Ти моє світло - Кеті Рід

Щойно він зник, я схлипнула і впала на стілець, ховаючи обличчя в долонях. Усі бачили мене усміхненою, сміливою і сильною. Та ніхто не знав, що й мені буває боляче.

За півгодини я остаточно заспокоїлася і витерла мокре обличчя. Тепер Макс, нарешті, зрозумів, чому я не шукала серйозних стосунків. Чому відштовхувала його. Чому ніколи не ходила на побачення з одним і тим самим хлопцем двічі. Єдиним виключенням став Антон, але з ним це більше нагадувало посиденьки з другом, а не справжнє побачення.

Якщо я щось і знала про себе, то це те, що мамина емоційність передалася й мені. Що, як у мені теж щось зламається? Що, як я теж стану полонянкою власного серця на все життя? Як тоді жити? І чи захочу я?..

Уривчасто зітхнувши, я підібрала з підлоги запилений рюкзак і рушила до виходу. Востаннє озирнувшись на студію, що стала моїм прихистком від усіх проблем, я клацнула вимикачем. Лампи згасли. На мить мене поглинула темрява, поки я не відчинила двері й не вискочила на вулицю.

Вимощені сірою плиткою доріжки блищали, мов вимиті, а навколо не було ні душі. Покопавшись у рюкзаку, я витягла червону парасольку і попленталася додому. Та за рогом будівлі різко зупинилася.

На одній з лав у дворі сидів Макс.

Моє дихання почастішало, поки я оглядала його промоклу фігуру під жовтим світлом ліхтаря. З заплющеними очима він сперся на спинку дерев’яної лави і відкинув голову назад. Вода стікала по його обличчю. Важкі краплі зривалися з волосся на землю позаду. Одяг можна було викручувати. На дощ, що тепер монотонно моросив, Макс навіть не звертав увагу.

Серце стислося – таким нещасним він виглядав. Один, під дощем. Самотній і покинутий.

І в цьому винна я. Я знову зробила йому боляче.

Глибоко вдихнувши, я зробила крок уперед. Потім ще один. І ще кілька, поки не зупинилася поруч так, щоб моя тінь не падала на втомлене обличчя. Він, здавалося, досі мене не помітив. Тоді я простягнула руку, щоб накрити його парасолькою.

Що мені з тобою робити, Максе?..

Прикріпивши ручку парасольки між дошок на спинці лави, я відвернулася. Йому вона необхідніша, ніж мені. Та щойно я зробила крок, щоб піти, як сильна рука обхопила зап’ястя і смикнула вниз. Запнувшись об власні ноги, я впала просто на коліна Макса. Парасолька з глухим стуком упала на асфальт поруч.

– Що ти робиш? Відпусти! – обурилася я, вириваючись.

Зціпивши руки в замок навколо талії, Макс зарився носом у моє волосся, що стрімко промокало під дощем. Я продовжувала відбиватися, поки не почула, як він зітхнув мені в шию.

– Одну хвилину. Давай побудемо так одну хвилину. Потім можеш прогнати мене знову, – почула я тихий шепіт.

Я завмерла. Нова хвиля метеликів ожила в животі й затріпотіла, скручуючи почуття у великий заплутаний клубок. Вони гладили моє сердите серце і благали про хвилину ніжності і миру. 

Зітхнувши, я здалася. Влаштувалася на жорстких колінах зручніше і обвила руками напружену шию. Заплющила очі. Макс у відповідь пригорнув мене до себе трохи сильніше і потерся замерзлим носом мені за вухом. 

Так ми й сиділи ввечері, на лаві, наче одні в усьому світі. З неба стіною падав дощ, ми були наскрізь мокрі, а поруч у калюжі лежала червона парасолька – забута й непотрібна.

Додому я приїхала одночасно з Лерою. Коли я вийшла з маршрутки, дощу вже не було. Я повільно дійшла до під’їзду, обдумуючи сьогоднішній день, коли ми наткнулися одна на одну біля під’їзду.

Вона що, цілувалася останні півгодини?

Губи подруги підозріло розпухли, а щоки спалахнули, коли вона помітила мене. Я швидко озирнулася, але Матвія не помітила. Лише чорна машина якраз виїжджала з двору на дорогу.

– Привіт, – хитро всміхнулась я. – Ти сьогодні пізно.

Лера ніяково заправила коротке каштанове пасмо за вухо і злегка посміхнулася у відповідь.

– Багато роботи останнім часом. А ти де була? – вона здивовано оглянула мене з голови до ніг.

Лише тепер я згадала, що промокла до нитки, поки обнімалася з Максом. Він більше не намагався мене поцілувати. Навпаки, він виглядав так, наче готовий за крок від того, щоб послати усе до біса, зірватися і поїхати світ за очі.

Я більше не могла відпустити його. Ні в прямому, ні в переносному сенсі.

– Гуляла під дощем, – якомога безтурботніше відповіла я, викручуючи воду з волосся. Зараз воно виглядало не краще, ніж хвіст мокрої кішки.

Лера замугикала, але відвернулася і приклала ключ до замка домофону. З пронизливим писком двері відчинилися, і ми увійшли, нарешті, всередину.

– А де твоя парасолька? – не відставала вона, поки ми піднімалися сходами до ліфта. – Здається, ти брала її з собою зранку.

Ну чому вона така спостережлива?

– Забула в студії, – пробурмотіла я, відвернувшись.

Насправді ж вона так і залишилася лежати на землі. Я була надто зосереджена на Максі, щоб думати про щось іще.

Ліза вже була вдома, коли ми зайшли в теплу квартиру. З-за дверей її кімнати лилося світло, але вона так і не вийшла. Останнім часом подруга виглядала засмученою, хоч і старалася не показувати цього.