Ти моє світло - Кеті Рід

Важко зітхнувши, Макс зупинися. Я теж різко загальмувала, і кеди скрипнули по паркету. Звук рознісся луною в спорожнілому коридорі.

– Не будь такою легковажною, – напружено промовив він. Його голос походив на грозу, що назрівала десь за горизонтом. – Що, як ти будеш одна, а хлопців – багато? 

Я вже відкрила було рот, щоб заперечити, але швидко закрила. В його словах була правда, та я швидше з’їм свої малюнки, ніж визнаю це.

Нахмурившись, я схрестила руки. 

– Неважливо. Я прийшла, бо через тебе більше не можу готуватися до контрольної. Бібліотекарка не пустила мене всередину.  

– Ніколи не бачив, щоб ти так хотіла вчитися, – з легкою насмішкою озвався він. 

– Смішно тобі? – я пхнула його ліктем у бік, але хлопець ухилився. – Якщо я злечу з бюджету, доведеться кинути університет. 

Відвернувшись, я швидким кроком рушила до виходу з будівлі. Макс пішов за мною. 

– Ти серйозно? – тихо перепитав він. 

Я кивнула, не дивлячись на нього. Кілька секунд йшли мовчки. 

– Якщо хочеш, можемо займатися у мене вдома. У матері багато книг з твого списку. 

Він мене розігрує? І як він запам’ятав список рекомендованої літератури?

Здивована, я повернула голову. Раніше Макс ніколи не кликав нас з дівчатами додому. 

– Чому? 

Чому він допомагає мені? Чому дозволяє прийти до нього додому, хоча раніше завжди відмовлявся? Чому він такий добрий до мене?

Що це, якщо не кохання?

– Ти ж сама сказала, що тобі треба вчитися. А в інтернеті такі книги доведеться купувати, – відповів Макс, не підозрюючи про купу питань в моїй голові.  

Я зітхнула, озирнувшись до вхідних дверей, до яких ми вже встигли дістатися. За склом вітер зривав пожовтіле листя з розлогих кленів і кружляв ним у повітрі.

Їхати до хлопця додому було чимось надто особистим. Навіть якщо він був моїм другом. Більше, ніж другом.

– Може, ти позичиш їх мені, щоб я готувалася у себе вдома? 

– Навряд, – похитав головою Макс. – Мама дуже прискіпливо ставиться до своїх книг. Вона помітить, якщо одна або кілька з них пропадуть.

Мені здалося, чи в його голосі пролунало розчарування?

Я здивовано озирнулася, але він якраз відчинив переді мною двері. 

– То як? Їдемо?  

Наче в мене лишався вибір.

Вийшовши на вулицю, я на мить прикрила очі. В повітрі пахло осінню – сухим листям, пилом, який піднімав вітер, і чимось іще невловимим, але невимовно приємним. Макс зупинився поруч – як завжди, терплячий і спокійний. Настільки, що захотілося його розворушити.

Щойно ми вийшли з воріт, я, ховаючи посмішку, скочила на брівку. Ту, що межувала з проїжджою частиною.

– Що ти робиш? – одразу напружився Макс.

Я вивернулася з-під руки, що намагалася мене схопити, і весело розсміялася вперше за день. Адреналін вдарив у голову, і я розправила руки, мов пташка у польоті. Макс закотив очі, але пішов поруч, стежачи за мною.

Він хвилювався за мене. Більше того – не схвалював мій дитячий вчинок, але не збирався зупиняти. Від розуміння цього в грудях все стислося, та я посміхнулася ще ширше.

– Куди ти йдеш? – поцікавився Макс. – Я збирався викликати таксі.

– А що сталося з машиною? – розсіяно поцікавилась я, проводжаючи поглядом червону Мазду, що проїхала надто близько.

– Вона сьогодні у Дена.

Судячи з тону хлопця, моя ескапада вже підходила до кінця. Макс підійшов ще ближче, теж помітивши небезпечний маневр автівки.

Раптом у рюкзаку за спиною дзенькнув телефон. Потягнувшись за ним, я не втримала рівновагу. Нога зіскочила з брівки, і я полетіла на дорогу.

Серце пропустило удар, і я замахала руками, мов чапля. Сильна рука в ту ж мить схопила мене за капюшон фіолетового худі, що стирчав з-під куртки, і потягнула назад. Я зіштовхнулася з твердим тілом і одразу опинилася в коконі міцних обіймів.

– Ти доведеш мене до аневризми, – пробурмотів сердитий голос над головою.

Не зважаючи на звинувачення, я заплющила очі і дозволила собі вдихнути аромат Макса. І тут згадала...

– Ти знову пропустив тренування.

Макс здивовано кліпнув від різкої зміни теми. Я скористалася його збентеженням і вивільнилася з обіймів.

– Здається, тобі прийшло повідомлення, – сказав він, переводячи тему.

Я хмикнула і знову полізла до розкритого рюкзака. На екрані дійсно світилося нове повідомлення.

Антон: Що робиш в неділю?

Ми з Антоном продовжували спілкуватися в месенджері, але після скейт-парку поки ще не бачилися. Я не поспішала – щось всередині підказувало, що він не збирався залишатися друзями вічно.

Швидко заблокувавши екран, я кинула смартфон назад і поспішно застібнула блискавку. Макс звузив очі, спостерігаючи за мною. Вуха зрадницьки палали.