Ти моє світло - Кеті Рід

– Де ти був? – спитав Денис, щойно я підійшов до нашої групи.

Пара хлопців поруч озирнулися до нас, але одразу відвернулися – викладач, високий худорлявий чоловік в прямокутних окулярах, відчинив двері кабінету і запросив усіх всередину.

– Розбирався з одним непорозумінням, – пробурмотів я.

Ден здивовано поглянув на мене, перш ніж переступити через поріг. Я зайшов в аудиторію за ним. Всі поволі розсаджувалися на місця – пара от-от мала початися.

– Що за непорозуміння? – поцікавився друг.

Ми дісталися до нашого столу і сіли. Я відчував на собі пильний погляд Дена, але не звертав на нього увагу. Тоді він зайшов з іншого боку.

– Ви з Ксюшею ще довго будете сваритися?

Я звузив очі.

Ксюша любила його два роки. Готовий закластися, що якби він зараз поманив її пальцем, вона одразу побігла б до нього. Я ж переслідував її майже два тижні, і це не дало жодного результату.

Чи варті ці дивні почуття нашої з Деном дружби? Я не знав.

– Я не буду обговорювати це. Тим паче – з тобою, – холодно відповів я, витягаючи зі шкіряного рюкзака конспект і ручку. Поклав їх перед собою, а папку з роздруківками – на кут столу.

Ден зітхнув і скинув руки догори.

– Я здаюсь. Ви такі вперті, що аж бісите.

Я хмикнув, поправляючи папку, щоб лежала рівно, поки друг відвернувся. Мені й самому не подобалась вся ця ситуація. А найбільше – вимога Ксюші тримати наші стосунки в таємниці.

Чому вона не хотіла, щоб про нас знали друзі? Невже досі сподівалася, що Ден почне сприймати її більше, ніж як подругу? Щелепа мимоволі смикнулася, варто було уявити такий розвиток подій.

Цього не буде.

На обід я йшов, очікуючи на виставу. Не терпілося побачити, як буде поводитися Ксюша після поцілунку. І як буде приховувати факт того, що їй сподобалося не менше, ніж мені.

Хустку з розписом соснових гілок я помітив ще з порогу. Сьогодні вона була єдиною більш-менш яскравою деталлю вбрання Ксюші. Цікаво, чому сьогодні вона вдягнулась непомітно?

Чи... вона думала, що її не помічу я? Марно.

Вона сиділа з подругами за столом у центрі кафе. Її оточували численні студенти й відвідувачі, але вона виділялася навіть зараз. Здавалося б, увагу мала привертати саме Ліза в світло-сірому елегантному костюмі, але ні. Я бачив лише Ксюшу.

Вона сміялася над словами Лери, що злегка посміхнулася у відповідь. Ліза теж всміхнулася і, як завжди, помітила нас із Деном ще здалеку. Йому подобалося підкрадатися до дівчат зненацька, але саме Ліза часто сканувала своє оточення, наче не довіряла нікому.

– І як він тобі? – було першим, що долинуло до наших вух. При цьому Ксюша змовницьки схилилася над столом ближче до Лери. Щоки останньої залилися яскравим рум’янцем.

– Ви про мене? – сліпуче посміхнувся Денис, плюхаючись на стілець біля Лери.

Дівчата злякано підскочили. Смарагдові очі одразу знайшли мої. Я примружився і, не втримавшись, непомітно підморгнув ошелешеній дівчині. Вона одразу відвернулася, та її вуха все одно почервоніли.

Залишалося одне вільне місце – між нею і Лізою. Щойно я опустився поруч, Ксюша поспішно закрила блокнот, в якому малювала, і прибрала зі столу. Я звузив очі, переводячи погляд з неї на нього.

Що вона там приховує?

Я думав, що Ксюша почне звично сварити Дена за те, що він підкрадається й підслуховує чужі розмови, та сьогодні вона мовчала. Я лише зрідка поглядав на її згорблену постать, коли на нас ніхто не звертав увагу. Вона здавалася чимось засмученою.

Невдовзі розмова перейшла до соцмереж. Ліза саме розповідала, що поширює інформацію про футбольний турнір, аж раптом урвалася і перевела погляд на Ксюшу.

– До речі, – підняла брови вона. – Що це за хлопець на твоєму новому фото?

Ксюша поруч зі мною різко вдихнула і затримала дихання. Скосивши на мене очі, посовалася на сидінні. Я стиснув у руці виделку, щоб не зробити щось гірше. Наприклад, не зламати її сторінку і не видалити фото самому.

– А, те фото! – вигукнула вона, запнувшись лише на мить. – Випадково опублікувала. Хотіла переслати його знайомому, і, мабуть, не туди натиснула.

Блискуче. Якби я не знав правду, не здогадався би. Ксюша брехала просто майстерно.

Я хмикнув і виразно всміхнувся у стаканчик чорної кави. Погляд Ксюші одразу впав на мене, а наступної миті мене сильно пхнули в гомілку під столом. Стримуючи смішок, я прикрив долонею рот і прикинувся, що кашляю.

До кінця обіду Ксюша на мене не дивилася, але я домігся, чого хотів. Ніхто – навіть вона сама – не буде сприймати цього Антона всерйоз. Він мені не суперник.

За кілька годин я вийшов з кабінету тренера, потираючи лоб. Після довгої тиради щодо прогулів голова загрожувала луснути. Притулившись спиною до стіни збоку від дверей, і прикрив очі й зітхнув.

Якого чорта я взагалі це терплю?..

Години, які доводилося витрачати на тренування, я міг би використати більш корисно. Наприклад, попрацювати або навідати одну проблемну дівчину. Цікаво, вона зустрінеться з тим хлопцем знову? Від цієї думки руки стислися в кулаки.