та не стримавшись на мить оглядаюсь на Давида. Він стоїть одинокий посеред коридору і проводжає мене похмурим поглядом. Весь напружений мов струна, руки зжаті в кулаки.

-         Надя, це хто? - ревниво ричить і крокує в нашу сторону.

-         Не твоє діло, - кидаю спокійно у відповідь, а саму трясе від хвилювання. Хоч би не зав’язалась бійка через мене.

-         Вибачте, але дівчина не хоче з вами говорити, - ввічливо коментує Едуард і закриває двері прямо перед носом гостя.

З полегшенням видихаю. Досить на сьогодні пригод. Гучний удар лунає по дверях, я підстрибую від несподіванки. Напевно Давид вивільнив так свою злість.

Ноги стають ватними, руки трясуться і я квапливо сідаю на краєчок дивану, поруч з картиною. Адреналін покидає тіло, натомість істерика проривається назовні.

Не контролюючи себе, знову починаю ридати.